Актуальність десятини в Новому Завіті

Актуальність десятини в Новому Завіті

В наш час є дуже багато спекуляцій на тему десятини. Особливо у світлі того, що в Новому Заповіті вона згадується лише декілька разів. Виникає питання актуальності біблійного закону про десятину в наш час. Як відносився до десятини Ісус? Що про неї пишуть автори Нового Завіту?  Чи є повернення десятини чинним в християнській церкві? Які є аргументи необхідності підтримки служіння Євангелія християнами через десятини? Якщо закон про десятинну дієвий, які принципи системи десятини є незмінними – як у Старому, так і в Новому Завіті і до нашого часу? Нам потрібно дати відповідь на ці питання, щоб відкрити біблійну основу практики десятини в Новому Завіті і її актуальність для християнської церкви.

Основи Новозавітньої десятини в Старому Завіті

Довірене управління

«На початку Бог створив Небо та землю» (Бут.1:1). З перших віршів Біблії стає зрозуміло, що Бог є Творцем Всесвіту, «усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Iв.1:3). «Прямо або побічно думка про те, що Бог є “Господар всього”, червоною ниткою проходить через все Писання».

В перших двох розділах книги Буття описується створення Господом планети Земля і всього, що наповнює її. Людина є вінцем творіння. Наше життя походить від Бога, це Його щедрий подарунок. Бог планував (Бут.1:26) і доручив людині бути управителем: «І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (Бут.1:28). Це було конкретним Божим повелінням першим людям – управляти і піклуватися про Його творіння. Тобто, «Адам був спеціально вповноваженим бути Божим представником. Із всіх створених істот тільки Адам і Єва могли бути Божими управителями, тому що вони були моральними істотами».

Управитель – це людина, яка управляє чиїмось майном і/або справами. Управління одночасно дає певні переваги, але також накладає і певні зобов’язання. До всіх управителів, незалежно, чи вони поставлені Богом, чи людиною, «пред’являються вимоги вірності, тобто точного виконання дорученого».

Сьомий день, субота, є благословенним і освяченим Богом днем (Бут. 2:3).  Особливий день Божого відпочинку є ще одним нагадуванням того, що Бог є Творцем і «Він зберігає за собою права на цей світ», а людина є лише управителем. Святість суботнього дня є Божим повелінням у сфері управляння часом.

У сфері матеріальних цінностей в Едемі Бог довірив першим людям в управління усе, окрім плодів із дерева «Пізнання добра і зла» (Бут. 2:9), яке росло посередині Едемського саду. Це обмеження було дане Богом для випробування їх віри в Бога і вірності Йому. Це було нагадуванням для першої пари про те, що Бог є Власником, а вони лише управителі. Після гріхопадіння і вигнання із Едемського саду люди вже не могли бути випробуванні плодами дерева пізнання добра і зла, оскільки втратили до нього доступ. Саме тому Бог, у сфері управління матеріальними цінностями, закріпив принцип повернення десятини і пожертвувань. Цю систему Бог встановив для нагадування, що Він є джерелом будь-якого благословення.

«Все, чим ми володіємо і ким ми є, дане нам в довірене управління. Якщо ми – управителі, то несемо перед Богом відповідальність і повинні керувати тим, що Він дає нам у відповідності з Його очікуваннями». Бог є Володарем всього: часу, талантів, матеріальних цінностей і тіла. Людина ж є управителем: свого часу; своїх талантів або здібностей; всією матеріальною власністю, якою володіє; і своїм тілом – храмом, в якому присутній Святий Дух.

Біблія чітко говорить, що справжнім Володарем Світу є Бог: «Господня земля, і все, що на ній, Вселенна й мешканці її» (Пс.23:1). Бог не відмовляється від прав на володіння Своїм майном. Довірене управління має свої межі. Без відома і дозволу власника, управитель не має права користуватися майном господаря.

Ісус Христос на хресті «повернув Собі те, що Йому належало по праву, і чим людина поступилася при гріхопадінні». «В Новому Завіті словосполучення “управляння домом”, коли не використовується у своєму звичайному сенсі, має на увазі обов’язки управляти дарами Божими».

Для християнина управління означає «відповідальність за все, що Бог довірив йому, за правильне використання Його дарів: життя, фізичного здоров’я, часу, талантів і здібностей, матеріального майна, можливості служити іншим і пізнавати істину». Християни служать розпорядниками Божого майна і розглядають своїм життям як даним Богом можливість «навчитися тут, на землі, бути вірними управителями і за допомогою цього приготуватися до управління вищого порядку – управління вічними багатствами в майбутньому житті».

Бог є Творцем і Володарем всього живого і не живого. Створивши планету Земля і життя на ній, Він довірив все створене на Землі в управління людині. Управитель зобов’язаний підкорятися повелінням Володаря. Бог дав повеління для особливого використання 1/7 частини часу і 1/10 частини від матеріальних прибутків, як нагадування для людини, Хто насправді є джерелом її благословень.

Десятина

В Біблії написано, що Бог дав повеління людині, як управителю, повертати Йому 1/10 від свого доходу. Чудовим чином Бог передбачив справедливу систему по відношенню до всіх верств населення, незалежно від статків і доходів. «Система десятини є дуже простою. В цій системі зберігається міра справедливості, яка виявляється в тому, що розмір десятини залежить від матеріального достатку того, хто дає».

Десятина до Синаю

Повеління, про відділення десятини, були відомі ще до того, як цю систему описав Мойсей для Ізраїльського народу в Синайській пустині. Десятина не була тільки в практиці ізраїльтян. Наприклад, літописи міста Угарит (14 ст. до н.е.), або  документи Ново-Вавилонського царства (6 ст. до н.е.) повідомляють, що жителі віддавали десятину. Ймовірно, на момент першої згадки в Біблії, десятина була загально-розповсюдженою практикою. Історикам походження цієї широко-розповсюдженої практики не відомо.

Вперше в Біблії десятина згадується в 14 розділі книги Буття. «Аврам дав… десятину зо всього» (Бут.14:20) Мелхиседеку, цареві Салиму, священникові Бога Всевишнього. Повернення десятини згадується в контексті мимоходом, при цьому мається на увазі, що це не перший випадок повернення десятини Авраамом, а вже стало частиною його релігійного життя.

Із цієї історії Анхел Родрігес виділяє декілька важливих елементів відносно десятини. По-перше, десятина нараховується від доходу. Авраам повернув десятину від військових трофеїв. Десятина належала Богові і саме тому Авраам повернув її. По-друге, одержувачем десятини був священик Бога Всевишнього. Мелхиседек був обраний Богом як священик. В обов’язки священика входило приймати десятину, саме тому так він і вчинив. Цим вчинком Аврам визнав священство, яке Всевишній Бог дав Мелхиседеку. По-третє, згаданий уривок забезпечує певну богословську концепцію, яка проливає світло на значення десятини. Бог є Творцем неба і землі, тільки Бог дає благословення і зберігає життя. Мелхиседек, як і Авраам двічі говорять про Бога як Творця неба і землі. Оскільки Бог є Творцем всього, то і все Йому належить. Авраам визнав владу Бога словами «Я звів свою руку до Господа, Бога Всевишнього, Творця неба й землі»(Бут.14:22), виконанням даної перед Богом обіцянки і принесенням десятини від отриманого Божого благословення.

Те, що Авраам повернув десятину, чітко свідчить про те, що ця постанова не була більш пізньою вказівкою тільки для Ізраїльського народу. «Десятину тут отримала людина, яка не була пов’язана з патріархом, що дозволяє припустити, що ця практика не повинна обмежуватися якоюсь однією етнічною групою».

В 28 розділі книги Буття міститься друга згадка про десятину. У сні Бог з’явився Якову, як Бог, який любить і турбується про нього, бажає благословляти і захищати. У відповідь Яків дав обітницю Богові «… зо всього, що даси Ти мені, я… дам десятину Тобі!» (Бут.28:22). Перед тим як дати обітницю, Яків сказав «… Господь буде мені Богом» (Бут.28:20) – цим самим він відповів взаємністю на бажання Бога стати Богом Якова, як Він був Богом Авраама та Ісаака. Анхел Родрігес робить висновок, що десятина ґрунтується на етиці наслідування. Бог має велике бажання дати Якову потомство, захист, землю, достаток. І Яків наслідує Бога, коли виявив бажання давати Йому десятину.

Десятина не являється внутрішньодержавною практикою одного народу. І в той же час, десятина є Божим повелінням і її повернення є визнання Бога як Творця і Володаря.

Повеління про десятину в законі завіту з Ізраїлем

При формуванні Богом ізраїльтян в окремий вибраний народ, через Мойсея Він дав закони для регулювання життєдіяльності цієї держави. Серед інших законів, було дане повеління про десятину. Як багато інших законів, записаних Мойсеєм біля гори Синай, вони не були новими. Вони були дані Богом раніше і не стосувалися тільки якогось одного конкретного народу.

Бог зробив десятину частиною релігійного життя ізраїльського народу, коли включив її в закон завіту. Практиці десятини в П’ятикнижжі присвячено декілька уривків. Метою цих постанов є пояснення процесу відрахувань: визначення, з чого необхідно повертати десятину, богословські та соціальні функції десятини.

У 27 розділі книги Левит визначаються основні джерела доходу для належного функціонування служіння святилища, серед яких Господь дає Мойсеєві повеління і про десятину. Бог є автором постанов про десятину. Три рази в уривку Лев.27:30-33 наголошується на те, що «всяка десятина… святощі для Господа!». Десятина є власністю Бога, вона «є випробуванням вірності Господу і Його Завіту». І Господь цим повелінням забороняє будь-які маніпуляції з десятиною заради особистої вигоди.

Наступна повеління про десятину, які Бог дає Аарону і Мойсею, записані в книзі Числа 18:21-32. У 18 розділі «описується відповідальність священників і левитів як хоронителів святилища», а Бог потурбувався про їх матеріальне забезпечення: «А Левієвим синам Я дав ось кожну десятину в Ізраїлі на спадщину, взамін за їхню службу, бо вони виконують службу скинії заповіту» (Чис.18:21). Далі Бог запевняє Аарона, що «це вічна постанова для ваших поколінь» (Чис.18:23), їм не має про що переживати. І знову Господь наголошує, що це Він «дав Левитам за спадщину» десятину (Числа 18:24).

Бог дав повеління про використання десятини. Ізраїльтяни повинні десяту частину зі свого спадку принести левитам – це їх спадщина. Левитам Бог дає наступне повеління: «коли візьмете від Ізраїлевих синів ту десятину, що Я дав вам від них на ваше спадщину, то ви принесете з неї Господнє приношення, десятину з десятини» (Чис.18:26). Десятини ізраїльтян, яку Бог називає спадщиною, левити мають також, як і всі ізраїльтяни, принести Господню десятину, найкраще віддати Богові.

Десятина приносилася Богові, а Він розпоряджався нею. В уривку Числа 18:21-32 наголошується п’ять разів, що це «Господнє приношення», і тричі Господь говорить «Я дав» десятину. Десятина не була платою за працю ні левитів, ні священиків. Господь каже,  що «це нагорода для вас» (Числа 18:31) і компенсація «взамін за вашу службу в скинії заповіту» (Числа 18:21, 31).

І в останній книзі П’ятикнижжя, Повторення Закону, в трьох розділах (12, 14, 26) згадується десятина. У 12 розділі акцентується увага на місці поклоніння Ізраїльського народу Богові. Не так, як це робили ханаанські народи, а «тільки на місці, яке вибере Господь, Бог ваш, зо всіх ваших племен, щоб покласти там Ім’я Своє, на місці перебування Його» (П. Зак.12:6) могли поклонятися ізраїльтяни. У згаданому розділі повторюється 6 разів ця ідея: тільки на «те місце, що його вибере Господь» вони могли приносити свої десятини, жертви і приношення.

У 12 розділі є вказівки відносно використання десятини, які не зустрічаються в попередніх постановах Закону, який записав Мойсей. В обраному Богом місці, а не «в брамах своїх», від десятини могла їсти вся сім’я і «левит, що в ваших брамах»  – двічі Господь застерігає, щоб не забули про левитів, які не мають «частки й спадку з вами».

Уривок  П. Зак. 12:1 – 26:19 названий «Книгою завіту». Перший вірш згаданого уривку говорить, що «оце постанови та закони, які ви пильнуватимете виконувати в Краї, що дав Господь, Бог батьків твоїх, на насліддя його всі дні, які житимете на цій землі» (П. Зак.12:1). 14 розділ є продовженням даних постанов і законів. У цьому розділі акцентується увага на тому, що «можна їсти, а що не можна їсти». І в цьому контексті продовжується опис десятини із 12 розділу. Іде повторення про те, що із десятини можуть ізраїльтяни «їсти перед лицем Господа, Бога свого, у місці, яке Він вибере, щоб Ім’я Його перебувало там, десятину збіжжя свого, виноградного соку свого, і оливки своєї, і перворідних худоби своєї великої й худоби своєї дрібної» (П. Зак.14:23 = 12:17). А далі іде доповнення, що «коли дорога буде занадто довга для тебе, так що не зможеш понести того» (П. Зак.14:24), то Бог дозволяє замінити десятину сріблом, а на обраному Богом місці за це срібло купити їжу і напої, щоб «їсти там перед лицем Господа» (П. Зак.14:24) не забуваючи про левитів.

В уривках П. Зак. 14:28-29 і 26:12-15 згадується про десятину з врожаю, яку необхідно було віддавати «на кінці трьох років» (П. Зак.14:28). Одні дослідники ідентифікують її як «третя десятина», а інші – що це є «друга десятина», а саме вказівка про її використання в своєму місті кожного третього року для забезпечення тих, хто потребує – цю останню інтерпретацію вважає більш ймовірної Анхел Родрігес.

Мойсей записав повеління Бога для регулювання державного і релігійного життя ізраїльського народу. Одним із таких записаних законів було вже відоме повеління про визнання Бога як Творця шляхом повернення десятини. Бог призначив місце, куди її необхідно було принести. І також Він визначив одержувачів десятини, як нагороду за служіння у святилищі, левитів і священиків. А також Бог, як Володар, дав повеління людям, як управителям, піклуватися про нужденні верстви населення, для чого була дана інша постанова.

Інші уривки в Старому Завіті про десятину

Є ще декілька уривків в Старому Завіті, в яких згадується десятина. Самуїл (1 Сам. 8:15, 17) попереджає Ізраїльський народ про те, що обравши собі царя, їм доведеться платити йому десятину від плодів землі і отар. Це була нерелігійна десятина, а царський податок. Про подібну практику описується в літописах міста Угарит. Царська десятина практикувалася і в інших народів того часу. Пророк Амос говорить про те, що ізраїльтяни приносили десятину до місця поклоніння ідолам. Він засуджує таку практику принесення десятин, тому що вона втратила свою суть – поклоніння Богові як Творцеві.

Десятини, про які згадується під час реформ царя Єзекії та намісника Неємії не відрізняють від десятин, даних Богом через Мойсея як постанови для Ізраїльського народу. Пророк Малахія, який жив в часи Єздри та Неємії, звинувачує народ в обмані Бога «…десятиною та приносами» (Мал.3:8). Ці зловживання дуже схожі зі звинуваченнями Неємії, які сталися за час його відсутності в Єрусалимі. І далі Господь говорить: «Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір» (Мал.3:10). Принесення десятини було можливим в результаті Божого благословення, а тут Бог обіцяє благословити ще більше.

Патріархам був відомий принцип десятини ще до появи ізраїльського народу. Вперше в Біблії згадується про це, коли Авраам віддав десятину Мелхиседеку. Коли Бог вивів ізраїльтян, Він знову підтвердив систему десятини. Протягом історії ізраїльського народу, постанови про десятину були незмінні. Коли ізраїльтяни були вірні Богові і поклонялися Йому, вони повертали Богові Боже – десятину від Його благословень як Його святиню.

Десятина в Новому Завіті

Десятина в контексті звинувачень Ісуса відносно лицемірства

В Новому Завіті про десятину написано мало. Три рази про неї пишуть  Євангеліст Матвій та Лука, а також апостол Павло в посланні до Євреїв декілька разів говорить про десятину в контексті священства Христа за чином Мелхиседека. Перша згадка записана в Євангелії від Матвія: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мт. 23:23).

Спочатку необхідно розглянути контекст, за яких обставин були сказані ці слова. Їх сказав Ісус, коли навчав у храмі після славного в’їзду в Єрусалим напередодні свого розп’яття. Ці події мали місце у вівторок перед Пасхою і це був останній день, коли Ісус навчав народ у храмі. Того дня до Нього підходили фарисеї, садукеї, книжники і задавали різноманітні складні питання, щоб «зловити на слові Його» (Мт. 22:15). Словосполучення «поставили сильце» чітко показує їх наміри відносно Ісуса. На всі свої питання вони отримали мудрі відповіді, проте це не змінило їх лихих намірів по відношенню до Ісуса. Коли уже «ніхто не спромігся відповісти Йому ані слова… тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх» (Матв.22:46-23:1).

Матвій описує, що Ісус продовжує навчати народ і учнів, які чули всі питання до Ісуса і Його відповіді на них. Ісус говорить про те, що «на сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї» (Матв.23:2) – тобто що вони є офіційними тлумачами Закону Мойсея. І тепер Ісус викриває всі їх наміри перед народом, говорячи: «тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того (Матв.23:3). «Ісус не спростовує вчення книжників і фарисеїв…, а зосереджує увагу на той факт, що їх життя протирічить піднесеній праведності, яку вони сповідають».

Євангеліст Матвій досить цікаво описує історію розмов Ісуса з юдейськими старшими. Спочатку вони спостерігають за діяльністю Ісуса як нового вчителя, задають питання, щоб більше дізнатися про Його вчення. Ісус у своїх розмовах засуджує їх вчинки, не називаючи їх конкретно. Він застерігав Своїх слухачів не повторювати справ лицемірів (Мт. 6:2, 5; 7:5). Ісус давав юдейським старшим можливість зробити свій вибір – вони з Ним, чи проти Нього. Ісус знав про необхідність часу для деяких старших із народу, щоб зрозуміти, що Він і є Месія. Біблія наводить конкретні приклади, що були серед юдейських вчителів такі, які виявили бажання стати послідовниками Ісуса (Мт. 8:19, Лк. 23:50, Ів. 19:39). Далі Матвій описує як поступово вони відкидали Ісуса і Його вчення: спочатку про себе (Мт. 9:3), потім почали вголос заперечувати Його Божественне походження (Мт. 9:34), після чого вже почали збирати наради, щоб погубити Ісуса (Мт. 10:14).

Як тільки фарисеї і книжники визначилася, Ісус сказав їм: «Хто не зо Мною, той супроти Мене…» (Матв.12:30). Ісус почав відкрито викривати не правильність їх поступків, щоб інші не повторювали їх помилок. Матвій у 23 розділі, відтворює промову Ісуса, у якій Він 8 разів говорить книжникам та фарисеям «горе вам». Більше у всьому Євангелії Матвій не вживає цього словосполучення. Суворі слова милостивого і люблячого Ісуса роблять контраст. Ісус Своїм вигуком виражає свою скорботу по відношенню до вчителів Закону.

Із авторів Євангелій, окрім Матвія, тільки Лука використовує словосполучення «горе вам» – 4 рази в 6 розділі та 6 разів в 11 розділі. Так само, як Матвій, Лука адресує ці слова фарисеям та законникам. Вістка цих євангелістів, яку Ісус сказав лідерам юдейської нації, подібні за змістом, але різні в послідовності викладення звинувачень. І Матвій, і Лука записали цю промову скорботи Ісуса відносно лицемірства лідерів нації. В цій промові, цікавим є твердження Ісуса про десятину: «Горе вам, фарисеям, бо ви десятину даєте з м’яти та рути й усякого зілля, але обминаєте суд та Божу любов; це треба робити, і того не лишати» (Лук.11:42).

Відокремлення десятини до Божої скарбниці було невід’ємною частиною Закону. У Мішні, в трактаті Маасрот (десятини), відображено всю ретельність, з якою відданні юдеї приносили десятину. Наприклад, все, що придатне в їжу і спочатку, і в кінці – потрібно вирахувати десятину в момент збирання. Що спочатку не їстівне, а в кінці їстівне – підлягає оплаті десятини тільки при зриванні в кінці. Наприклад, виноград недостиглий можна зривати і їсти (не наїдатися, а куштувати) без оплати десятини, а от за яблуко хоч мале, хоч велике – потрібно дати десятину. Але якщо з винограду буде робитися сік, то стиглі плоди можна їсти, а десятина дається уже від виноградного соку.

Згідно Мішни, десятину необхідно було платити із всього, що можна було використати в їжу, із того, що вирощувалося людьми або росло саме. Проте навіть серед тлумачень рабинів не було вимоги давати десятину із м’яти. Її платили тільки найбільш скрупульозні юдеї. «Ця точність обходилася їм не дорого, але кричали вони про неї так багато і таким чином купували собі хорошу репутацію». Саме тому Христос і звинувачує книжників і фарисеїв у такому ретельному скрупульозному підході до повернення десятину і в той самий час залишили суд, милосердя і віру.

І Матвій, і Лука, використовують словосполучення «віддаєте десятину» (теперішній час). Воно використовується всього 4 рази в Новому Завіті, і 6 у Септуагінті – завжди відносно десятини. Слово знехтували (упустили, залишили, зневажили) є дієсловом минулого часу. Можна відмітити контраст, на який звертає увагу читачів автор. Десятину фарисеї продовжували віддавати, визнаючи дієвість цієї Божої постанови і в той же час – інше повеління Бога вони відкинули. Ісус говорить, що вони не тепер це зробили, а ще раніше знехтували правосуддям і милосердям до ближніх – не менш важливими Божими законами, як і десятина.

Далі, у цьому ж 23 вірші 23 розділу Євангелія від Матвія, Ісус підсумовує сказане: «це треба робити» – тобто те, що ви і робите, але «і того не кидати». В той же момент не можна кидати того, що ви дозволили собі залишити. Лука вживає тут інші, схожі по значенню, словосполучення: проходити повз і зневажати, послаблювати, пропускати.

Ісус Христос прийшов виконати Закон, а не змінити або відмінити його. Про це Він говорить під час «нагорної проповіді»: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Матв.5:17). Ісус каже, що не руйнувати потрібно було, а виконати закон, наповнити його змістом через приклад повного послуху Божій волі. «Тут Ісус підтверджує закон про десятину… Ісус пояснює, що Він не проти самого принесення десятини, але проти духа лицемірства у книжників і фарисеїв, релігія яких полягає у скрупульозному дотримання форми закону».

Ісус, після цих слів, цитує постанови з П’ятикнижжя (Мт. 23:21, 27) і Закону Мойсея (Мт. 23: 38, 43, 53), і потім протиставляє Своє пояснення тлумаченням книжників як офіційних тлумачів і вчителів закону. Христос пояснює, що це не Він, а вони відкидають закон, позбавляючи його дієвості через свої Передання, за допомогою яких вони тлумачили святий закон Божий.

Ісус стверджує: «Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім; а хто виконає та й навчить, той стане великим у Царстві Небеснім» (Матв.5:18-19).

В розглянутих уривках Ісус говорить, що Він, на відміну від офіційних тлумачів Закону, не допускає жодного порушення чи послаблення заповідей. Ісус тут виступає ще більш строгішим відносно закону, ніж книжники і фарисеї, які дозволяли порушувати менші заповіді заради виконання більших. Ісус застерігає, що якщо люди будуть виконувати закон так, як це роблять книжники і фарисеї, то тоді ви «не ввійдете в Царство Небесне (Матв.5:20). Ісус не відміняє закон про десятину, а вказує на помилки в тлумаченні і виконанні Закону книжниками і фарисеями відносно суду, милосердя і віри.

Десятина в притчі про молитву фарисея і митника в храмі

Лука ще один раз згадує в Євангелії про десятину в контексті притчі про молитву фарисея і митника, яку розказав Ісус «для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших» (Лук.18:9). Ісус адресує її «тим, які вірили швидше “собі”, ніж Богові». Варто розглянути, чому знову саме в контексті фарисеїв згадується десятина в Євангеліях.

Релігійна партія фарисеїв дотримувалася строгого дотримання як законів, даних Богом через Мойсея, так і всіх равіністичних приписів. Саме своїми ділами вони заробляли своє спасіння – таким було їх розуміння праведності. В той же час фарисеї не надавали значення необхідності посвячення свого серця Богові. Особливо вони гордилися тим, що вони виконували більше, ніж того вимагав закон, особливо відносно десятини і посту. Ісус неодноразово застерігав своїх послідовників від такого формального підходу до спасіння.

Саме на цих двох аспектах і акцентує увагу фарисей із притчі Ісуса, коли перераховує, чим саме, на його думку, він заслуговує спасіння: «Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю» (Лук.18:12). В контексті десятини фарисей стверджує, що він дає її з усього свого прибутку. І тут Ісус не осуджує фарисея за факт дачі десятини, а осуджує його самоправедність. Ісус на початку притчі говорить, що цю притчу Він розповідає тим, хто вважає себе праведним.

Всі інші благочестиві юдеї також намагалися виконували Божі закони, отримані Мойсеєм. Вони святкували суботу, постили, віддавали десятину, приносили жертви, проте вчення і фарисейські приписи до законів були непосильним тягарем для простих людей. Тому фарисеї і називали їх грішниками і недостойними царства Божого. Саме проти такої позиції книжників і виступає Ісус, тому що вони не тільки самі помиляються, але так навчають народ. «Коли релігійні дії використовуються для самоствердження, вони втрачають свою цінність і стають пустим формалізмом… Фарисей неправильно використовував десятину у своєму релігійному досвіді».

В цьому уривку, як і в попередніх, чітко зображено ставлення Ісуса до десятини. В Євангеліях не написано про те, що Ісус змінив свій погляд відносно десятини. Необхідно пам’ятати, що в основному Матвій написав Євангеліє для християн із євреїв, а Лука – для не євреїв. До того ж, Євангелія були написані через десятиліття після вознесіння Ісуса. Обидва євангелісти ніби спонукають християн давати десятину, адже Євангелія були написані для настанови християнської церкви.

Десятнна в контексті «Священика за чином Мелхиседековим»

Уривок Євр. 7:1-10 є останнім в Новому Завіті, в якому згадується про десятину. Цікавим є той момент, що перша згадка про десятину в Біблії також пов’язана із цією історією. Аналізуючи зустріч Авраама і Мелхиседека, автор «констатує деякі важливі теологічні моменти в своїй аргументації». В контексті розгляду питання священства Ісуса Христа, автор згадує про десятину, отриману Мелхиседеком від патріарха Авраама. Авраам дав десятину Мелхиседеку тільки тому, що визнавав його як священика, обраного Богом з правом приймати Господні десятини.

У згаданому уривку акцентується увага на священстві Ісуса, а не на десятині. Проте в той же час можна виокремити декілька важливих принципів відносно десятини. В уривку говориться 7 разів про десятину. У 2 вірші згадується принцип повернення десятини Богові: «Авраам відділив йому й десятину від усього…» (Євр.7:2). В час патріарха Авраама, ще не було записаного Мойсеєм Закону, але він знав про необхідність повернення десятини від усього прибутку і виконав це повеління.

У 4 вірші можна виокремити ще один важливий принцип. «… Десятину з добичі найліпшої дав патріярх Авраам» (Євр.7:4) – тут автор вживає слово, яке можна перекласти як найкраща, відбірна частина здобичі (або перші плоди).

Далі в уривку протиставляється священство роду Аарона з коліна Левія до священства Мелхиседека навколо десятини. Священики ізраїльського народу «… мають заповідь брати за Законом десятину з народу, цебто з братів своїх…» (Євр.7:5). Тут автор стверджує, що вони мають законне право від Бога приймати десятину від народу. Мелхиседек, не будучи ізраїльтянином, «десятину одержав від Авраама» (Євр.7:6). Якщо левити були посвячені на це служіння і «вповноважені Богом приймати десятину, то тим більше мав на це право Мелхиседек». «Левій отримав священицьке служіння від Бога і повинен був брати десятини від народу, і тим не менш він віддав десятину Мелхиседеку як священику більш високого чину». Бог визначає отримувачів десятини як Своїх служителів. Тобто, до закону Мойсея таке повеління вже існувало і діяло.

Автор послання «виходить із твердження, що десятина – це встановлена Богом практика. Тут не має відкинення десятини, скоріше, недвозначне визнання її цінності і значущості». Анхел Родрігес звертає увагу на те що, оскільки Мелхиседек був прообразом Ісуса, можна припустити, що символічним чином Авраам віддав свою десятину “Ісусу”». Християни, подібно до Авраама, «віддають десятину Христу, нашому Первосвященику».

У 12 і наступних віршах 7 розділу послання до Євреїв, говориться про зміну закону, що створює враження, ніби закон про десятину вже скасований. Проте тут Павло говорить не про скасування закону десятини. Він пише про закон генеалогічного походження священика, який був змінений і не стосується Ісуса, який був з коліна Юди, а не з коліна Левія. Як наслідок, левити і священики вже не є одержувачами десятини. Проте Павло не говорить, що десятина і система збору, створені для ізраїльського народу, не можуть застосовуватися до християнської церкви.

«Послання до Євреїв, як випливає з його назви, було написане колишнім юдаїстам, наверненим в християнство і які все ще вагалися між своєю відданістю Христу та своєю колишньою вірою» з метою підтримки і утвердження їх у довірі Ісусові як Первосвященику. Оскільки послання, в якому автор визнає цінність Божественної практики десятини, було написане між 60 і 70 рр. н.е. християнам, можна припусти, що в той час практика десятини не вважалася скасованою Богом.

У посланні до Євреїв знаходимо такі принципи повернення десятини: 1) від усього прибутку; 2) із найкращого; 3) Бог визначає одержувачів; 4) десятини – це встановлена Богом практика. Ці принципи не суперечать старозавітнім Божим вказівкам про десятину.

Деякі дослідники трактують відсутність у Новому Завіті прямих вказівок на підтримку десятини як скасування цієї системи. Проте, якщо взяти до уваги відношення Ісуса до десятини, а також коментарі Павла, то можна сказати, що Новий Завіт не скасовує практику повернення десятини Творцеві. Саме відсутність великого обговорення десятин і є ознакою, що в перших християн не  виникало питань відносно десятини. Можливо, для них це було настільки природнім, що в апостолів і не виникало потреби писати про це. Адже у своїх посланнях до церков вони пояснювали суперечливі, незрозумілі для християн питання. Із огляду цих згадок десятини в Новому Завіті, чітко зрозуміло, що Ісус не відкидав і не скасовував, а навпаки, заохочував давати десятини, правильно розуміючи її значення. Ніде в Новому завіті не написано, що Ісус змінив своє відношення до десятин.

Принципи повернення десятини

Десятина належить Богові Творцеві

До отримання Мойсеєм Божественних постанов, в тому числі і відносно практики повернення десятини, на горі Синай, Авраам і Яків вже практикували повернення десятини. Мелхиседек не був із роду Левія, але прийняв десятину від Авраама. Десятина була Божою вимогою, яка була відомою і практикувалася ще до появи ізраїльського народу. Це є свідченням того, що левитська система не є незамінною.

Спочатку існування адвентиського руху не було повноцінно сформованого бачення системи десятини в християнській церкві. Вісниця Божа Еллен Уайт не давала ніяких рекомендацій. Тільки коли піонери адвентизму знайшли аргументи необхідності підтримки служителів із Божої скарбниці в Новому Завіті, вона підтримала їх бачення. Згодом Бог їм відкрив про необхідність використання для цього принципу десятини, який чітко описаний в Старому Завіті і не відміняється зі смертю Ісуса. І знову тільки після того, як це було відкрито Богом на основі Біблії, Він дав Еллен Уайт відкриття відносно цього питання. «До того, як адвентисти, які дотримуються суботи, організували церкви і конференції, і до того, як ми вибрали ім’я «адвентисти сьомого дня», віруючі побачили обов’язкові вимоги системи десятини, які так ясно представлені в Писанні».

Існують деякі фундаментальні біблійні принципи або рекомендації для повернення десятини. Ці принципи незмінні, ними користувався Авраам і Яків, вони були записані в законі Мойсея для ізраїльського народу, вони не скасовані Ісусом і їх «легко можна включити в християнське богослов’я і практику».

Богові належить десята частина всіх наших матеріальних доходів і сьома частина нашого часу (субота). Біблія ясно говорить, що «всяка десятина … буде святість для Господа» (Лев. 27:30, 32). Цей біблійний принцип є основою десятини. Може здаватися, що десята частина доходу, як і ввесь дохід людини, є результатом її праці, а отже і її власністю. Але Господь говорить, що десятина належить Йому. Він є подателем всіх благословень. Так як десятина належить Богові, людина зобов’язана її Йому повернути. Для Бога принесення десятини є питанням обов’язку, а не питання людської вдячності чи великодушності. Десятина – це визнання людиною факту, що Бог є законним Володарем Всесвіту як Творець неба і землі.

Аналізуючи праці Еллен Уайт про десятину, Родрігес виокремлює такі конкретні причини для призначення Богом системи десятини для людства: 1)визнання влади Бога; 2)навчити покладатися на Бога в збереженні нашого життя; 3)відчувати відповідальність як управителів власності Божої; 4)розвиток характеру (позбавлення егоїзму). І також можна виокремити із його праці ще одну причину: відновлення особистих відносин людини і Бога.

Бог обирає:

Місце, куди необхідно приносити десятину

Наступним важливим принципом десятини є те, що Бог, як  Власник десятини, має право визначає «дім скарбниці», відповідальних за розподіл десятин і власне її одержувачів. Пророк Малахія чітко відзначає: «Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі …» (Мал. 3:10). У П’ятикнижжі знаходимо повеління Господа приносити десятину в конкретне місце. Спочатку таким місцем було святилище, яке розміщувалося в середині ізраїльського стану. Під час подорожі Ізраїльського народу Бог вказував місце, на якому необхідно було розкладати святилище.

Після побудови храму дім скарбниці знаходився там, де для цього були виділені спеціальні кімнати. Під час реформ цар Єзекія наказав відновити систему приношення десятин і приносити їх в храм. Народ з охотою відгукнувся, щоб повернути належне Богові і було зібрано так багато, що «Єзекія наказав приготовити комори в Господньому домі» (2 Хр.31:11).

Після повернення із вавилонського полону Неємія, будучи намісником в Юдеї, також проводив реформи, в тому числі відновив систему приношення десятин. Неємія записав, що «левити, будуть збирати десятину по всіх містах» (Неем.10:37) Ізраїлю. Така система передбачала створення віддалених скарбниць, де левити мали зберігати зібрані десятини. Необхідно «пам’ятати, що левити жили серед ізраїльтян і не мали ніякої земельної спадщини. Людям було простіше віддати десятину там, де вони жили, ніж віднести її до храму в Єрусалимі». І все це виконувалося під чітким управлінням і наглядом призначених для цього осіб.

«Ця біблійна інформація послужила нашій церкві як керівництво в розробці системи десятини, а також у визначенні та ідентифікації дому скарбниці в церкві». Розроблена система дуже схожа до системи, яку описує Неємія під час проведених ним реформ. Бог дав чіткі вказівки, відносно системи десятини, через праці Еллен Уайт. Рейд звертає увагу на одне із багатьох висловлювань Еллен Уайт про десятину, записане на сторінках «Review and Herald». В своїй статті вона говорить про місце, куди необхідно принести десятини. Вона використовує вирази «Його хранилище», «Дім Господній», «Мій дім», «Боже казначейство» як синоніми. В церкві Адвентистів сьомого дня повернення десятини членами церкви відбувається через помісну громаду, в якій вони є членами. Помісна громада передає її в місцеву конференцію (де людина живе і де вони повинні мати своє членство), яка забезпечує пастирську підтримку членів. Саме на це вказує Еллен Уайт у своїх працях.

Людей, які будуть відповідальні за збір і розподіл десятин

Богом були обрані люди для збору і розподілу десятини, і ніхто не мав права взяти на себе цю важливу відповідальність. У Старому Завіті ця відповідальність була покладена на левитів, які відповідали як за приймання і зберігання, так і за розподіл десятин (2 Хр. 31:12-13, 15; Неєм. 10:37). Під час збирання десятин по ізраїльських містах левитів мав супроводжувати священик (Неєм. 10:38). У Святому Писанні описано «централізовану систему збору та розподілу десятини під контролем і наглядом осіб, призначених владою для виконання цих завдань».

Конференція/місія/союз церков є відповідальною за збір і розподіл десятин. Як і в Ізраїлі із усіх левитів були обрані окремі для цього служіння,  так і тепер мають обиратися із числа служителів місцевої конференції/місії/союзу церков. Як Неємія призначив священика, який мав перевіряти увесь процес збору і розподілу десятин, так і Бог через Еллен Уайт говорить про необхідність застосування цього принципу. «Церква повинна назначати пасторів або пресвітерів, які посвячені Господу Ісусу Христу, щоб вони слідкували за тим, наскільки вірно, обрані служителі, збирають і використовують десятину».

Людей, які будуть отримувати десятини

Наступним важливим незмінним принципом десятини є те, що Бог, як  Власник десятини, має право визначати її одержувачів. У Старому Завіті не має «докладного опису процедури, якої дотримувалися при зборі і розподілі десятини. Однак те, що ми знаходимо, дає нам деякі фундаментальні принципи, які будуть використовуватися при впровадженні системи десятини в християнській церкві».

Рід Левія обрав Бог, щоб вони присвятили увесь свій час служінню Йому. І Він вирішив призначити десятину як нагороду для забезпечення їх потреб. Це її призначення залишилося не змінним, як в Старому і Новому Завіті, так і в християнській церкві. Бог призначив її тим, кого Він покликав «присвятити своє життя виключно служінню Своєму народові. Новий Завіт ідентифікує їх, як служителів Євангелія, які були покликані Богом і визнані церквою, як особливі інструменти Господа в проголошенні Євангелія». І в той самий час, як і левити, одержувачі старозавітньої десятини, були зобов’язані Богом на рівні із усім народом також повертати десятину, так і служителі мають повертати зі свого доходу десятину Богові.

Роберт Олсон проаналізував рекомендації вісниці Божої відносно призначення і використання десятини, а також, для яких потреб її не можна використовувати, тому що це суперечить Божій волі. У своїх працях Еллен Уайт чітко заявляє, що десятини має тільки одне призначення – підтримувати служителів. Вона пише, що її необхідно використовувати тільки для підтримки служіння Євангелія. Призначення десятини – постійне нагадування про Творця і підтримка служіння проповіді Євангелія. Використання для інших потреб протирічить волі Бога.

Десятина від усього прибутку

Ще один принцип, який присутній як у Старому, так і в Новому Завіті, є принцип повернення Богу десятої частини від усього доходу людини. Від усього, що росте із землі, від усього приплоду отар, як малої, так і великої худоби (Лев. 27:30-32). Авраам дав десятину від воєнної здобичі, Яків пообіцяв віддати Богові десятину від усього, що Він йому дасть (Бут.28:22). В момент обіцянки Яків був втікачем, тобто на той момент він не володів ні чим. Проте коли він повертався до батька – він був дуже багатою людиною. Ми бачимо, що Бог не тільки благословив Якова, але і став його Богом, Богом Ізраїля. Якщо Бог виконав свою обітницю і продовжував підтримувати Якова протягом усього його життя, то можна припустити, що і Яків свою обіцянку також виконав.

Ісус не засудив фарисеїв, за те, що вони так ретельно відносилися до повернення Богові десятини. Пророк Малахія (3:10-12) пише, що принісши всю десятину Бог благословить нас щедрим благословенням. Соуза акцентує увагу на тому, що в цьому уривку пророк пише про всі десятини від будь-якого прибутку людину, в тому числі і від подарунків.

Творець є автором системи десятини. Тільки Йому належить все і людина, як вірний управитель, повертаючи десятину, визнає Бога як Володаря і Творця. Саме тому десятина належить Йому і тільки Він, а не людина на власний розсуд, може обирати куди і кому приносити десятини Господні, а також на які потреби їх можна використовувати. Біблія говорить, що тільки Бог визначає людей, які присвячують життя на служіння Йому. І Він призначив їм десятину як нагороду за їх служіння. Бог говорить принести десятину від усього прибутку за прикладом вірних Божих людей, про яких записано на сторінках Святого Письма.

Із перших розділів Біблія вказує на Бога як Творця. Господь довірив все створене на Землі в управління людині і дав їй повеління про відокремлення десятої частини від матеріальних прибутків як святині. Повеління про повернення десятини було дано значно раніше, ніж з’явився ізраїльський народ. Саме тому можна стверджувати, що десятина не обмежується певним історичним періодом або однією етнічною групою.

Мойсей записав повеління Бога про десятини. Бог призначив місце, куди її необхідно було принести. І також Він визначив одержувачів десятини, як нагороду за служіння у святилищі. Ця система зазнавала певних змін і доповнень в історії ізраїльського народу, проте її фундаментальні принципи завжди залишалися незмінними. Коли ізраїльтяни виявляли бажання бути вірними Богові і поклонятися Йому, вони повертали Богові Боже – святу десятину.

Ісус не відміняє, а підтверджує в своїх промовах актуальність і чинність закону про десятину. Він не допускає жодного порушення чи послаблення заповідей, а навпаки, виступає ще більш строгішим відносно закону, ніж книжники і фарисеї. І ніде не написано про те, що Ісус змінив свій погляд відносно десятини. Матвій і Павло писали до християн із євреїв, а Лука – до не євреїв. Вони писали через десятиліття після воскресіння Ісуса як настанови для християнської церкви, в тому числі і про десятину.

Бог Творець є автором системи десятини, яка знаходить підтримку на сторінках Старого і Нового Завіту, і, що ще важливіше, сам Ісус схвалює цю систему. Ця система, яка ґрунтується на незмінних принципах, залишається актуальною і для християнської церкви. Десятина належить виключно Богові. Тільки Йому належить право розпоряджатися нею: визначати місце, на яке необхідно принести свої десятини, відповідальних за її збір і розподіл серед визначених Богом одержувачів.

Перелік літератури:

  1. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / Переклад І. Огієнка. – К. : УБТ, 2010. – 1346 с.
  2. Биаджи Г., Биаджи К.  Финансовая свобода. Библейские принципы управления финансами, верности и щедрости. Заокский : Источник жизни, 2019. 256 с.
  3. Библейский комментарий адвентистов седьмого дня. Послания ап. Павла , 1, 2 Фессалоникийцам, 1, 2 Тимофею, Титу, Филимону, Евреям. Новый Завет / Отв. за вып.: В. С. Стеценко. Николаев : МедНа, 2001. Ч. 9. 505 с.
  4. Библейский комментарий адвентистов седьмого дня : основные статьи, комментарий на Евангелия от Матфея, Марка, Луки, Иоанна, дополнительные материалы. Заокский : Источник жизни, 2014. Т. 5. 912 с.
  5. В начале было слово… : основы вероучения христиан адвентистов седьмого дня / отв. ред. А. В. Лысаков. Заокский : Источник жизни, 2002. 539 с.
  6. Генри М. Толкование на книги Нового Завета. Галатам, Ефесянам, Филиппийцам, Колоссянам, 1 Фессалоникийцам, 2 Фессалоникийцам, 1 Тимофею, 2 Тимофею, Титу, Филимону, Евреям, Откровение Иоанна Богослова. 1991. Т. 6. 405 c.
  7. Генри М. Толкование на книги Нового Завета. Евангелие от Матфея. 1991. Т. 1. 526 с.
  8. Настольная книга по теологии : Библейский комментарий Адвентистов седьмого дня / отв. ред. А. А. Евграфов. Заокский : Источник жизни, 2010. Т. 12. 726 с.
  9. Рейд Д. Г. В поисках хранилища. Заокский : Источник жизни, 2000. 63 с.
  10. Рекомендации по использованию десятины. Официальные заявления, рекомендации и другие документы церкви Адвентистов Седьмого Дня. Заокский : Источник жизни, 2010. С. 216-222.
  11. Родригес А. М. К вопросу о богословии управления ресурсами, богословии десятины и пожертвований. Заокский : Источник жизни, 2015. 155 с.
  12. Славянский библейский комментарий : современная евангельская перспектива / главн. ред.: Сергей Санников. Киев : Книгоноша, 2016. 1834 с.
  13. Уайт Е. Советы по управлению ресурсами. Заокский : Источник жизни, 1997. 302 с.
  14. Талмудь. Мишна и тосефта. / крит. пер. Переферкович Н. СПб : издание П. П. Сойкина, 1902. Т. 1. 416 с.
  15. Теологический энциклопедический словарь / под ред. Уолтера Элвелла. М. : Духовное возрождение, 2003. ХХ, 1467 с.
  16. Rodríguez A. M. Tithing In The New Testament & The Christian Church. Silver Spring : Biblical Research Institute, 2001. P. 31.
  17. Rodríguez A. M. Tithing in the Writings of Ellen G. White. Silver Spring : Biblical Research Institute, 2010. P. 56.
  18. Souza E. B. Does the Bible ask Us to Return Tithe From the Gifts We Receive? Reflections №60. 2017. P. 10.
  19. The Seventh-Day Adventist Bible commentary. Genesis to Deuteronomy : the Holy Bible with exegetical and expository comment in seven volumes / edit. Francis D. Nichol. Washington : Review and Herald Publishing Association, 1976. V. 1. P. 1120.
  20. Olson R. W. Ellen G. White Comments on the Use of Tithe Funds.
  21. White A. L. Highlights of the Beginning of the Tithing System.
  22. White A. L. Mrs. Ellen G. White and the Tithe. The History and Use of the Tithe.
  23. White E. G. God’s Claim Upon Us. The Review and Herald. 1896. 8 december.

Автор – Андрій Смерека, бакалаврант богослов’я

image_pdfimage_print
close
Підпишіться та приєднайтеся до 94 інших підписників.