1

Гріх не до смерті в 1 Івана 5:16-19

«Гріх зародився в тому, хто після Христа був звеличений Богом над усіма, хто мав найвищим могутністю і славою серед усіх небожителів. Люцифер, «син зорі», «святий і невинний», був першим серед осяяних херувимів. Він знаходився поруч з великим Творцем, і вічні промені слави, що оточують вічного Бога, опромінювали його» [7 с. 8]. Ось так Елен Вайт описує зародження гріха, який виник далеко від нашої планети і ще до її створення. Але він в подальшому знайшов притулок і запанував на нашій рідній Землі.

Проблема гріха завжди була, є і буде актуальною в нашому світі аж до знищення зла, це те, із чим ми зустрічаємось кожен день. А якщо брати цей текст, то його розуміння для нас дуже актуальне, адже розуміючи його ми зрозуміємо, який гріх нам можна робити, щоб не померти, а який не можна, і чи взагалі так правильно вважати. Невже ми можемо чинити певні гріхи і не отримати відплата за нього, а заплата за гріх — то смерть ( Рим. 6: 23).

Святе письмо просто наскрізь просякнуте розповіддю про гріх ( Бут. 18: 16-22; Лев. 4:1-35; 19:7-8; Мк. 2:1-12; Ів. 8:1-11), і тим як із ним боротись, адже це те, що заважає нам жити в гармонії із Богом, бо гріх це бунт проти самого Бога. А в цьому тексті Іван пише не просто про гріх, він його розділяє на два типи: гріх на смерть і гріх не на смерть. І цей поділ гріха викликає важкість для розуміння людей, які читають цей текст. Адже Біблія пише, що відплата за гріх — смерть, а Іван розділяє його на два типи і говорить, щоб брати молились за братів, які грішать не на смерть. Тому виникає логічна проблема: що це за гріх такий, який не на смерть і який гріх на смерть. Саме тому ми розберемо цей текст, щоб отримати відповідь: що ж це за гріх такий, який не веде до смерті, і як розуміли це сам апостол Іван і перші християни.

Мета: проаналізувати значення текстів 1 Івана 5:16-19 і дослідити значення фрази «гріха не на смерть».

Завдання:

  • провести лексико-граматичний аналіз ключових слів;
  • історико-культурний аналіз;
  • розглянути найближчий та біблійний аналіз контексту;
  • інтерпретувати текст для нашого часу;
  • проаналізувати структуру самого тексту;
  • визначити межі уривка.

Об’єктом дослідження є Святе Письмо, а саме 1 Івана 5: 16-19.

Предметом дослідження є «Гріх не на смерть» в 1 Івана 5: 16-19.

 Межі уривка

Апостол Іван пише про молитву за грішних братів одразу після того як запевнив братів в тому, що Бог слухає молитви. Верхнім кордоном уривка являється вірш 5:15. Тут Апостол пише братам про те, що Бог чує наші молитви коли ми просимо згідно його волі, а також підбадьорює братів, що коли вони це знають, що Бог відповідає і дає те, що просять. То тоді вони можуть просити із вірою. А в 16 вірші Іван пише вже про інше про молитви за грішних братів. Нижній кордон це  5:20 вірш тут Іван пише проте, що Син Божий прийшов і дав розум, щоб пізнали Праведного. Тобто тут також іде мова вже про інше, про Ісуса і розум який він дав людям. Отже межі уривку являють собою Іванам 5:15 а також 1 Івана 5:20. А сам уривок починається із 16-19 вірші.

Історичне розуміння Першого соборного послання Івана

Перше Послання Івана звернене до певної церкви, а також і різним церквам, в яких з’явилися «лжепрoроки» (1Ів. 4: 1), котрі почали у громаді розкол (1Ів. 2:19). Вони стверджували, що їм дане особливе відкриття Духа (1 Ів. 2: 20,27), Котрий наділив їх істинним знанням про Бога. А також це пояснює, чому Іван надає таку велику увага справжньому пізнанню Бога. Іван, як апостол і як той хто турбується про справу Божу і його церкву, виступає проти відступництва і відступницького вчення лжевчителів. Лжепророки заявляли, що за допомогою духовно відкриття вони настільки піднеслися над звичайною християнською мораллю, що вже не можуть грішити, оскільки досягли морального вдосконалення (1 Ів. 1:8-10). «Основною етичною помилкою лжепророків була духовна гордість і зарозумілість, які змушували їх зневажати звичайних християн, які не претендували на такий високий рівень духовного просвітлення, як ці гностики» [9 с. 697 ].

Історико-культурний аналіз слів

Гріх

Мовою оригіналу використовується єврейське слово “חָטָא” і грецьке слово “ἁμαρτία”. Єврейське слово і похідні від нього зустрічаються близько 600 разів в Старому Заповіті і також перекладаються в Септуагінті 32 різними грецькими словами. А також слово “грішник” зустрічається в Новому Заповіті 47 раз, у Євангелії 33 рази, а також 14 раз у Посланнях. Буквально воно означає “промах”, “невдача” або “не влучення в ціль”. Перший гріх в Біблії трапляється, коли Адам із Євою не слухаються повеління Бога, а слухають сатанинську брехню. Незважаючи на Божу заповідь про протилежне (Бут 2: 16–17), Єва їла з дерева пізнання добра і зла за спонуканням змія. Коли Адам приєднався до Єви, з’їдаючи фрукти, їх повстання було повним. Вони намагалися прикрити свою провину та сором, але листя були недостатньо.

Новозавітні автори розуміють слово гріх як будь-яку діяльність або позицію, яка протиставляється Богу. Оскільки Бог любить людство і говорить любити своїх ближніх, гріхи проти людей також є гріхами проти Бога. Існує три погляди на гріх і грішників: 1) гріх може бути індивідуальним неправильним вчинком; 2) грішник може бути людиною, яка живе без звертання уваги на волю від Бога і, отже, грішить за рутиною; 3) гріх може бути сприйнятий як «сила»,  як свого роду активний агент,  який протистоїть Богу і який може захопити людей і зробити їх грішниками [2 с. 8221].

У язичницько-грецькому вживанні «ἁμαρτία» значення також досить широке. У ранньогрецькій літературі «ἁμαρτία» може стосуватися майже будь-якої помилки: вчиненні процесуальної помилки, жертвуючи або завдаючи шкоди чи нехтуючи іншими.

У пізнішій грецькій філософії (від Платона до стоїків), “ἁμαρτία” була особливо пов’язана з невіглаством. Стандартна єврейська думка полягала в тому, що люди, які зробили гріх або вчинки, котрі не спокутуються способами, описаними в Біблії, будуть покарані або в цьому світі: хворобами, стражданнями, або смертю в майбутньому світі. Цю точку зору також успадкували принаймні деякі частини християнства. Павло пояснює смерть та хвороби серед коринтян тим, що вони їли хліб і пили чашу негідним чином, і він продовжує, кажучи, що Господь “карає” тобто карає тих, хто не оцінює належним чином власні дії. Це покарання заважає їх остаточному знищенню, згідно із загальноприйнятою єврейською думкою про те, що гріхи караються лише один раз. Отже, перші християни розуміли гріх як порушення законів Божих і непокору його волі. По-іншому гріх — це відчуження грішника від люблячого Отця.

Молитва

Класичне визначення християнської молитви таке: “звернення всіх прагнень до Бога, вираз готовності слідувати Його волі в ім’я Христа, сповідь гріхів і вдячне прийняття Його милості” [13 с. 257].

“Християнська молитва — це  завершення довгого процесу змін і розвитку відносин Бога і народу, як показує огляд біблійних історій. Люди були створені для спілкування з Богом, і відразу після створення жили в спілкуванні з Ним. Гріх порушив ці безпосередні, близькі стосунки.” [6 c. 831].

В Біблії молитва — це богослужіння, яке включає в себе всі дії душі в її прагненні приблизитися до Бога. “Християнин вклоняється Богові, коли він зі сповіданням, хвалою і благанням звертається до Нього в молитві” [15 с. 504]. В епоху патріархів молилися в ім’я Господа (Бут. 4: 26; 12: 8; 21:33), тобто Святе ім’я використовувати в поклику і благанні. Для такої молитви характерне звернення безпосередньо до Бога (Бут. 15: 2 і далі .; 18:23 і далі.; 24: 12-14,24). Молитва також тісно пов’язана з жертвоприношенням (Бут. 13: 4; 26:25; 28: 20-22), хоча аналогічний зв’язок можемо бачити і в більш пізні періоди.

Євреї (зокрема в часи Ісуса) були народом молитви. Їх священні книги містять безліч молитов, які без сумніву використовували в молитовній практиці. Кумранські сувої, єврейські апокрифи і псевдоепіграфи свідчать про постійний творчий процес. Храм іменувався Домом молитви (Іс. 6:7); молитви супроводжували жертвоприношення (Лк. 1:10), так що і годину здійснення жертвопринесення (ранкового і вечірнього) могла бути просто названа “часом молитви” (Дії 3: 1). “Місце зборів юдеїв, синагога, також сприймалося в давнину переважно як місце, призначене для молитви. Іноді навіть називають це місце “молитвою”, замінюючи одне слово словосполучення “Дім молитви” або “місце молитви”” [18 с. 251]. У синагозі молитви читалися, швидше за все, не хором, а людиною, яку призначав староста синагоги. Збори відповідали йому “Амінь” (Неєм. 8:6, 1 Петра. 16: 35).

Пізніше, а можливо, вже в часи Ісуса, головною молитвою юдеїв стало “Вісімнадцять благословень”. Ймовірно, остаточної форми ця молитва набула в період між 70-100 н.е. Кожна частина молитви завершується благословенням. Інша давня юдейська молитва, рання форма котрої ймовірно, походить з часів Ісуса, і має особливе значення для християн, оскільки вона могла вплинути на формування молитви Господньої.  Найбільш рання з відомих нам формул починається так: “нехай піднесеться і буде прославлене Його велике ім’я в світі, який Він створив по Своїй волі. Нехай Він Своє царство при твоєму житті і у дні затвердить Твої, і за життя всього народу Ізраїлевого, скоро і найближчим часом” [10 с. 385]. Також існувало правило, згідно з яким кожен юдей повинен був молитися двічі в день, на світанку і на заході, о 3 і о 9 годині (під час жертвоприношень). Очевидно, що і сам Ісус регулярно відвідував синагогу по суботах (Лк. 4:16) і там, без сумніву, приєднувався до спільної молитви;  хоча в тій конкретній ситуації, яку описують євангелісти, ми бачимо лише Його проповіді і повчання (Мк. 1: 21-29, Мт. 9: 35). Павло пояснює, що суть християнської молитви полягає в установленні зв’язку християнина із Святим Духом. Молитва, по суті, це дар Святого Духа (1 Кор. 14: 14—16). Віруючий молиться “духом” (Еф. 6:18; Іуд. 20); тому молитва — це спільна праця Бога і віруючого: вона представлена Отцю від імені Сина через натхнення Святого Духа, Який перебуває у християнах. Християнська молитва об’єктивно засновується на клопотанні Христа; суб’єктивно — на дарах Святого Духа. Церква — це царство священників, які приносять духовні жертви хвали і благодушності (Євр.13:15;1 Петр. 2:5), але Христос — “великий Первосвященник”. Ця ідея розвивається в Посланні до євреїв. Подяки співпереживанню Христа людям, Його могутності існує його перевага над попереднім священством по чину Аарона, і церква може сміливо наблизитись до Христа, в Якому знайде благодать, коли це потрібно (Євр. 16; 9:24; 10:19-23). Ні у Старому, ні у Новому Заповітах не говориться про необхідність молитися кому-небудь, окрім самого Бога. Ніде в Писанні не сказано, що існують інші посередники між Богом і людством, окрім самого Ісуса Христа (1 Тим. 2:5). Отже, євреї часів Ісуса були людьми молитви. яка для них була важливим аспектом їхнього життя. В подальшому і перші християни так само перебрали такий спосіб життя, адже зокрема цього вчив сам Христос і Його апостоли. У Біблії також присутня заступницька молитва, яка направлена прямо до Бога без зайвих посередників. Така молитва була поширена серед юдеїв і християн, які на початку складались в більшості саме з юдеїв.

Смерть

В Біблії існують два розуміння слова “смерть”, тобто два типи смерті: припинення фізичного життя (фізична смерть) або відчуження від Бога (духовна смерть). Смерть зазвичай визначають як кінець фізичного життя, коли нормальні біологічні процеси, пов’язані з життям (наприклад, дихання), припиняються. Однак це визначення недостатньо охоплює різноманітні нюанси, пов’язані зі смертю в Біблії.

“Смерть введена в Біблії як покарання за порушення закону про вживання їжі плід дерева пізнання добра і зла — на відміну від Месопотамії, де смерть була частиною божественного задуму людей” [3 c. 564]. У книзі “Федон” Платон філософствує про смерть, перш ніж випити отруту.

Смерть визначається як вивільнення та відокремлення від тіла, “душі”, адже її вважають безсмертною. У житті душа міцно прикріплена до тіла і змушена розглядати реалії життя через тіло як через тюремні ґрати. Отже,  боятися смерті — це любити тіло більше, ніж мудрість. Так вважали люди в античні століття.

У вавилонському епосі про Гільгамеша записано: “Коли боги створили людство, їм судилося смерть для людини”. [14 с. 348] Можливо, ці ідеї поєднуються у платонівському погляді на реінкарнацію, який також може мати коріння від піфагорійців та єгиптян. “Платон вважав, що душі існують раніше тіл що живі народжуються з мертвих, отже, смерть є і “богом призначена”, і обмежена лише тілом, як безсмертна душа повертається до багатьох земних життів, але ніколи не вмирає” [1 c. 1935].

Новий Заповіт говорить про одного Бога лише як про безсмертного (1 Тим 6:16), а от людей Біблія зараховує до смертних (Кол. 1:16; пор. Євр. 1: 2), про, що свідчить їх смерть (1 Кор. 15: 21–22) та обіцянка майбутнього дару безсмертя в Пришесті Христа (1 Кор. 15:53). Смерть для людей в нашому світі є постійним явищем (Євр. 9:27). Єдиними винятками з Писання є Енох (Бут. 5:24; Євр. 11:5) та Ілля. Смерть не є частиною первісного Божого плану. Але “Заплата за гріх — це смерть”. Смерть прийшла в наш світ через гріх, а гріх через людський непослух. Сама смерть пов’язана з Божим судом. В посланні до Римлян апостол Павло порівнює Ісуса із Адамом: як Адам впустив гріх, так другий Адам — Ісус — переміг гріх. Отже, в часи першоапостольської церкви було багато єресей, пов’язаних із смертю і потойбічним світом, але апостоли вчили біблійному принципу розуміння про смерть.

Інтерпретація

У цьому підрозділі перед нами стоїть завдання розглянути проблему з інтерпретацією даного нам тексту, адже часто буває, що різні коментатори займають лише одну точку зору, а інші відкидають, хоча їхня точка зору не завжди може бути правильною.

“Соціальний” вимір християнського життя простежується у (1Ів. 5:16–17) текстах, звідки Іван природним чином переходить із загальної думки про звичайну молитву до думки про молитву за братів, тобто про заступницьку молитву. Відносини і спілкування із Богом повинні обов’язково вести до спілкування з іншими людьми, нашими братами і сестрами, а також із тими, хто ще не пізнав Бога.

Віруючі повинні піклуватися про своїх братів і сестер незважаючи, які то потреби: чи матеріальна як в Ів 3:17, чи духовна, як зазначено в даному нам тексті. Іван пише, що не всі гріхи є на смерть, але він не уточнює, який саме гріх на смерть, а який ні, тому читачам важко зрозуміти, про який саме гріх апостол Іван говорить у цьому посланні. В єврейській літературі іноді зустрічається ідея “гріх, що веде до смерті” (Чис. 18:22; П. Зак. 22:26; Іс. 22:14). Але в цих випадках фізична смерть є наслідком протиправних дій, тоді як контекст тексту (1 Ів. 5: 16-19) говорить про духовне життя та смерть.

Більш вірогідне переконання в тому, що гріх веде чи не веде до смерті в розрізненні, що проводиться в Заповіті та юдаїзмі між ненавмисними та навмисними гріхами. Жертвою можна спокутувати несвідомі гріхи: але свідомі гріхи могли бути усунені лише смертю (Лев 4:2, 13, 22, 27; 5:15, 17–18; Чис. 15: 27–31).

“Цілком можливо, що категоризація Івана “гріх, що не веде до смерті” покладається на єврейське розуміння гріхів, які можна пробачити, та про те, що він описує “провідний гріх до смерті” залежить від уявлення в юдаїзмі, що певні гріхи можуть призвести лише до смерті.” [5 с. 337]. Тож якщо ми виходимо із вчення самого апостола Івана, можемо припустити, що гріх, який веде до смерті, може натякати на такі порушення Божого закону, які несумісні з ходінням у світлі та життям як дитини Божої.

Проти такої зухвалої поведінки Іван попереджав своїх читачів протягом усього цього послання, демонструючи їм умови для справжнього християнського життя: відмова від гріха, послух любові, неприйняття світського життя і підтримка віри. Свідома відмова виконати їх умови веде до протилежного світлу і життю; воно повинно закінчитися темрявою та смертю.

Існують і й інші інтерпретації цього тексту. Сам апостол Іван проводить  між гріхом на смерті і гріхом не на смерть, хоча він не уточнює, в чому саме полягає відмінність. Він каже нам, що коли ми бачимо брата, що грішить гріхом не на смерть, ми повинні молитися за нього.

Бог почує молитву і дасть йому життя. “Гріх до смерті нам слід розглядати більше як стан, ніж як дію, в Писанні жодного разу не згадується такого вчинку, який вів би до смерті, але існує гріховний стан повстання проти Бога, яке Іван в іншому місці називає перебуванням в смерті. Іван додає, що віруючі не повинні молитися про гріх, що веде до смерті (хоча він не говорить конкретно, що не можна молитися про це)” [ 11 с. 1089]. Тому це не означає, що ми повинні намагатися вирахувати, коли нам можна молитися за інших, а коли ні.

Цілком очевидно, що існують два роди гріхів. З одного боку, це люди, які грішать, ніби, проти своєї волі: вони грішать, тому що охоплені занадто сильними пристрастями або бажаннями, яким не можуть дати відсіч, або це буденні гріхи, які люди роблять кожен день. Гріх у цьому випадку є результатом не вільного вибору, а примусу, якому вони не могли опиратися. З іншого боку, є люди, які грішать свідомо, навмисно роблячи по-своєму, хоча і розуміють, що це погано.

Біблійний контекст 1 Ів 5: 16-19

Цей текст розміщений у п’ятому розділі першого соборного послання апостола Івана де йдеться про віру яка перемогла світ. А якщо брати конкретніше то даний уривок розміщений між (1Ів 5:14-15) де апостол Іван говорить, що Бог слухає молитви людей  і виконує все що тільки попросять згідно його волі. А також (1 Івана 5: 20-21) де Іван нагадує, що саме син Божий дав мудрість щоб його послідовники пізнали праведність і мали вічне життя.

Як було зазначено вище в (1 Ів. 5:14-15): “І оце та відвага, що ми маємо до Нього, — що коли чого просимо згідно волі Його, то Він слухає нас. А як знаємо, що Він слухає нас, чого тільки ми просимо, то знаємо, що одержуємо те, чого просимо від Нього.” Іван нагадує що християни мають бути відважними коли просять в Бога те, що не суперечить волі Його. А вже в наступному вірші він каже коли бачите, що брат грішить не гріхом на смерть моліться за нього, тому, що на це є Божа воля, щоб брати любили один одного, турбувались і заступались в молитві за тих хто в пав. В 20 вірші Говориться, що Син Божий дав мудрість, щоб пізнати праведність а отже християни мають чітко розлічати неправду і гріх який  роблять брати і молитись за них, щоб Бог який є праведним і вірним  щоб прощати і дарувати життя вічне.

Отже безпосередній контекст, говорить, щоб члени громади які вірні Богу і його законові коли бачать, що брати відступили впавши в єресь “роблять гріх  не до смерті” молись за них  до Бога і просили, щоб він простив їм і відкрив правдиву істину адже сам Ісус дає мудрість і спасає від смерті. Тому це угодне в очах Бога тобто збігається із його волею тому, що Бог хоче життя для грішника а не смерті.

Контекст першого послання апостола Івана

Для того щоб зрозуміти, чому Іван просить членів своєї церкви молитись за братів, які грішать не на смерть, і дізнатись, що це за гріх такий, потрібно розглянути контекст усього послання.

“Хоча внутрішніх даних у цьому посланні мало, але є такі свідчення. Тут говориться про псевдовчення, з яким потрібно боротися, що дозволяє провести порівняння з ними і ранніми гностичними тенденціями, особливо з докетизмом” [8  с. 668]. Так в 1 Ів. 2:22 говориться: “Хто не правдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христос?  Це антихрист, відкидаючи Отця і Сина”. І в 1 Ів 4:3 говориться: “А всякий дух, котрий не визнає Ісуса Христом прийшовшого у  плоті, той не від Бога, але він антихристів, про якого ви чули, що він прийде і вже в світі”. В громаді, куди пише Іван, з’явилась єресь, докетисти почали відкидати реальність страждань Ісуса і його Божественне втілення.

Докетизм пропонував засіб для подолання інтелектуальних труднощів шляхом проведення поділу між людським Ісусом і небесним Христом, Який з’явився тільки для того, щоб прийняти людську форму. Тому втілення не було реальністю. Таке рішення, яке привернуло до себе велику увагу, мало ще таку велику перевагу, що, як вважалося, воно дозволяло уникнути такої аномалії, як прийняття на Себе Христом настільки порочної речі, як матерія. Оскільки гностики вважали, що вся матерія порочна, то їм нічого більше не залишалося, як заперечувати поєднання Христа із плоттю.

Певно, що неправдиві вчителі були не тільки винуватими в тому, що навчали людей брехливому і неправдивому вченню, але й робили погані вчинки, якими також порушували закон Божий. А те, що Іван стільки приділяє уваги, любові свідчить тому, що ці лжевчителі були гордими і самозакоханими, а своє послання Іван пише як противагу їм, щоб християни виявляли любов.

“На підставі 1 Івана 4:1 створюється враження, що лжепророки були членами християнської громади, але тепер пішли в світ (слово “світ” тут, очевидно, передбачає нехристиянське суспільство). Тоді це може означати, що вони продовжували спокушати віруючих ззовні, залучаючи їх, мабуть, інтелектуальним аспектом своєї системи. Такий стан справ викликав занепокоєння у апостола і став безпосередньою причиною написання Послання. Християни повинні були бути попереджені про цю згубну оману” [8  с. 669].

А той факт, що Іван пише “коли хто бачить брата свого, що грішить” може означати, що ці лжевчителі залишались в громаді між праведними братами або це були брати, які потрапили в сітку ворога і почали поступово заражатися цим неправдивим вченням.

Отож, дослідження контексту першого послання апостола Івана показує, що в Івановій громаді були лжевчителі, які заражали і спокушали членів цієї громади єретичним вченням. Через що Іван пише це послання, щоб застерегти їх від неправди і лжевчителів. Щоб брати молились за них, а також за братів, які могли спокуситись цим вченням і потрохи приймати його як істину.

Контекст усієї Біблії

Щоб зрозуміти цей текст, краще потрібно розглянути його в контексті всієї Біблії.

Розглянемо таке поняття як “гріх, який не веде до смерті”. В юдаїзмі проводиться відмінність між ненавмисним гріхом, який спокутується жертвою, і навмисним гріхом, спокутувати який може тільки смерть. У контексті послання ті люди, які свідомо обирають не довіряти особистості і владі Сина Божого не дотримуються Божих заповідей і не люблять своїх братів (1 Івана 4:21), не мають життя. “На віруючій людині, яка бачить, що брат його чинить гріх, лежить відповідальність не просто просити Бога дати йому життя, але також “піти і вказати йому на його провину” (Мат. 18: 15-17), “поправити його, проте в дусі лагідності “ (Гал. 6: 1), відвернути “грішника від його шляху помилки” (Як 5:19-20)” [12  с. 1052].

Гріх не до смерті, а також молитва за братів, які грішать є не новими ідеями, які уводить апостол Іван в своєму посланні.

В Чис. 15: 22-31 описується, що потрібно робити, коли хтось із народу чи весь народ вчинять помилковий гріх, тобто гріх не на смерть — вони мають принести певну жертву для прощення і очищення.

Також в Ізраїлі існували міста-сховища, куди тікали люди від кровної помсти. Тобто якщо людина ненароком вбила когось, хто не був її ворогом, це не рахувалось за гріх на смерть (П. Зак. 19:6). “Щоб не гнався месник за кров за убійником, коли розпалиться серце його, і щоб не догнав його, якщо буде довга та дорога, і не вбив його, хоч він не підлягає смерті, бо не був він ворогом його від учора й позавчора.” Але того, хто справді вб’є за своїм бажанням, а потім збреше і сховається в місті-сховищі, чекає смерть. (П. Зак. 19:12) “То пошлють старші його міста, і візьмуть його звідти, і дадуть його в руку месника крови, і він помре.”

Ми чітко бачимо, що текст із 1 Івана 5:16-19 має аналогію із Старим Заповітом, а зокрема із законом про міста-сховища, коли людина робила “випадковий гріх”, вона могла сховатись, щоб її не вбили до суду, на якому буде розглянута її справа при декількох свідках. І якщо доведуть, що ця людина не винувата, її виправдають, а якщо все ж таки вона винувата, тоді така людина підлягала смерті за вбивство і обман.

Структура уривка

  1. Бог дасть життя тому, за кого моляться. (16)

¾   Хто бачить брата котрий грішить. (16. a)

¾   Молитва дає життя. (16. b)

¾   Гріх не на смерть. (16. d)

  1. Що таке гріх. (17)
  2. Народження. (18)

¾   Народжений від Бога не грішить(18. а)

¾   Божий себе береже(18. b)

  1. Протиставлення Християн Світові. (19)

Цей текст можна структурувати таким чином і тоді ця структура нам дасть зрозуміти, що буде в певному вірші і про що там йдеться. Одразу чітка картина, якою можна користуватись при вивченні і дослідженні цього уривку як і богословам і дослідникам, так і звичайному читачеві, який забажає краще зрозуміти цей уривок.

Лексичний аналіз

Ζωή

Із мови оригіналу ось це  слово означає “ζωή, ής” життя. Саме слово в такому формулюванні зустрічається 65 раз і ще 360 разів в інших варіаціях. В Біблії це слово використовується не тільки до життя саме тут зараз на нашій планеті, але і як вічне життя на Новій Землі. Зокрема в Ів. 12: 50, де йдеться про те, що заповідь — то вічне життя. Також слово “життя” вживається в контексті моральних принципів, духовності ив благочестя, які можна прийняти “щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове” (2 Кор 4: 10 Б). А вираз, який записаний в Івана 6: 51 у деяких мовах можна зрозуміти буквально як “хліб, який живе або хліб, в якому перебувають певні істоти, черв’яки і тд”. Тому тут було би краще так сказати “Я хліб, що дає життя”.

“Оскільки в деяких мовах про життя можна говорити лише дієсловом, що означає буквально “жити”, тоді “вічне життя” може бути виражене просто як “Жити, не вмираючи”. Але в такому випадку можна неправильно розуміти, що християни ніколи не зможуть померти фізично. Деякі перекладачі говорять про “вічне життя” як про “реальне життя, яке ніколи не закінчується”. Таким чином вводиться якісна відмінність, щоб читачі не мислили просто з точки зору продовження земного життя, що в деяких частинах світу буде розглядатися як страшне покарання, а не як благословення” [1 с 335]. У ряді мов немає іменникового слова для “життя”. Тому може бути необхідно змінити всі уривки, які говорять про “життя”, на відповідний вираз використання дієслівної форми, що означає “жити”.

Αἰτέω

Це слово має декілька значень: просити, молитись, вимагати, добиватися. Це слово вживається, коли нижчий по статусу просить у вищого. Оскільки у Новому Заповіті вимоги часто отримують релігійне застосування, наприклад, у Лк. 12:48. А також євреї вимагали чудес (1 Кор. 1:22).

Люди будуть закликати нас відповідати за нашу віру, тобто вимагати від нас пояснення цього (1 Пет. 3:15). Дієслово «запитувати» в цьому значенні має як світське, так і релігійне використання. У світському користуванні воно можемо бути вжите у звичайному запитанні чи проханні (Мк. 6:24-25) або в офіційному проханні чи в запиті на щось чи чогось (Мк. 15:43; Дії 9: 2).

У релігійному вжитку молитва є найважливішим посиланням (іноді зіставляються із звичайними проханнями, (Мт. 7:9). “Ісус ніколи не використовує це слово для власних молитов (Ів. 16:26), можливо, тому, що воно включає прохання про себе, або має елемент вимагання, або менш інтимніше, ніж слово “προσεύχομαι” (що використовується для учнів, прохання до Ісуса та Ісуса до Бога). Загальне використання не підтримує розрізнення активного (для вимовлених запитів) від середнього (для внутрішнього запитів)” [4  с. 29].

Γεννάω

Це слово має декілька таких значень, які близькі між собою за значенням. зокрема Греко-російський словник дає таке тлумачення: “γεννάω роджати народжувати на світ; 2) бути (ставати) батьком; зачинати; 2. пас. 1) народжуватися; 2) породжувати, спричиняти (2 Тим 2.23) “γέννημα, τος” ср.р. породження, потомство; “γεννήματα έχιδνών” зміїне кодло “Γεννησαρέτ” ж.р. Геннісарет “γέννησις, εως” ж.р. народження “γεννητός, ή, όν” народжений; “έν γεννητοΐς γυναικών” з усього людського роду (Мт 11.11; Лк 7.28)”[16 с. 38]. Це слово можуть використовувати як образ стосунків учителя та учня.  В грецькій мові загалом “γεννάω” означає “народжувати” (батько) або “родити” (мати). Вже у Старому Заповіті викладач і учень зображені як батько і син (2 Цар. 2:12).

Рабини застосовують його, щоб висловити перевагу вчителя та повагу учня, але без жодної думки і натяку про фактичне породження (Мт. 23:8).

В пізньому юдаїзмі є ідея про нове народження шляхом переходу до справжньої релігії. Ця ідея була поширеною в рабинів. Доводити людей до юдаїзму це те саме, що створювати чи народжувати їх фізичним шляхом. А прозеліти як новонароджені діти повинні виконувати наказ своїх “батьків”, бути плідними і примножуватися. Але така форма є лише звичайним порівнянням. Прозеліти походять від простого існування до справжнього життя в юдейську віру шляхом навернення.

Τηρέω

Мовою оригіналу це слово пишеться так “τηρέω” “1) дотримуватися, виконувати; слухати (чогось); 2) стерегти, охороняти; 3) зберігати,  приберігати; 4) берегти, оберігати, зберігати; “τηρέω τήν εαυτού παρθένον” а) (якщо про нареченого і наречену) зберігати невинність своєї нареченої;  б) (якщо про батька і доньку) не видавати свою дочку заміж (Кор. 7:37)” [16 с. 178]. Це слово є досить поширене і часто використовується в Біблії із різними смисловими значеннями. Наприклад, у Дії 12: 5 слово використовується для того, щоб зазначити, що Петра стерегли у в’язниці, а вже в Юди 1:6 це слово використовується в сенсі збереження свого початкового стану. Тому слово “стерегти” у нашому уривку можна розуміти як “той зберігає свій духовний і фізичний стан згідно закону Божого”.

Граматичний аналіз

У цьому тексті є така частина мови як сполучник “ἵνα”. Сполучник “ἵνα” використовується в Новому Заповіті не тільки для того, щоб вказати результат, але і для того, щоб вказати цілі результату. А отже, він виражає як і те, що має намір, так і його здійснення. “Як і “οτι + дійсний спосіб”, “ἵνα + умовний спосіб” може вживатися субстантивно. Існує чотири основні способи вживання: підмет, іменна частина сказаного, пряме доповнення і додаток.” [17 с. 495].

Також цей текст містить слово “πρός”. Це слово всього один раз вживається з родовим відмінком, тільки шість разів з давальним і майже 700 раз у знахідному.

У виразі “Εάν τις ιδη τόνισε αδελφόν αυτου” є сполучник “Εάν” (Якщо), за якими стоїть підпорядкований аорист “ιδη” (бачить або повинен бачити), а також може мати умовне значення (у тому випадку) або часовий сенс (в той момент, коли). Обидві інтерпретації є можливими.

“άμαρτανοντα άμαρτιαν μη πρός Θάνατον, αίτησει” вчиняючи гріх, який не призводить до смерті  є паралельним фразі “άμαρτανοντα άμαρτιαν”. Якщо перекласти дослівно, то звучить так: “згрішивши гріхом”. Винувальний знак “άμαρτιαν” є спорідненим; його додано не для посилення дієслова, а через відповідне речення, що випливає “μή πρός Θάνατον” (не до смерті) для подібної конструкції. Частка теперішнього часу “άμαρτανοντα” (гріх). Пропонує наполегливі дії.

“Речення “μη πρός Θάνατον” з попередньою часткою “άμαρτανοντα” та іменником “άμαρτιαν” для виразу. Іван говорить про це проходження гріхів, які “вводять грішника у сферу смерті” [5 с. 339].

Граматичний аналіз дає нам можливість краще зрозуміти структуру цього тексту, а також по-новому поглянути на будову тексту. Адже навіть і в рідній мові знання граматики допомагає краще розуміти думку автора, а тим більше в мові, яка є старою і якою зараз не користуються. 

Висновок

Провівши цю роботу, можна дійти висновків про те, що писав апостол Іван у своєму посланні про гріх на смерть і гріх не на смерть, а також про молитву за братів, які грішать не на смерть.

Для початку слід зазначити, що Іван зовсім не забороняє віруючим християнам молитись за своїх братів, які грішать на смерть, але і не радить це робити. Будь-який гріх є гріхом до смерті, оскільки заслуговує її і підлягає їй за вироком закона. Адже відплатою за гріх є смерть; і “Проклятий усякий, хто не виконує постійно все, що написано в книзі закону” (Гал. 3:10).

Існує гріх до смерті на противагу гріха, як сказано Іваном, не на смерть, а отже, існує гріх не на смерть. Під ним мається на увазі будь-який гріх, сумісний, за Божим законом і за людським, із життям: за людським законом з часовим або тілесним життям, а за Божим — з тілесним чи духовно євангельським життям.

Існують гріхи (порушення закону), які не підлягають, згідно праведному людському закону, смерті, наприклад, різні види правопорушення, що відшкодовуються без осуду до смерті злочинця: або матеріальним відшкодуванням завданих неприємностей, або позбавленням волі правопорушника.

А на противагу їм є гріхи, які караються смертю згідно людським законам, тобто законам, які позбавляють життя. І для кращого розуміння цього принципу для людей Бог через Івана і інших своїх посланців використовує  щось подібне.

Тому в біблійній мові існують терміни “гріхи на смерть і гріхи не на смерть”. Гріх на смерть є духовним, який несумісний з духовним життям і євангельським правом на вічне життя. До них належать зачерствілість у гріхах і невірства. Безумовна і кінцева нерозкаяність і невіра в Ісуса Христа, яка неминуче ведуть до вічної смерті, так само як і хула на Духа Святого.

Відкидання Євангелія і повне відступлення від християнського життя та моралі, а також повна втрата образу і подоби Божої як це було із Содомом і Гоморрою, яких було знищено із лиця землі із їхніми мешканцями, до такої міри, що навіть на цьому місці більше не буде ніколи міста.

Ось такі гріхи і називаються гріхами на смерть, вони призводять до остаточної загибелі, після якої вже немає ні спасіння, ні надії.

 

   Бібліографія:

  1. GREEK-ENGLISH LEXICON of the NEW TESTAMENT. – 1049 с. – (2).
  2. THE ANCHOR YALE BIBLE DICTIONARY – NEW YORK: Doubleday, a division of Bantam Doubleday Dell Publishing Group, Inc, 1992. – 9906 с.
  3. THE BAKER ILLUSTRATED BIBLE DICTIONARY – Rapids, Michigan: Published by Baker Books a division of Baker Publishing Group, 2013. – 2343 с.
  4. THEOLOGICAL DICTIONARY OF THE NEW TESTAMENT – Stutgart, Germany: William B. Eerdmans Publishing Comapny, 1985. – 1235 с
  5. Word Biblical Commentary – United States of America: New York Bible Society, 1973. – 403 с.
  6. Большой Библейский Словарь – Санкт-Петербург: Библия Для Всех, 2005. – 1506 с.
  7. Вайт Е. Патріархи і Пророки / Елен Вайт. – Київ: Джерело Життя, 2019. – 768 с. – (Конфлікт Віків).
  8. Введение в ветхий завет – Санкт-Петербург – Одесса: Одесская богословская семинария, 2005. – 800 с.
  9. Елдон Д. Богословие Нового Завета / Джордж Елдон. – Санкт-Петербург: Библия Для Всех, 2003. – 799 с.
  • Иисус и Евангелия Словарь – Москва: Библейско-Богословский Институт св. Апостола Андрея, 2003. – 837 с.
  • Карсон Д. Новый Библейский Комментарий / Дональд Карсон. – Санкт-Петербург: Мирт, 2001. – 2180 с. – (Часть 3 (Новый Завет)).
  • Комментарый к Еврейскому Новому Завету – Москва: Силоам, 2004. – 1156 с.
  • Краткий катехизис Вестминстерской Ассамблеи – Одесса: Христианская Книга, 2004. – 765 с.
  • Найдавніша література Шумеру, Вавилону, Палестини – Київ: Філіо, 2016. – 448 с. – (Бібліотека світової літератури).
  • Новый Библейский Словарь – Санкт-Петербург: Мирт, 2001. – 1014 с. – (Библейские Реалии Часть 2). – (Энциклопедия христианства).
  • Ньюман Б. ГРЕЧЕСКО-РУССКИЙ СЛОВАРЬ НОВОГО ЗАВЕТА / Баркли Ньюман., 2002. – 196 с.
  • Уоллас Д. Углубленный курс грамматики греческого языка. Экзегетический синтаксис Нового Завета / Даниель Уоллас., 2010. – 796 с.
  • Флавий И. Трактаты. Филион Александрийский. Против Флакка. Иосиф Флавий. О древности еврейского народа / И. Флавий, А. Филон. – Москва: Мосты культуры / Гешарим, 2016. – 336 с. – (Библиотека Флавиана).

***

Автор – Вадим Луцяк, бакалаврант богослов’я