Що змінила Реформація в контексті соціальних вимірів?

Висловлюється думка, що історичні уроки Реформації та її засаднича цінність – можуть стати мотиваторами для проведення реформ в українському соціумі. В українському суспільстві відбуваються серйозні соціально-економічні зміни, які дозволили б йому увійти в систему високорозвинутих, цивілізованих країн. Вибраний Україною після отримання незалежності європейський вектор розвитку, якраз і ставить собі за мету не тільки змінити стару радянську систему, з її неефективною плановою економікою, немотивованим світоглядом, але й запропонувати такі історичні цінності, які б перетворили людину в творця історії.

У статті проведено аналіз історичних уроків Реформації. Вона розглядається як процес, що трансформував соціально-економічний уклад середньовічної Європи та на базі протестантської етики заклав підвалини буржуазних відносин та капіталізму. Досліджуються соціально-політичні ідеї Реформації, форми їх реалізації та наслідки. Визначається ціннісна база Реформації: соціальні та релігійні свободи, паритетність держави і Церкви в реформаційних процесах, сакралізація праці, які стали засадничими для формування сучасного обличчя Європи та світу.

Неможливо побудувати цивілізоване суспільство, не оцінивши історичну спадщину – ті механізми, які стали рушіями суспільних трансформацій.

Як свідчить історія, в основі всіх соціальних змін завжди була система цінностей, яка виступала мотиватором. Зазвичай це релігія, яка має величезний досвід як соціальний інститут у реформуванні як людини, так і суспільства, оскільки володіє величезним апаратом моральних імперативів. Підтвердженням цьому є те, що сьогодні за показником довіри, Церква продовжує утримувати першу позицію – 60,7% опитаних серед суспільних і політичних інститутів [9, с.9].

Світове співтовариство відзначає 500-річчя європейської Реформації, яка докорінно змінила європейський світогляд, а в подальшому і світової цивілізації. Саме тому Президент України підписав Указ про відзначення цієї події в Україні. По всій країні проведено ряд заходів та конференцій де як науковці, так і богослови проаналізували Реформацію. Вони обговорювали її як процес, що змінив не тільки обличчя Церкви, але й запропонував світу протестантську етику та дух свободи, сакралізував працю як форму служіння Богу, що стали інструментами формування буржуазних відносин та капіталізму як системи.

Аналіз проведених в Україні заходів свідчить, що Церква як соціальний інститут може суттєво впливати на всі соціальні процеси, об’єднуючи свої зусилля з державою. В контексті цього це дослідження є актуальним. В цій роботі ви побачите аналіз Реформації як явища, так і процесу соціальних змін, що відбулися в європейському просторі.

Поставлена мета висуває ряд дослідницьких завдань:

Аналіз Реформації як соціокультурного феномену;
Дослідження результатів реформ, які відбулися в процесі Реформації та привели до релігійних і соціальних змін;
Визначення ролі великих реформаторів у проведенні соціокультурних змін у XVI–XVII ст.

Аналізом процесів Реформації в соціальному контексті займалися як науковці: В.Єленський, І.Богачевська, А.Арістова, В.Любащенко, А.Колодний, П.Яроцький, так і богослови: Р.Соловій, Б.Порозовська, С.Санніков, В.Черенков, В.Спіщ, Ф.Катценбах, Й.Шедтке, Х.Мітер.

У більшості праць, особливо богословських, Реформацію розглядають як світоглядне явище або як релігійний рух, який докорінно змінив функціональні характеристики Церкви, але мало-хто аналізує це явище як процес. Я хочу показати соціальні реформи в часи Реформації та за якими критеріями їх можна виміряти.

Протестантський богослов В.Спіц розглядає Реформацію як соціальний рух. На його думку М.Лютер, будучи видатною історичною особистістю, значуще вплинув на події початкового періоду сучасної історії. Спіц вважає, що сили, які в подальшому привели в рух усю Європу перевершували людські можливості [9, с.9].

Спіц зауважує, що Реформація породила політичні, соціальні та економічні зміни, хоча реформаторів цікавили теологічні та релігійні сфери. Сам Лютер на початку своєї діяльності говорив, що загальні питання – не мої справи. Реформація як рух, який не ставив революційних цілей, тим не менше мав у подальшому революційні наслідки. Полеміка підштовхнула Лютера, вважає богослов, до більш радикальних позицій, ніж він спочатку передбачав [8, с.10-14].

Існує багато точок зору щодо причини виникнення Реформації. Найпоширеніша з них — монополія католицької Церкви в усіх сферах життєдіяльності середньовічної Європи. В.Спіц визначив три основні причини Реформації як руху: реакція прогресивних священників на моральність та корупцію в Церкві, доктринальні відхилення та соціальні причини. Він вважає, що одним із специфічних процесів у Європі став т.зв. «вихлюп релігійного ентузіазму» [8, с.16-17, 20].

Як зауважив Спіц, Лютер як вождь Реформації поєднав в своїй особі дві реформаторські тенденції: вимогу зовнішніх реформ, які б покінчили із зловживаннями в Церкві і бажання до істинного духовного оновлення. «Я бачу деяку рокову зміну в житті людства», писав історик Є.Ротердамський. Ця зміна обернулась новою життєдіяльністю і енергією, яка перемістила європейську культуру в новий географічний і інтелектуальний світ [4, с.35].

Ми бачимо, що В.Спіц та Є.Ротердамський замикають аналіз Реформації не тільки на релігійних змінах, а й показують, що цей процес включає і соціальні зміни, оскільки людина потребує задоволення матеріальних потреб.

Такий підхід ми спостерігаємо і у німецького класика соціології релігії М.Вебера, який захотів побачити у Реформації механізм, який може поєднати релігійні і соціальні знання, процес, який поєднує служіння Богу і суспільству, визначаючи по-новому роль праці як діяльності.

К.Тетерников пише, що М.Вебер зробив спробу у своїй фундаментальній праці «Протестантська етика та дух капіталізму» (1905р.) проаналізувати вплив протестантизму як продукту Реформації на формування капіталістичних відносин. В цій книзі автор підіймає питання впливу релігійного догмату на господарський уклад соціуму і його вплив на структуру суспільства.

Взявши за приклад кальвінізм як реформаторську віру соціолог показує, що вона сприяла позитивному розвитку суспільства. Тетерников зауважує,що Вебер у своїй книзі дійшов висновку, що церковна набожність, неприйняття світу і аскетизм абсолютно не заважають вести бізнес, а суспільство, яке має велику долю послідовників Реформації, здатне створити більш розвинуту економіку. Протестантизм, на думку М.Вебера, націлював людей на відповідальне ставлення до праці. Адже праця, на думку реформаторів, є служінням Богу.

Перш, ніж перейти до більш детального аналізу поглядів Вебера на працю як сакралізоване явище, згадаємо тлумачення праці ще одним протестантом – Ієном Барбуром. У своїй праці «Етика у вік технології» в розділі «Людські цінності» він говорив, що протестантська етика на ранніх етапах проповідувала бережливість і кропітку працю. Їх взаємодія вела до фінансового успіху. Суть протестантського капіталізму в тому, розмірковує Барбур, що ти накопичуєш капітал, щоб вкласти у справу, яка згодом розширюється, але водночас залишаєшся аскетом і не витрачаєш своє багатство на розкіш.

М.Вебер, як і Г.Барбур, вважав, що погоня за благополуччям у протестантів ніколи не вважали ознакою жадності чи честолюбства. Він звернув увагу на те, що протестанти по-новому відносились до багатства і цей підхід був аскетичним. Вебер називав це новим духом капіталізму, підкреслюючи його не матеріальний характер [11, с.68-69].

Вебер у своїй праці вказує саме на релігійні механізми, які приводять до суспільних трансформацій. Він зауважує, що «психологічні фактори господарювання історично формувались релігійними ідеями і етичними уявленнями про обов’язок, які були в них закорінені». Відповідно, в центр дослідження попадає «обумовленість» господарського мислення; «етоса», даною формою господарювання релігійною «спрямованістю». Ілюстрацією цієї обумовленості, за Вебером, служить зв’язок сучасного західно-європейського господарчого «етоса» з раціональною етикою аскетичного протестантизму. Для підтвердження цього міркування, Вебер на початку цієї роботи приводить статистику, яка свідчить, що у багатьох конфесіональних районах Німеччини якраз деякі типи протестантів володіють пропорційно відносно інших віруючих більшим відсотком багатств і економічно вигідних позицій [7, с.811].

Історичними носіями такої «раціональної етики аскетичного протестантизму» (пуританами) є кальвінізм, пієтизм, методизм і деякі, які вийшли з анабантизму секти. Приймаючи за основу пуританської етики кальвінізм, Вебер приходить до висновку, що якраз «пуританізм стояв у колиски сучасної «економічної людини…. Сприяв встановленню буржуазного, раціонального з економічної точки зору способу життя».

Аргументи Вебера на користь цього:

Пуританське вчення (віра в передвизначеність спасіння чи смерті, обов’язок кожного трудитися на славу Божу; віра в спасіння як дар Божий і суворий аскетизм і т.п.) виключає містицизм і носить антиритуальний характер,тобто долають головні перешкоди на шляху «розчакловування» тверезого, раціонального сприйняття.
Світогляд пуританина дозволяє віруючому побачити ознаку вибраності до спасіння в успіхові своєї професійної діяльності. Розуміння професії як невпинної праці в ім’я Господа і зняття з зароблених грошей клейма гріха сріблолюбства.
Етика пуритан носить яскраво виражений аскетичний характер і зводить до мінімуму особисті потреби, що при постійному зростанні зароблених матеріальних статків автоматично приводить до постійного інвестування виробництва і його безперервного розширення.

Характерно, що аналіз аскези замає у Вебера особливе місце. Він відмічає його історичний шлях як зміну двох етапів: перший, коли аскеза переміщується із чернечої келії в професійне життя і «господарює над мирською моральністю» (це період одухотворення капіталізму етикою Реформації), і другий – сучасний: «В міру того як аскеза почала захоплювати світ, все більше на нього впливаючи, зовнішні мирські блага все сильніше підпорядковували собі людей».

Як зауважує М.Вебер новоєвропейський капіталізм,освоєний аскетичною етикою пуритан, володів деякими особливостями.

По-перше, його носіями були «середні верства ремісників, які з’явилися як новий клас», тобто представники середнього класу (власне, що сьогодні відбувається в Україні – авт.) яким протистояв великий капіталізм старого типу (у нас це олігархат та номенклатура – авт.), «капіталістичні підприємці із кіл торгового патриціату», втіленням якого виступали благородні спадкоємці купецького капіталу і єврейські фінансові кола: «єврейський капіталізм був спекулятивним капіталізмом паріїв, пуританський капіталізм – буржуазною організацією трудової діяльності».

По-друге, соціально-етичний тип провісника капіталізму, що народжувався – це «люди, які пройшли сурову школу життя, обережні і рішучі одночасно, люди стримані, помірковані і вперті за своєю природою, повністю віддані своїй справі, зі строго буржуазними поглядами і принципами».

Як результат, М.Вебер робив такий висновок: протестантська етика, з її розумінням «професійного обов’язку», «внутрішньомирським аскетизмом» і бережливістю, ідеалом особистої ініціативи і відповідальності тільки за себе, найбільш повно виражала основні ідеологічні та психологічні моменти духа новоєвропейського капіталізму. Дух протестантської етики, вважав Вебер, «знайшов в капіталістичному підприємстві свою найбільш адекватну духовну рушійну силу». Ж.Батай сказав: «Максу Веберу вдалося першому достовірно пов’язати саму можливість накопичення матеріальних благ, з розробленням підходу до божественного світу як такого, що немає зрозумілого відношення до світу реального» [7, с.812].

Слід зауважити що метод зв’язку релігії і господарської поведінки між формами релігійних вірувань і професійною етикою, тобто пошук злагоди основних положень протестантської етики до господарсько-економічної діяльності, сьогодні виражає дух сучасного капіталізму [7, с.811-812].

Аналізуючи процес Реформації зауважимо, що його специфіка полягає в тому, що діячі реформації в першу чергу вступали в союз з регіональними громадянськими владними структурами, щоб провести в дію свою програму реформ. Лютер, до прикладу, звернувся до німецького дворянства, а Цвінглі – до міської ради Цюріха, говорячи про взаємні вигоди від таких дій. У свою чергу, для англійської Реформації політичні фактори стали настільки важливими, що богословські питання розглядались як другорядні .

Вважається, що Реформація на європейському континенті проходила під знаком сімбіозу реформаторів (М. Лютер, Ж.Кальвін, У.Цвінглі як три головні фігури – авт.) і державної чи громадянської влади. При цьому кожна із сторін думала, що Реформація може принести взаємну користь [10, с.727].

Коли мова йде про таку співпрацю Церкви і державних структур, науковці застосовують поняття «Магістерська Реформація», яка звертає увагу на те, як реформатори основної релігійної течії, до прикладу, Лютеранська чи Реформаторська Церква, були пов’язані із світською владою: князями, магістратом і міською владою. Такий підхід передбачає своєрідну діалектику взаємодії. Магістрат мав таку ж владу в Церкві, як Церква могла розраховувати на владу магістрату у зміцненні дисципліни, знищення єресей і підтримки порядку. Термін «Магістерська Реформація» в цьому випадку акцентує увагу на близький зв’язок між магістратом і Церквою, який лежав в основі реформаційних програм таких діячів, як Лютер. Зазначимо, що така форма зв’язку давала життя новітній формі співробітництва держави і Церкви [там само].

Інтересним можна вважати той факт, що Лютер спочатку не збирався реформувати церковне середовище. Лютеранська Реформація спочатку була академічним рухом, який був заклопотаний реформуванням викладання богослов’я в Віттенберзькому третьорозрядному університеті. І лише десь після 1522р. програма Лютера з академічної реформи перетворилась в програму по реформуванню Церкви і суспільства. Лютер прийняв на себе роль керівника руху за релігійні, соціальні та політичні реформи, які багатьма сучасниками богослови бачились шляхом до нового соціального і релігійного перевлаштування Європи.

Хоча Реформацію в більшості пов’язують з М.Лютером, існує думка, що програма його реформ була більш консервативна, ніж його колег. Вчення Лютера, яке було прив’язане тільки до Німеччини і не отримало підтримки за кордоном, що забезпечувало владу монарха над Церквою, було менш привабливим, ніж очікувалось, особливо в світлі республіканських почуттів таких діячів Реформації як Ж.Кальвін [10, с.727].

Слід зауважити, що Реформація запустила в дію механізм паритетних відносин держави та Церкви. Це добре видно із вчення одного із її напрямків – анабаптизму, яке закладено в Шлейтхейському Сповіданні 1527 р. В 6-ому та 7-ому розділі «Сповідання» дається пояснення і виправдовується політика невтручання Церкви у світські справи і непротивлення світській владі, що сьогодні є одним із демократичних принципів законодавств цивілізованих суспільств. Тобто вже тоді існувало розуміння необхідності розподілу сфер впливу світської і церковної влади.

В рамках анабаптизму зародились ідеї пацифізму [10, с.729]. Реформація заклала ґрунт т.зв. «лінійності» (інтеріоризація етики віри в моральну поведінку – авт.).

На думку Лютера, віруюча людина, яка «ходить в дусі» не потребує ніяких керівництв до дії. Вона діє повністю у відповідності з Божественною волею: «як дерево не потребує керівництва для принесення добрих плодів, так істинний віруючий не потребує законодавчих норм для управління своєю поведінкою. Як дерево природним чином приносить плоди, так віруюча людина природнім чином діє морально і відповідально» [10, с.730]. Щоправда, Селенська війна в Німеччині точно продемонструвала слабкість соціальної етики Лютера: селяни у нього повинні були жити у відповідності з особистою етикою нагірної Проповіді, підставляючи другу щоку гнобителям, а князі оправдовувались в застосуванні примусових мір для підтримання суспільного порядку. Тут Лютер не послідовний.

Близьким до Лютера по організації соціального життя був Цвінглі. Життя держави, на його думку, не відрізняється від життя Церкви, адже їх вимоги одні й ті ж. І проповідник, і правитель, вважав він, зобов’язані Богу своїми повноваженнями правління Божого. В обов’язки ж як проповідника, так і магістрату входило, за Цвінглі, тлумачення та підтримка цього правління. Як і Лютер, Цвінглі виправдовував насильницький порядок. Він писав: «Хто застосовує владу в суспільстві, роблять це за владою Божою». Бог реалізовує свою владу через магістрати. Для Цвінглі влада магістрату дана від Бога, чиє Слово люди не мають права судити чи ставити під сумнів [10, ст.731].

Цвінглі був прибічником поглядів, що Царство Боже як соціальний ідеал можна побудувати в земних умовах, коштом республіканської форми правління. Він вважав, що Євангеліє Христа не спрямоване проти влади, навпаки воно служить її підсиленню, наставляючи на шлях істинний, об’єднуючи її з народом до тих пір, поки влада діє по-християнськи [2, с.214-215].

Реалізацію своїх реформаційних поглядів, що включали як релігійні, так і соціальні зміни Цвінглі розпочав десь у 1523 р. коштом секуляризації монастирської власності. Прибутки з духовних закладів і монастирів використали на соціальні потреби — створена ціла система доброчинних закладів: магазин із продуктами, готелі для бідних, лікарні та чумні госпіталі [4, с.37].

Близьким до Реформаторських поглядів був і Ж.Кальвін в своєму Женевському експерименті 1530-х рр. Кальвін вважав, що політичній владі не слід дозволяти скасовувати духовну владу. Допоки людина прив’язана до цієї землі, політична влада потрібна «для підтримання і розвитку зовнішнього богослужіння відповідності нашої поведінки інтересам суспільства, для формування звичаїв, громадянської справедливості, для підтримання миру і загального спокою». Зауважимо, що у Кальвіна зародились ідеї, які сьогодні присутні у відносинах держави і Церкви, невтручання у справи один одного, але робота обох у законодавчому полі.

Так, Кальвін визначає функції магістрату і Церкви: Церква не має права брати на себе функції магістрату, магістрат – того, що входить в компетенцію Церкви [10, с.732]. Кальвін, як і попередні реформатори бачив ідеал суспільства у формі Царства Божого як форми державного управління. Визначаючи необхідність існування держави богослов бачив її лише як теократичну, а формою правління – аристократичну республіку, де допускаються політичні свободи.

Кальвін мріяв про створення на землі чогось подібного до «священної співдружності» і говорив, що реформована Церква уже є Царство Боже та називав останню «громадою вибраних». Служіння Царству, на його думку, не вимагає якогось покликання; будь-яке достойне заняття є Божа перевірка, що вимагає настирливості; будь-яка робота є внеском людини у велику справу Християнського суспільства [4, с.38].

Завершуючи історичний екскурс, звернемось до сучасного бачення ролі протестантської етики, як складової цінностей Реформації К.Тетерникова. Він пише, що протестантська етика може видатися для нас важкою, адже трудися, щоб допомагати іншому і не прив’язуватися до багатства, здається недосяжним для українців. Але з іншого боку, протестантизм, який акцентує увагу на якісній праці, не є чимось чужим для нас. Адже ми любимо працювати і робити все якісно. Це завжди відрізняло українців, на думку теолога від представників інших слов’янських народів. Просто потрібно додати мотиваційний фактор. Він бачить цим мотиватором український протестантизм [11, с.69].

Дослідивши Реформацію як процес, можемо зробити ряд висновків:

Реформація була не тільки релігійним, але й соціально-політичним рухом, який реформував середньовічну Європу, заклав підвалини для формування буржуазних відносин та створення капіталістичної системи;
Реформація показала, що поєднання зусиль Церкви і держави здатне покращити не тільки духовний, але й соціальний клімат, встановити паритетність та співпрацю у відносинах двох інститутів на благо суспільства;
Реформація сакралізувавши працю зробила її тим мотиватором, який поєднує служіння суспільству зі служінням Богу. Вона заклала ґрунт т.зв. «лінійності», коли етика віри інтеріоризується (переходить) у моральну поведінку.
Український протестантизм може виступити мотиватором для проведення реформ у вітчизняному соціумі.

Віталій Докаш, доктор філософських наук

Використана література:

Гус Ян, Лютер Мартин, Жан Кальвин Лойола Торквемада: Биографические очерки – М.:Республика, 1983. – 84с.
Докаш В.І. Кінець світу:еволюція протестантської інтерпретації: Монографія. – Київ – Чернівці; Книги XXI, 2007. – 544с.
Докаш В. Протестантизм як соціальний рух: уроки історії для сучасності та України / В.Докаш // Андріївськи вісник: історико-богословський щорічний журнал Рівненської Духовної семінарії Української православної Церкви Київського Патріархату (ред.кол. канд. Богословських наук, ректор РДС прот. Віталій Лотоцький / гол.ред. [та ін.]. – Рівне, 2017. – №6. – С.295-300.
Докаш В. Протестантська реформація як соціокультурний феномен / В.І. Докаш // Релігія та Соціум. Міжнародний часопис. – Чернівці:Чернівецький нац. ун-т, 2017. – №2 (26). – С.32-41.
Докаш В.І. Реформація як процес: історичні уроки для українського суспільства / В.І. Докаш // Людина, яка реформує та реформується. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 500-літтю Реформації [тези доповідей та виступів]/ Відповід. ред. Волобуєв С.В. – К.:НТУ, 2017. – с.16-20.
Докаш В. Реформація як соціокультурний феномен: уроки історії для українського соціуму (Протестантські Церкви у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (до 500-ліття Реформації)): Матеріали IV Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Тернопіль, 27-28 квітня 2017р./ за заг.ред.д.істор.н. Є.Бистрицької(гол. ред.), д.іст.н. І.Зулека, д.філос.н. А.Колодного, д.філос. н. П.Яроцького. – Тернопіль – Київ: ФОП Осадца Ю.В., 2017. – С.107-113.
Социология: Энциклопедия / Сост. А.А. Грицанов, В.А.Абушенко, Г.М.Евелькин, Г.М.Соколова, О.В.Терещенко. – М.: Книжный Дом, 2003. – 1312с.
Спиц В. Люьис. История Реформации: Возрождение и движение Реформации/ В.Льюис Спиц. т.2. – 2003. –452с.
Релігія, Церква, суспільство і держава: два роки після Майдану (інформаційні матеріали). –Київ: Центр Разумкова, 2016. –44с.
Религия: Энциклопедия / Cост. и общ. ред. А.А.Грицанов, Г.В.Синила – М.:Книжный Дом, 2007. –960с.
Реформация сегодня. – Киев; Misson Eurasia 2017. – 96с.