Мій курс піврічної терапії гомосексуального потягу дає стовідсоткову ефективність

Розповідає Людмила Гридковець, доцент кафедри психології Київського інституту бізнесу і технології, кандидат психологічних наук, голова Української асоціації християнської психології. 

Розкажіть про ваш метод сопричасної християнської психотерапії. Коли він з’явився? Звідки походить назва? На яких постулатах він базується? 

Сам метод з’явився в середині 90-х років минулого століття. Він виник як ефективний метод роботи з двома категоріями осіб, зокрема з гомосексуальними особами та жертвами деструктивних культів. І лише пізніше, коли була досліджена його ефективність, він був розширений ще на одну категорію, а саме – суїцідантів. 

Тобто, в першу чергу, сопричасна терапія використовувалася на групах населення, що перебувало в певному кризовому стані і демонструвала хороші результати покращання психічного здоров’я.  Таким чином,  метод  почав застосовуватися на більш розширений спектр запитів.

Якщо в середині 90-х років сопричасна християнська психотерапія була виключно індивідуальною психологічною допомогою, то вже з 1999 року вона стала застосовуватися і в груповій роботі. 

Даний метод базується на декількох постулатах:

1. Ми є сопричасними собі зі всім своїм проявами, і всьому своєму  досвідом.
2. Ми є сопричасними своїй сім’ї та своєму роду. 
3. Ми є сопричасними своєму народові.
4. Ми сопричасні з Богом. 

Слово «сопричастя» в даному випадку використовується в контексті причастя – споживання зі спільної чаші. Воно несе глибокий духовний зміст: коли ми споживаєм з спільної чаші, ми, з одного боку, несемо відповідальність за себе та за свої вчинки, а з іншого, до певної міри, несемо відповідальність і за інших людей. І в першу чергу, це стосується контексту: «Що я можу зробити для тебе?». 

Проте, це не стосується залежності від іншої особи або використання іншими тебе, або тобою інших. Мова йде лише про підтримку, допомогу, супровід. Притому, що мають зберігатися чітко особистісні кордони кожної людини. 

Сопричасна психотерапія має інтегративний характер. Вона акумулювала в собі різні підходи – психодраму, екзистенційну психотерапію, когнітивно-поведінкову терапію, сімейні системи розстановки, ігрову терапію, навіть (при необхідності) пісочну психотерапію. Крім того, за останні роки в неї також інтегровані елементи НДР.  

На початку, коли вона виникала, ще не було такого широкого доступу до різних терапій, тому дуже багато якихось прийомів, які використовуються в сопричасній терапії виникали первинно. 

Лише потім, в процесі ознайомлення з іншими практиками, було виявлено, що вони вже існують в інших терапевтичних підходах, таких як психоаналіз, гештальт-терапія, екзистенційна терапія. 

Це, в свою чергу, дозволило ще більше удосконалити прийоми, що використовувалися, проаналізувати, як той чи інший прийом працює в різних підходах, а також поглибити методики. 

Те, що схожі методи виникали незалежно від знань про їх існування в психологічній практиці свідчить про те, що вони закладені в самій природі людини в якості конструктивного розвитку або відновлювального механізму.

А в чому його унікальність, в порівнянні з цими психотерапевтичними школами, сегменти яких він увібрав? 

По-перше, це сама канва, яка базується на християнських засадах, християнському способу мислення, християнській любові. Базовий постулат – «ми сопричасні Богові». Тобто, що б ми не розглядали в процесі терапії, ми завжди це робим в контексті: «Чи наближає та чи інша дія, думка нас до Бога чи віддаляє від Нього?». І це незалежно від того чи людина віруюча, чи ні. Навіть у невіруючої людини є образ Бога, який вона може називати, наприклад, вищими цінностями або вищою силою. Але насправді ми розуміємо, що в основі її інтуїтивного відчуття та окреслення цих «вищих цінностей» лежить базова неусвідомлена потреба взаємодії з Богом. 

Тобто він підходить для християн всіх конфесій і навіть нехристиян?

Так, цей метод можна застосовувати не лише в християнському середовищі. Бо, попри те, що це – християнська сопричасна психотерапія, я працюю в цій парадигмі і з мусульманами, і з юдеями, і навіть з атеїстами. 

Сама терапія не передбачає навернення людини до конкретної форми вірування, а тим паче до конфесійного впровадження. Для цього існують релігійні організації та церкви. До завдань християнської сопричасної психотерапії, в першу чергу, належить допомога людині віднайти стосунки з собою, справжні та гармонійні стосунки зі своєю сім’єю, родом, народом і з Богом. Відбувається поступове відновлення всіх пластів взаємодії людського буття. Вона не може сказати: «Це мене не стосується!», бо вона – частина цього. Моя відповідальність – як я як частина цього більшого, взаємодію з цим більшим і з іншими частинами цього більшого. 

Крім того, на відміну від інших психотерапевтичних напрямків в сопричасній психотерапії запит клієнта не є базовим складником терапевтичного процесу. Зазвичай, коли ми працюємо в консультуванні або в психотерапії ми завжди опираємося на запит клієнта і працюємо у спектрі цього запиту. У сопричасній терапії запит лише є приводом звернення клієнта. 

Терапія спрямована не на вирішення ситуативних проблем клієнта, хоча це відбувається в терапії, можна так сказати, автоматично, а саме на його психологічний та духовний розвиток на шляху до святості, де святість розглядається як знаходження перед Творцем. 

Звісно, повнота цього знаходження досягається тільки в підсумку життя, все решта є лише процес наближення.. 

Сопричасна терапія покликана не прив’язати клієнта до психотерапевта, а  активізувати внутрішній психологічний резерв клієнта та допомогти йому встати на його власний шлях. Це шлях стосунку з собою і з Богом. А от сама подальша реалізація цього шляху лежить у площині відповідальності самого клієнта. 

Коли мова йде про сопричасну терапію, то, навіть, якщо клієнт був атеїстом, але в процесі терапії став віруючим, то терапевт немає права впливати на вибір конфесійних уподобань клієнта. Людина самостійно повинна обрати конфесію і той спосіб взаємодії з Богом, який для неї є найближчий.

Як саме цей метод допомагає в роботі з ЛГБТ-клієнтами? Як саме проходить терапевтична робота з ЛГБТ після того, як клієнт звертається до вас із своїм запитом?

Існує дві категорії ЛГБТ-клієнтів: є ті, що звертаються із запитом, непов’язаним із їхньою сексуальною орієнтацією. Це може бути будь-яка залежність, психологічна травма, проблема в стосунках з батьками тощо. Ці люди приходять точно не для того, щоб лікувати свої гомосексуальні стосунки. Тому на початку ми дійсно працюємо з тим запитом, з яким до нас звернулася особа.  

Але практика показала, що при лікуванні психотравми у такої категорії людей запускається механізм на відновлення власної ідентичності, що в свою чергу приводить до відновлення і сексуальної ідентичності, і при цьому гомосексуальний потяг поступово зникає сам.

Друга категорія дійсно звертається за допомогою, щоб подолати гомосексуальну залежність. Я більше працюю із тими людьми, які мають гомосексуальний потяг, але не мають гомосексуальних стосунків, та з тими, хто мають гомосексуальні стосунки, але приховують їх від суспільства. За всю робочу практику було дуже мало звернень за допомогою від людей, які відкрито заявляють про свою гомосексуальну орієнтацію.

Є різні причини звернень, наприклад: християнин, який розуміє, що це не вкладається з образом християнина. Друга причина, коли особа, маючи гомосексуальний потяг, вступає в гомосексуальні стосунки в надії відчути тепло, захищеність і щоб позбутися самотності, а в решті-решт приходить до усвідомлення, що ці стосунки їй не дають того, чого вона прагнула і що входження в ці стосунки не вирішило її проблем. Тобто приходить усвідомлення хибності цього шляху. 

Як правило, у таких випадках людина переживає депресію, бо те що повинно було допомогти їй знайти себе, не тільки не допомогло, а й створило багато нових внутрішніх та зовнішніх проблем. 

Третя причина: родина не приймає такий образ життя, тому представник ЛГБТ-мислення звертається за допомогою, щоб позбутися залежності і примиритися з родиною. 

Четверта причина: людина любить дітей і усвідомлює свою відповідальність перед ними. Розуміє, що діти повинні рости в хорошій сім’ї, де є тато і мама. Тому із-за любові до дітей людина готова відновити свою природну ідентичність, щоб мати сім’ю і нащадків. 

Є клієнти, які звертаються, тому що опинилися у кризових ситуаціях, що були пов’язані із гомосексуальністю. Найчастіше, це молоді хлопці, яких просто використали, хоча на момент використання вони цього просто не усвідомлювали. 

Це основні категорії клієнтів з ЛГБТ-мисленням, з якими доводиться працювати в психологічній практиці.

Говорячи про всіх тих клієнтів з якими ви працювали, скільки відсотків позитивних результатів ви зафіксували при застосуванні методу сопричасної терапії? Саме в роботі з ЛГБТ-клієнтами. 

Якщо мова йде про тих клієнтів, які повністю пройшли терапевтичний процес, який триває півроку, то там 100% зцілення. Але це стосується тих, хто звертався самостійно.

 Є певна категорія клієнтів в яких була позитивна динаміка, з якими я мала лише одну, дві, максимум п’ять зустрічей і вони з часом позбувалися залежності. Потрібно сказати, що їм давалося це нелегко, але запущена динаміка давала резерв їм для власної боротьби за власне зцілення. 

Чим ви пояснюєте такий високий відсоток тих, хто вилікувався? Їхнім внутрішнім спрямуванням, тим, що вони знайшли свій шлях або тим, що вони навернулися до християнства? 

Є декілька важливих моментів. Незалежно, чи людина приходила усвідомлено для подолання гомосексуальних проявів, чи з метою подолання інших негативних переживань чи травматичного досвіду не пов’язаних, на її думку, з гомосексуалізмом, це був вибір самої людини щодо роботи над собою.

Не можливо наздогнати і причинити щастя. Коли людина готова робити щось добре зі своїм життям і віднаходити себе справжню, а не з позиції: «Мене й так все влаштовує», – тоді буде результат.

Алкоголік,  який вважає, що у нього все добре і все під контролем і надалі залишиться алкоголіком. Якщо психічно-хвора людина, принципово не важливо з яким діагнозом, говорить, що з нею все гаразд, і що вона здорова і проблема лише в інших людях, то цій особі ніхто допомогти не зможе. 

Тому перше, що має бути – це усвідомлення людиною, що вона хоче щось змінити в своєму житті. Вона має бути готовою до інтенсивної глибокої роботи над собою та власним травматичним досвідом.

Якщо брати сопричасну терапію 90-х років, то на подолання гомосексуальної залежності чи просто гомосексуальних потягів потрібно було два роки терапії. Зараз достатньо пів року. Тому що виникали додаткові методи, проводилися нові дослідження, що дозволяло відстежити, що дійсно працює і дає позитивний результат, а що ні. Щось додавали з часом, щось змінювали. Таким чином напрацьовувалася певна методологічна структура роботи з ЛГБТ-особами. 

На першому етапі допомоги я завжди використовую метод моделювання складних систем. Це дозволяє зрозуміти першопричину тієї чи іншої ситуації. Якщо, наприклад, причина знаходиться в повторі деструктивних сценаріїв та моделей, що походять з раннього травматичного досвіду особи, то скільки б ми не працювали з наслідками, завжди будуть тригери, що запускатимуть старі сценарії і стимулюватиму людину до повторення деструктивних ситуацій. 

Так, наприклад, буває, що 3-4 покоління поспіль жінки в родині знецінювали мужність. В результаті в 4 поколінні народжується хлопчик з чотирьох кратним повторенням моделі за типом «чоловік – ніхто». Сама ця модель є базовою в несвідомому дитини. Ще, будучи в утробі матері, у цього хлопчика вже присутня ця деструктивна установка.  

Або, наприклад, чекали дівчинку, а народився хлопчик, що може призвести до фіксації на базовій установці «Я не такий». Або батьки хотіли зробити аборт і дитина  фіксується на стані: «Я не потрібен!». 

Крім фіксації на особистісному травматичному досвіді проблема гомосексуальності може бути пов’язаною з інтергенераційними та трансгенераційними передачами. 

Трансгенераційна передача (або травма) – це відтворення особою травматичного досвіду поколінь, що не мали безпосередньо особистого контакту між собою. 

Інтергенераційна передача передбачає наявність міжпоколіннєвого та міжродинного контакту.

На цю тему зараз існують чимало досліджень, зокрема це дослідження Ф. Руппера, А. Шутценбергер, П. Горностая, В. Климчука, В. Горбунової. 

Я особисто також проводила чимало досліджень щодо проблеми трансгендераційних передач, значна частина яких була присвячена теми впливу історичної травми на покоління нащадків і, зокрема, досліджувалися наслідки голодомору та репресій 30-х років.  

Моє дослідження показало, що 32% онкозахворювань, що погано піддаються лікуванню або мають рецидиви, витікають із непрожитої травми  голодомору та репресій. Так само і серед алкозалежних. 36% стійких залежних (які переходять із одного реабілітаційного центру до іншого) страждають через наслідки голодомору і репресій, які по-суті «прописалися» в їхньому тілі. 

Такий самий механізм зберігається при гомосексуальних деформаціях. Мова не іде про те, що в поколінням предків були присутні гомосексуальні взаємодії (хоча це також можливе), але мова йде про наявність фіксованого травматичного досвіду сексуальної взаємодії з особою протилежної статі. 

Це може бути досвід пов’язаний безпосередньо з сексуальним насильством або інцестом. Але найтиповішою є модель порушення психологічних диспозицій «чоловік – жінка», де жінка займає чоловічу позицію кілька поколінь, а чоловік – жіночу. Що в свою чергу закладає передумови для розвитку гомосексуальності, але не сам гомосексуалізм. 

Це не означає, що дитина, яка має таки передумови, обов’язково стане гомосексуалістом. Але це посилює ризик при наявності інших сприятливих для цього ситуацій. 

Якщо в процесі лікування не допрацьовати ті деструктивні моделі, то залишається фактор ризику повернення до гомосексуалізму, навіть при певній ремісії. Саме тому слід опрацьовувати  рівень тренсгендераційних передач, потім рівень інтергендераційних передач, а вже далі витісненні особисті травми. І лише потім можна розглядати особистісні моделі взаємодії і особистісний вибір. У такому випадку ми отримуємо стійкий результат, оскільки опрацьовані проблеми відбувається на всіх чотирьох рівнях.

Але ще раз зауважу, що спочатку слід визначити, які саме рівні задіяні в активізації проблеми і лише потім, в залежності від отриманих результатів, вирішувати проблему у відповідності до значимих рівнів. 

Зараз дуже популярний метод американського фахівця в області репаративної терапії Джозефа Ніколозія. Чи знайомі ви з його методом? Якщо так, то чим він відрізняється від вашого? Він теж працює з ЛГБТ-клієнтами.

Цей метод має право на існування. Так чи інакше немає універсальних методів. На скільки мені відомо, ефективність його методу складає 20%. Він дає певний позитивний результат, тому може використовуватися в практиці. 

Я не кажу, що мій метод – універсальний. Мало того, я розумію, що головний інструмент психотерапевта – це він сам. Тому, на скільки мій метод ефективний без моєї особистості, по-правді, я не можу сказати до кінця. Хотілося б, щоб він не залежав від мене чи моєї особистості.

Розкажіть, як ви починали працювати з ЛГБТ-пацієнтами.  

Коли в 90-х роках я почала працювати, то серед моїх клієнтів домінували чоловіки, і переважна їх частина це були ЛГБТ-особи. Мене як науковця зацікавив цей феномен чоловічої орієнтованості як психологічного практика.

На той час я була вже заміжня і мала трьох дітей. І коли я проаналізувала, на що саме відгукуються мої клієнти, коли обирають мене в якості фахівця з проблем подолання гомосексуальності, то побачила, що це були молоді люди з раннім травматичним досвідом взаємодії в системі «дитина-батьки». 

Тобто вони підсвідомо в моєму досвіді багатодітної матері інтуїтивно шукали образ розуміючої (можливо навіть ідеальної) матері, тобто такої матері, якої в їхній внутрішній картині світу в них не було і якої їх внутрішня дитина досі потребувала. На той час це мені дозволяло пройти спільно з ними процес зростання на терапевтичних материнських заміщеннях і, довівши їх до рівня внутрішньої дорослості, відпустити у власне життя. Тобто те, чого вони були позбавлені в дитинстві, вони доотримували це в терапії і вже з позиції відновленої особистості прощали своїх батьків, брали на себе власну частину відповідальності за власне життя. Так, будучі  вже зрілими особистостями, вони могли йти власним шляхом і вже самостійно вирішувати проблеми без втручання психолога. 

Перші клієнти  з ЛГБТ-проявами до мене прийшли в 1996 році. В основному, це були хлопці з гомосексуальністю та транссексуальністю. З жінками я почала працювати пізніше, на початку 2000 років. Років 4-5 я працювала виключно з гомосексуальними чоловіками. 

Проте хотіла би зауважити, що немає у світі випадкових речей. В 1992 році нас, як найактивнішу молодь України (на той час я була головою інформаційного відділу Союзу Українського Студентства), запросили в Швецію на міжнародні молодіжні студії до Стокгольмського університету.

Там працювали різні секції, одна з яких була присвячена ЛГБТ-тематиці.  На цій секції була представлена велика європейська спільнота ЛГБТ-молоді з усієї Європи. Тоді я тільки починала опановувати практичну психологію після закінчення факультету кібернетики КНУ ім. Тараса Шевченка,  хоча дослідженнями вже на той час займалася біля двох років. 

І от значна частина цієї ЛГБТ-спільноти інтуїтивно обрала мене в якості жилетки, в яку можна поплакатися.  Пам’ятаю, тоді ніяк не могла зрозуміти, чому всі відпочивають, веселяться, а я маю вислуховувати несамовиті історії ЛГБТшників з усієї Європи. Мені виливали душу, показували фотографії коханих  (до речі, переважна більшість яких були значно старшими за цих юнаків), розповідали про свої духовні пошуки і стосунки з Богом. На той час для мене це був шок. Я навіть претензії виставляла до Бога: «Господи, за що мені це? Чого я маю це слухати замість того, щоб радіти та веселитися з друзями?!». 

Але, коли в 1996 році до мене прийшов перший клієнт з гомосексуальністю, то для мене це була уже добре знайома тема. І я тільки тоді зрозуміла, чому я тоді вислуховувала таку кількість ЛГБТ-юнаків. Адже я тоді глибоко занурювалась в їхні проблеми. Мало того, оскільки я для них не була фахівцем і не була зацікавленою особою, то вони мене обирали в якості таємного друга і допускали до глибин своїх переживань і єства без жодного застереження чи обмеження. 

Оскільки це не була формальна кабінетна обстановка, вони мені давали торкнутися всього спектру їхніх почуттів, процесу, як все формувалося і відбувалося, як вони все це переживали і як переживають зараз, і що відбувається в їхньому житті. 

Тоді я отримала чудовий досвід! Їх було біля 15 чоловік. Маючи досвід комунікації з 15 гомосексуальними чоловіками на досить глибокому психологічному рівні, тоді в дев’яності, я, мабуть, була єдиним фахівцем-психологом, який мав, по тим міркам, значний практичний досвід подібних комунікацій. Тому коли в 96 з’явився перший клієнт з цієї когорти, я вже добре розуміла з чим маю справу.

У вас багато студентів, адже ви викладаєте в університеті. Є багато людей, кому ви можете передати свій досвід. Чи використовує ще хтось цей метод і наскільки успішно?

Сегменти цього методу використовують багато моїх учнів. Правда, коли вони стикаються з дуже складними ситуаціями, то як правило ще відправляють до мене цих клієнтів. Бо все ж таки науковий і духовний досвід має значення. Але я сподіваюсь, що чим далі, тим більше буде тих, хто зможе його ефективно використовувати і допомагати людям. 

Також була ідея написати посібник з ЛГБТ-тематики, в якому хотілося б висвітлити всі складові цієї проблематики: юридичну, медичку та психологічну. В тому числі і методи реабілітації ЛГБТ-осіб. 

До співавторства погодилися дуже гарні фахівці – це доктор медичних наук Володимир Медведєв та доктор юридичних наук Марина Медведєва. Але поки що ми відклали початок цієї роботи у зв’язку з нашою зайнятістю. Проте сподіваюся, що ми таки втілимо в життя наші ідеї.

Розкажіть, де можна ознайомитись з вашими дослідженнями на цю тему? Де можна знайти ваші публікації? Які б з них ви порадили прочитати?

Результати досліджень можна прочитати в моїй монографії «Світ життєвих криз людини» 1996 року. Друге видання доповнене та оновлене новими результатами досліджень, в тому числі із ЛГБТ-тематики. 

Багаторічні дослідження та практика показали, що нерідко у фаховій літературі акценти в розвитку перверсій зводяться до внутрішнього конфлікту дитини з матір’ю. 

Так, наприклад, один з факторів ризику гомосексуальності – це фіксація на фалічній фазі розвитку в умовах, коли матір дуже агресивна і знецінює батька, що підсвідомо спонукає хлопця до відторгнення не просто образу матері, а всіх жінок. Або при ідентифікації себе з ущемленим батьком, який витіснений і непотрібний, відбувається розвиток компенсаторної потреби захистити іншого хлопця від неадекватної матері, дати йому сильного батька у власній особі. Тобто спрацьовує установка «Я буду цим батьком для тебе». 

Також у своїх дослідженнях я прийшла до висновку, що материнський образ і стосунки з матір’ю не відбивають глибинних механізмів виникнення деструкцій. Вони більше віддзеркалюють те, що на поверхні і те, що кидається в очі і на чому всі акцентують увагу. Натомість основна причина деструкцій криється в неприйнятті, відторгненні та непрощенні батька. Це стосується тільки чоловічого гомосексуалізму. У жіночому гомосексуалізмі інші витоки. 

Непрощення батька – ядро особистісно орієнтованої локальності проблеми гомосексуалізму. Опрацювання і прощення батька, як правило, зразу приносить позитивний результат і вихід з гомосексуальності. 

Якщо це доросла людина, особливо, якщо християнин, їй здається, що вона вже всіх пробачила і що немає жодного непрощення до батька. Але це доросла людина пробачає, а та маленька дитина, яка є складової її я досі в тій ситуації сидить і плаче. Та внутрішня дитина досі не може пробачити батька.

Не може пробачити, наприклад, що він був агресор або був постійно п’яним і дитині було соромно за нього. Або, наприклад, не може пробачити, за те, що батько валявся на вулиці. Не може пробачити батькові, що дозволив всім керувати матері, не може пробачити свою власну незахищеність тощо. Доросла віруюча людина всіх пробачила, а от маленька дитина, яка є частиною нашого я досі сидить і ридає від болю. 

Поки не допрацюється повнота прощення, як правило не відбувається виходу із залежності чи деформації

Що стосується жінок. У жінок інший спектр зазначеної проблематики. Як правило, жіночий гомосексуалізм формується, по-перше, за моделлю трнасгендераційної і інтергендераційної передачі. Але, як правило, стимулом є порушення прив’язаності або так званий синдром «мертвої матері». Коли мати ніби є, але вона холодна. А також в 90% випадків було сексуальне насильство. 

Якщо ми говорим про трансгендераційні передачі, де в кожному поколінні присутнє сексуальне насильство, то ми розуміємо, що ризик відторгнення чоловіків різко зростає. Тому що кожне покоління переживало і, відповідно, відбувається накладка цих моделей. На 4-му поколінні найбільше яскраво проявляється це відторгнення. 

Причому дитина, яка носить в собі вже модель сексуального насильства, як правило, стає жертвою сексуального насильства. Тому що ця модель вже в неї існує. І її несвідоме, для підтвердження цієї моделі штовхає дитину опинятися в ситуаціях, де є потенційний ризик. 

У такої дівчинки, коли вона виростає відбувається повне відторгнення чоловіків. Тому вона входить в стосунки з жінками з позиції безпеки. Мало того, її тоді не цікавить ні тіло чоловіче. Все, що пов’язане з чоловіками її просто дратує. Це один з результатів розбещення дитини, яке, на жаль, зустрічається досить часто в досвіді клієнток. Звісно, лише цей фактор не обов’язково приведе до розвитку гомосексуальності. 

Передумови розвитку ЛГБТ-перверсій можуть спокійно існувати в людині, і вона про це може не підозрювати і спокійно прожити все життя у щасливому шлюбі з особою протилежної статі, якщо не з’явиться зовнішнього стимулятору. 

Це так само, коли ми кажемо: «Якщо зробити наш генетичний аналіз, то виявиться, що ми носії значної кількості генетичних захворювань». Але насправді ми ними не хворіємо, якщо немає зовнішнього фактору, який буде стимулювати це захворювання. Так само при наявності схильності до гомосексуалізму, які можуть спати все життя в людині і ніколи не проявитися без стимуляції. 

Що таке ситуація стимуляції? Це вплив середовища, яке рекламує і продукує ЛГБТ в якості норми, і активізує у молодих людей бажання спробувати подібну взаємодію. При цьому відбувається легалізація деформованих стосунків. А враховуючи, що в підлітковому віці і так через ігри з активним сексуальним компонентом відбувається сублімація сексуальної енергії підлітка, то вплив на емоційну сферу підлітка з гомосексуальним забарвленням може призвести до ризику залучення до деструктивних експериментувань.  

Звісно, якщо дитина не має передумов до розвитку сексуальної деформації, то вона, пройшовши етап експериментувань не фіксується на деструктивних відносинах. Але, якщо в неї є передумови, про які ми говорили раніше, то ризик втягнення в гомосексуальні стосунки різко зростає.

Якщо суспільство пропонує деструктивні моделі образу людської сексуальності та стимулює їх використання (як, наприклад, на Заході в програмах із секс освітою), то це призводить до розмивання кордонів між конструктивним та деструктивним, нормою-патологією, цінністю-знеціненням. 

Коли маленьким діткам в дитсадку розповідають про норму стосунків хлопчик з хлопчиком, дівчинка з дівчинкою і про те, що хлопчики можуть одружитися один з одним, то ця стимуляція здатна призвести до легалізації та активізації витісненої неактивної патологічної моделі сексуального потягу, не дивлячись на те, що до цієї активізації особа взагалі не підозрювала про ймовірність існування подібних патологій в собі.

Також, якщо у фільмах починають стимулювати глядачів на емоційному рівні щодо переживання «краси» і «вишуканості» гомосексуальних стосунків та співпереживання «справжній любові», то підліток, який, в наслідок гормональної активності, має посилений компонент збудливості і водночас потребує прийняття та визнання, починає шукати «чистої любові». 

Коли дитина живе в кризовій родині і бачить щоденні сварки гетеросексуальних батьків з одного боку, та «високі» стосунки, що їй показують про гомосексуальну взаємодію, тоді вона й починає експериментувати з тим спектром стосунків, що показуються як позитивні. 

І знову ж таки, якщо немає передумов виникнення деформацій, особа поступово відходить від негативних образів чи експериментів. Натомість при наявності зазначених вище передумов існує великий ризик втягнення в деструктивні відносини. 

Якщо говорити про те, які методи психологічної допомоги при гомосексуальних викривленнях є ефективним окрім християнської сопричасної терапії, то можна відзначити духовно-орієнтовані практики. 

Але варто зауважити, що наявність хороших практик не дорівнює хорошому результату у роботі з ЛГБТ-спільнотою. Так наприклад, я вже кілька років перевіряю ефективність НДР-підходу при роботі з ЛГБТ-особами і дуже задоволена результатом. Проте, засновники цього методу і американський інститут НДР-терапії ніколи не використовували цей метод для цього спектру роботи. Вони навіть, до певної міри, бояться такого застосування, враховуючі офіційні погляди психотерапевтичних асоціацій. 

Я намагалася обговорити це з представниками інституту, але вони одразу  відсторонюються: «Ні, ні, ні, ми не працюємо з гомосексуалізмом». Але мої дослідження показали, що цей метод також ефективний в психологічній допомозі ЛГБТ-особам і я можу його рекомендувати. 

Зараз в червні їду на Європейську конференцію з НДР, сумніваюся, що така робота з ЛГБТ-особами буде підтриманою, але надія помирає останньою.

Проте, хотілося б наголосити, що ми лікуємо не гомосексуальність. Ми працюємо з подоланням травматичного досвіду цієї конкретної особистості.

НДР-терапія також виявилася ефективною навіть за умов відсутності травматичного досвіду в ЛГБТ-особи, але з наявною материнською гіперопікою, що загальмувало або взагалі зупинило розвиток особистісної відповідальності і призвело до фіксації на принципі задоволення. Тобто фіксація на тому, що можна отримувати задоволення без жодного напруження і відповідальності. 

Якщо стосунки чоловіка з жінкою в апріорі передбачають відповідальність, бо так чи інакше можуть призвести до народження дитини, то стосунки чоловік з чоловіком її не передбачають, то ж і відбувається спрямованість особи в гомосексуальні стосунки.

Тоді в терапії ми проходимо кожний етап формування відповідальності від моменту народження. І при такому підході також спостерігається позитивна динаміка, тобто відбувається відновлення у особи внутрішньої взаємодії з власною відповідальністю. Я не скажу, що таких випадків багато, за останні два роки їх було лише три, але вони зустрічаються.

Розкажіть про метод НДР, в чому він полягає?

НДР-терапія – психотерапевтичний підхід, який базується на десенсібілізації та переробки травми за рухом очей. Засновницею цього методу є Френсіс Шапіро. Метод досить серйозно набув вдосконалення за останні 5-7 років. Раніше я використовувала старі протоколи цього підходу, з якими була знайома ще з дев’яностих років, і використовувала їх виключно при роботі зі страхами. Але декілька років тому я познайомилася з покращеним варіантом цього підходу, який всі ці роки успішно розвивався і мені дуже подобається рівень ефективності, який цей метод демонструє при роботі з клієнтом.

Яким чином він працює? За травматичними маркерами відбувається пошук травматичних каналів особистості та базової травми, яка викликала утворення цього каналу. Далі за рахунок білатеральної стимуляції (почергова активізація півкуль головного мозку за допомогою  руху очей або темплування), запускаються неврологічні і фізіологічні зміни, які сприяють переробці травматичних спогадів під час терапії. Тобто відбувається своєрідне зашивання травматичного каналу. 

За вертикаллю – ми проходимо весь канал ідентичних травматичних фіксацій від моменту первинної травми і до теперішнього часу, а далі здійснюємо позитивне проектування на майбутнє, шляхом усування дії травматичних тригерів та активізації позитивних установок.

Які ще методи додатково використовуєте? 

Як зазначалося вище, християнська сопричасна терапія є інтегрованим підходом. Коли ми працюємо в позиційних методиках, то інколи дехто вважає, що це метод Б. Хеллінгера, оскільки, в першу чергу, кидається в очі, що всі учасники групи стоять і відтворюють певні ролі. Існує загальна народна назва всіх позиційних методів –  розстановки. 

Насправді, до цього спектру методів належить не тільки сопричасна терапія чи методика Б. Хелінгера, але й психодрама, структурні розстановки, сімейні розстановки, позиційна казкотерапія тощо. Весь цей спектр можна назвати психологічним методом моделювання складних систем. Методи моделювання виникли у різних країнах серед спеціалістів різних психологічних шкіл, і хоча зовні вони можуть здаватися подібними, кожен з цим методів має власну філософію та методологію, власні протоколи чи сценарії.

Сопричасна християнська терапія також має власну специфіку і в першу чергу за рахунок християнської основи цього методу. Все, що відбувається в процесі моделювання, розглядається нами через призму Божого шляху. Ніхто не знає, як саме виглядає Божий шлях цієї конкретної людини, але важливим є не те, як він виглядає, а те, що цей об’єкт має місце в цій конкретній системі. І тому саме фігура Божого шляху є основною і саме відносно неї проектується вся цілісна система. 

Тож в процесі первинного розгортання системи ми перевіряємо, як клієнт взаємодіє з образом цього системного елементу в середині себе.

У процесі терапії використовуються базові методики християнства, а саме: перепрошення, прощення, взяття на себе своєї частини відповідальності.  Тож при роботі як з первинними, так і вторинними травматичними ситуаціями основний акцент зводиться не на звинувачення будь-кого (на кшталт: «Це ти мені зробив!»), а на переживання покаяння та прошення, при якому береться на себе лише своя частина відповідальності і повага до відповідальності іншого. Наприклад, «Пробач, що я тобі повірив!», «Пробач, що за своїм болем, я не побачив твого болю». 

Бо щоб з нами не відбувалося в житті, ніхто нічого не може нам нав’язати. В кожній ситуації є частина відповідальності як того, хто на нас впливає, так і наша власна частина відповідальності за наш вибір пройти цей досвід чи в ньому залишитися і зафіксуватися.

Вперше зміст і суть цієї відповідальності були виявлені в сопричасній терапії, коли я працювала з внутрішньоутробними спогадами людей. Вдалося виявити досить цікавий феномен. Якщо, наприклад, взяти дві людини, які зазнали приблизно в один період внутрішньоутробного розвитку ідентичну травматичну ситуацію, а саме: мами обох дітей збиралася зробити аборт, не поставивши до відома будь-кого з рідних чи знайомих. Але потім на одному терміні передумали переривати вагітність. При цьому діти, які ще не мають свідомості якимось чином, перебуваючи ще в утробі матері, здійснюють певний вибір. Одна дитина фіксується на стані: «Я нікому не потрібен!». В неї формується деструктивний базовий життєвий сценарій і потім все решта негативу накладається поверх. Друга дитина фіксується на стані: «Мама – ти найкраща в світі, ти передумала!». І у цієї дитини формується позитивний базовий життєвий сценарій. 

Одна дитина накопичує негативні образи і підтягує їх аналоги в майбутньому, а друга завжди знаходить позитив і у них, як правило, в житті все гаразд. Друга категорія найчастіше звертається за терапією в надзвичайних умовах, наприклад, в ситуаціях втрати, горювання за кимось.  

Тобто, є багато любові в серці і є втрата, з якою вони не можуть впоратися. Як правило, доросла людина здатна впоратися з будь-якими випробуваннями. А от наша внутрішня дитина, що надалі перебуває в дитячій травмі не завжди може впоратися з кризовою ситуацією, відбувається свого роду склеювання кризи дорослої людини і кризи дитячого травматичного досвіду. Тобто дві і більше травм вступають в резонанс.  

Опрацювавши базову травму, людина набагато простіше відає Богові травматичну ситуації чи померлу особу. Тоді людина, як правило, виходить в стан резерву і сама починає служити тим, хто переживає ці травми. Такі люди дуже ресурсні, на відміну від тих, у кого негативний життєвий сценарій проявляється через постійну недовіру до світу, постійне відторгнення. 

Особи з негативною фіксацією, навіть, коли живуть в гармонійних люблячих умовах дуже часто продовжують вибирати ті краплі негативу: де, хто, що зробив у відношенні до неї не так. І вона, ніби маючи позитивну родину, накопичує негативні образи, що посилює травматичність життєвого досвіду і ймовірність розвитку соматичних розладів та захворювань аж до порушень діяльності ендокринної системи та порушень чи збоїв в сексуальній сфері та сфері сексуальної орієнтації.

Людина сама має прийти рішення змінитися, прийти до вас. Тобто, якщо родичі чи друзі хочуть допомогти, вони не можуть привести, вони можуть тільки їй запропонувати. Це має бути свідомий вибір.

Так, однозначно. Треба, щоб було видно, що людина щось хоче міняти. Насправді, не завжди людина готова мінятися. Достатньо того, щоб людина сказала собі: «Я готова спробувати!». 

Декілька років тому до мене звернулося телебачення СТБ. Вони шукали людину, яка займається проблемою подолання гомосексуальних нахилів. В результаті вийшли на мене. Я зраділа тому, що телебачення було готове записати, вкладати кошти протягом півроку в процес лікування людини із гомосексуальним потягом, але поставила умову, що вони мають привести свого клієнта. І така умова була озвучена з двох причин: по-перше, це забезпечувало чистоту експерименту, а по-друге, мені не треба було б умовляти когось з моїх клієнтів. 

Насправді, це надзвичайно складно: за всі роки роботи з даною аудиторією лише двоє дало письмовий дозвіл на обговорення їхньої терапії із супервізором, тому мова про запис передачі навіть не могла йти. 

Як правило, людина, яка зцілюється від гомосексуалізму, прагне про це не згадувати і не розголошувати старий досвід. Виключення складає лише та категорія, яка належала до атеїстичного середовища і пережила навернення.  

Натомість більшість з них жили подвійним життям. Або навіть, якщо і не подвійним, то в переважній більшості випадків після проходження терапії люди міняли образ життя, одружувалися, переїжджали в інші країни. Не тому, що вони тікали від цього, просто у них вже складалися цінні для них умови життєдіяльності. При цьому у них є визнання того, що це було в їхньому житті, це їхній досвід, їхні стосунки з собою і з Богом. Але вони точно не хочуть, щоб про це знав хтось інший. 

Ми не завжди хочемо, щоб про ті болі і травми, які ми пройшли, знали інші. Досить часто – це певний інтимний процес. Важливо, щоб це і залишалося інтимним процесом. Для цих людей головним є те, що вони отримали зцілення, те, що вони з Богом, мають сім’ю і прагнуть свою сім’ю вести до Бога.

Ще жоден мій клієнт не погодився давати, навіть, інтерв’ю, а не то, щоб його знімали. І як я вже казала, лише два клієнти погодилися на висвітлення інформації супервізорам. Тобто, навіть для представлення в науковій роботі описової частини роботи з клієнтом без імен і дат, було отримано лише дві згоди за весь час діяльності. 

Бо вони міняють докорінне життя, змінюють світогляд, стиль життя і не хочуть повертатися. Це ж нормально, коли людина не хоче вертатися.

Так, людина хоче, щоб це існувало лише в минулому. Вони кажуть: «Це було, це пройшло, це був не я. Чому я маю розповідати про те, що було не зі мною?».

Особливо, коли людина навертається в християнство, вона змінюється. Тепер вона у Христі і це вже інша людина, чи не так? 

Абсолютно вірно. Вони не хочуть взагалі туди повертатися. У них є прийняття власного цього досвіду, але немає потреби з кимось про це ділитися. Це як в ситуації, коли б людина заразилася венеричним захворюванням. Мало хто готовий про це розповідати іншим. Навіть, якщо ця людина була абсолютно чесною,  просто сіла в громадському туалеті не на те місце, заразилася венеричним захворюванням, потім вилікувалася, але точно не розповідає про своє зцілення. Бо це дуже інтимно!

Тому те, що стосується сексуальності, воно завжди належить до фактору інтимності. Люди не розповідають про те, що вони ходять до сексолога, і які в них проблеми, що саме вони лікують. Бо це теж інтимна зона. Звісно, це не значить, що не буде людини, яка не захоче з цим поділитися! Виключення, звичайно, є.

Тож повертаємося до ситуації з СТБ. Вони тоді сказало, що в них є молодий хлопець, який готовий пройти всю терапію і готовий, щоб це все знімалось на камеру і потім демонструвалося в якості телепередачі. Його озвученою мотивацією було те, що він дуже любить і хоче дітей. І як людина адекватна, він розуміє, що у дітей має бути батько і матір. Тому він заради дітей готовий свідомо піти на цей крок по зміні орієнтації з гомосексуальної на гетеросексуальну. 

Чесно кажучи, я дуже тоді зраділа! Тому що це був єдиний легальний спосіб отримати відео-матеріали, які можна демонструвати в навчальних аудиторіях. За інших обставин важко знайти матеріал для демонстрації в навчальних цілях за дозволом клієнта.

Але, коли я зустрілася з тим хлопцем, то зрозуміла, що нічого міняти він не буде. Поки він вийшов попити каву, я попередила зйомочну групу, що він не буде проходити терапію. На що отримала запевнення, що я помиляюся. Тоді я сказала: «Давайте так. Мені однаково, яким чином ви будете привозити його на терапію. Якщо вам вдасться хоч насильно його притягувати, я гарантую вам позитивний результат». Для мене важливо, щоб він просто був. 

Перша сесія тривала 1,5 години (дві спарених по 45 хвилин) і виступила потужним активізатором. Але на наступний раз він більше не прийшов. 

Як повідомили з СТБ, він написав листа, якого вони мені переслали. Він вибачився і сказав, що навіть за цей один раз він почав усвідомлювати, що в його житті щось не так (до цього він думав, що в нього все гаразд), і він зрозумів, що це дійсно буде процес відновлення ідентичності, і він для себе його визначив як болючий. А оскільки він вже проходив болючий процес прийняття своєї гомосексуальності, то неготовий до нового болю чи випробувань. 

Крім того він зрозумів, що оскільки почали відбуватися зміни вже за одну зустріч, то процес буде спрямованим на досягнення поставленої мети, і що це все серйозно і що зміни будуть посилюватися. Також він зрозумів, що неготовий змінювати своїх друзів, спосіб життя, комунікації. Він думав, що готовий і що хоче, а насправді ні. Останнє, що він написав: «Якщо я коли-небудь в житті вирішу змінитися, я знаю, куди звертатися!». СТБ мені обіцяло переслати матеріали хоча б тієї єдиної сесії, але так нічого і не прислали. 

У практиці були випадки, коли мені не доводилося працювати тривалий час із клієнтом, але однак відбувалися позитивні зміни. Це, в першу чергу, стосувалося тих випадків, коли клієнтів з інших міст чи країн до мене присилали священики. Тоді я працювала з людиною одну чи дві сесії і, в першу чергу, на прощення батька. І далі, давала інструкції священику і він вже виключно в духовній роботі супроводжував особу на шляху її зцілення. І цього, як правило, було достатньо. Тобто я прибирала фіксацію і тим самим нейтралізувала недовіру людини до Бога (як образу власного батька), а вже далі Господь Бог творив свої чуда через молитву, спільноту, священика. Тобто відбувалося природне зцілення особи. 

Запитання – Тетяна Матичак