Внесок Еллен Уайт у становлення доктрин Адвентистської церкви

Еллен Уайт відома всьому світові тим, що була вісницею Божою та однією із засновниць Адвентистського руху. Її життєвий шлях був важким, повним несподіванок та розчарувань. Але завжди, незважаючи на всі трудності, ця вісниця Господня знаходила розраду в Бозі.Еллен Уайт стверджує, що Бог посилав їй особливі видіння, в яких Він передавав важливу вістку для неї та усіх людей.

Сьогодні існують дві протилежні позиції стосовно ролі Еллен Уайт у формуванні та становленні доктринальної системи Церкви адвентистів сьомого дня (далі — АСД). Одні схиляються до думки, що діяльність та внесок Е. Уайт повністю посприяли формуванню та становленню фундаментальних доктрин Адвентистської церкви, внаслідок чого її називають «засновником адвентизму» [1, с. 196], проте інша група дослідників абсолютно відмежовує вплив Е. Уайт. Вони стверджують, що Церква АСД лише задекларувала та офіційно визнала вже існуючі протестантські догмати, котрі притаманні теології Реформації [2, с. 261].

Відомо, що вчення АСД систематизовано у 28 пунктах і викладено в книзі «На початку було слово». Одним із пунктів віровчення є визнання прогресивно-динамічної ролі «Духа пророцтва» (книга Об’явлення 19:10) в історії людства, яка впродовж століть виявлялася через діяльність біблійних пророків. Адвентисти вірять, що в останній період історії землі пророчий дар був даний Е. Уайт, метою якого є приготування людей до другого приходу Христа, а також застереження людства щодо Божого суду, який неодмінно чекає кожну людину [3, с. 316].

Вважається, що роком початку формування доктринальної системи АСД був 1845 р., а роком закінчення формування — 2005. Остання доктрина має назву «Зростання у Христі». Віра у характер прогресуючого відкриття, фундаментом якого є «тільки Писання», і стала причиною такого довгого періоду становлення доктринальної системи [4, с. 268].

У цьому дослідженні ми з’ясуємо внесок Еллен Уайт у формування та становлення доктринального вчення Церкви АСД. Для цього ми розглянемо історію виникнення адвентистського руху, проаналізуємо історію розвитку доктринального вчення Церкви АСД та з’ясуємо значення та внесок Е. Уайт в формування та становлення доктринальної системи Адвентистської церкви.

Зародження Церкви адвентистів сьомого дня

Передумови виникнення адвентистського руху

Як зазначив Є. Зайцев у книзі «Без минулого немає майбутнього», «Адвентистський рух — це не випадкове явище. Його появі і подальшому бурхливому зростанню сприяв цілий ряд факторів або передумов». Головним фактором створення Адвентистського руху була ідея про Другий прихід Ісуса Христа. Перші християни вважали, що Другий прихід Христа — це явище, яке станеться зовсім скоро. Основним змістом християнських проповідей того часу було «закінчення земної історії, винищення цього злого й розбещеного світу, прихід Сина Божого у славі, воскресіння мертвих та праведників» [5, с. 4-5].

Становлення і розвиток адвентистського руху було підготовлено всією сукупністю політичних, економічних і соціальних умов, котрі склалися в світі на початку ХІХ ст. Після того, як у Відні було підписано мирний договір у 1815 р., в 20-х, 30-х роках ХІХ ст. яскраво розвиваються демократичні та ліберальні настрої, які посприяли розповсюдженню демократичних свобод, таких як свобода совісті тощо. [6, с. 341].

Важливо відзначити те, що в той період (ХІХ ст.) яскраво проходили зміни у протестантизмі, широко розповсюджувалися різні нові вчення, такі як спіритизм, атеїзм, теїзм. Все це потребувало необхідності чіткого та біблійного пояснення, в тому числі і пророцтв про скорий Другий прихід Ісуса Христа. Також у ті часи дуже часто помилково встановлювалися дати приходу, і в результаті цього в людей могло остаточно зруйнуватися в серцях віра в Другий прихід. Це є одним із важливих моментів, який визначив появу пророчого дару [6, с. 346].

Розглянемо Біблійні передумови виникнення адвентистського руху. Вони діляться на чотири групи:

  1. Пророцтва, які провіщають катастрофічні зміни у природі, напередодні Другого приходу Христа (Йоіла 2:31; Матвія 24:29; Марка 13:24-26; Луки 24:25-27; Об’явлення 6:12-13).
  2. Пророцтва, які говорять про те, що Євангеліє розповсюдиться по всьому світу (Матвія 24:14; Марка 13:10; Авакума 2:14).
  3. Третя група пов’язана з активністю «маленького рогу» та звіра з сімома головами та десятьма рогами, які описані в книзі Даниїла 7-8 та Об’явлення 13.
  4. Період «Аж до двох тисяч і трьох сотень вечорів-ранків» (Даниїла 8:14). Дослідники приходять до висновку, що цей період повинен закінчуватися приблизно у 1843, 1844 або в 1847 роках [5, с. 11-12].

Виникнення адвентистського руху

Адвентистський рух з богословської точки зору був орієнтований безпосередньо на рух, який у церковних істориків було прийнято вважати Радикальної Реформацією, або анабаптизмом. Помилково вважати те, що Церква АСД є спадкоємицею гілок Реформації, на чолі яких стояли такі відомі реформатори, як Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі чи Жан Кальвін. Лише концепція спасіння з’явилася під впливом цих та інших реформаторів [7, с. 9].

Адвентистський рух одночасно проповідувався в багатьох країнах на 4-х континентах, але найбільший розмах він отримав у США.

Засновником адвентистського руху по праву вважають баптистського проповідника Уільяма Міллера. Ось що він писав після того, як прийняв хрещення в баптистській церкві в 1816 році: «Я побачив, що саме Біблія відкрила мені очі на Спасителя, в Якому я мав потребу. Я був приголомшеним — невже звичайна книга може так досконало відповідати на потреби занепалого світу! Мені нічого не залишалося робити, як погодитися з тим, що Священне Писання — це відкриття від Бога. Воно стало для мене відрадою, а в Ісусі я знайшов Друга».

Потім, відклавши в сторону всі книги, окрім Біблії та «Симфонії», Міллер розпочав детальне дослідження Святого Письма з найперших розділів книги Буття. У 1818 році на основі біблійного тексту Даниїла 8:14, де говориться про дві тисячі триста вечорів та ранків, Міллер робить висновок про те, що Другий прихід Христа відбудеться приблизно в 1843 році [6; с. 347].

Два періоди адвентистського руху

1-й період — початковий. Цей період охоплює час від серпня 1831 р., коли Уільям Міллер вперше виступив із публічною проповіддю про скорий Другий прихід Ісуса Христа, і аж до 1843 р. Протягом 13 років Міллер подорожував, присвячував своє життя виключно проповіді про Другий прихід [8, с. 15]. У результаті цих проповідей число його прибічників зростало, і все більше і більше людей дізнавалися про вістку про скорий прихід. Люди, які приєднувалися до вчення Міллера, називалися міллеритами. У результаті Міллер підрахував, що до цього руху приєдналися 200 служителів, 500 громадських лекторів і 50000 віруючих людей із різних церков та віросповідань. До руху міллеритів також належала і Е. Уайт [6; с. 347].

2-й період — заключний. Цей період охоплює лише один рік — 1844, який також відомий як «рух сьомого місяця». Послідовники Міллера розрахували, що саме 22 жовтня 1844 р. відбудеться Другий прихід Христа. Правда через те, що сам Міллер був дуже похилого віку та хворів, він вже не брав активної участі у русі. Цей недовгий, проте бурхливий період закінчується сумною подією, яка називається Великим розчаруванням [8, с. 16].

Велике розчарування

Міллер вчив, що кінець світу настане в 1843 р. Проте влітку він виразив своє розчарування в тому, що Христос все ще не прийшов. Як вже було сказано раніше, в лютому 1844 р. група адвентистських проповідників, в яких Міллер не входив, дійшла висновку, що конкретною датою кінця світу буде 22 жовтня 1844 р. Сам Міллер погодився з тим, що ця дата є вірною, лише за два тижні до цього дня [8, с. 16].

Чим ближчим ставав цей визначний день, тим з більшим ентузіазмом його очікували. Ось як Е. Уайт описувала цю подію: «Для мене кожна мить здавалася дорогоцінною та важливою. Я відчувала, що ми трудимося для вічності, а безтурботні та незацікавлені люди знаходяться у великій небезпеці. Моя віра була ясною, і я цінувала дорогоцінні обітниці Ісуса, наче вони стосувалися особисто мене…» [9, с. 22]. «Це були найщасливіші дні мого життя, серце було переповнене радісним очікуванням. 22 жовтня багато віруючих збиралися великими та маленькими групами у храмах, по домах, під розкинутими наметами або просто на вулиці. Всі з тривожним очікуванням чекали» [6; с. 350].

Як ми бачимо, всі з нетерпінням очікували цієї події, проте сталося так, як не гадалося. Христос не прийшов. Одразу ж після цієї події ненависники міллеритів почали насміхатися й кепкувати з цих людей, які зазнали невдачі, проте вірні Господу люди намагалися зрозуміти, в чому вони виявилися неправими [8, с. 16].

Е. Уайт описує Велике розчарування наступними словами: «Наші найкращі надії та очікування були зруйновані. Ми так плакали, як ніколи мені не доводилося бачити раніше. Здавалося, що ми не плакали б так, втративши всіх земних друзів. Ми плакали і плакали до тих пір, поки не розпочався день…» [9, с. 23].

Після Великого розчарування ті, хто очікували приходу Христа, розбилися на групи, які притримувалися різних думок відносно того, чому Христос ще не прийшов [8, с. 16].

23 жовтня 1844 року Хірам Едсон та його друг-міллерит розпочали надихати людей після Великого розчарування. Згодом, розмірковуючи з молитвою над цією подією, вони дійшли висновку, що під очищенням Святилища, котре описане в Даниїла 8:14, слід розуміти очищення Небесного Святилища, а не земну Церкву, яка очиститься від гріха під час Другого приходу. Відповідно, дата 22 жовтня 1844 року означала вхід Ісуса Христа в Святе святих Небесного Святилища. В Святому святих Ісус Христос з моменту тієї дати звершуватиме особливе служіння перед Своїм Другим приходом на цю землю [8, с. 16].

Перші керівники адвентистського руху

До перших керівників адвентистського руху відносять найбільш видних діячів. Це були вихідці з міллеритського руху. Ані ці люди, ані інші піонери адвентистського руху не вважали себе його засновниками, однак вважали себе спадкоємцями істини і людьми, які не винаходили нові доктрини, а знаходили їх у Біблії. Вважають, що першими керівниками адвентистського руху були Джозеф Бейтс, Джеймс Уайт та Еллен Уайт [8, с. 14].

Джозеф Бейтс був моряком, реформатором та проповідником. Навернувся до Бога у 1824 р. У 1839 р. прийняв погляди Міллера відносно Другого приходу Ісуса Христа, і з того часу присвячував всю свою увагу руху міллеритів. У 1846 р. Бейтс написав трактат, який складався із 48 сторінок із заголовком «Сьомий день, субота, як вічне знамення». У ньому він представив суботу на основі Десяти заповідей. Практикував здоровий спосіб життя [8, с. 14].

Джеймс Уайт за фахом був учителем. У віці 15 років хрестився в методистській церкві. У 1842 р. вперше послухав проповідь Міллера. Починаючи з 1848 року, Уайт повністю присвятив себе служінню. Джеймс починав видавати газети з 1849 року. Був президентом Генеральної конференції з 1865 по 1867 рр., з 1869 по 1871 рр. та з 1874 по 1880 роки.

Про Еллен Уайт професор Дж. Найт у своїй книжці «Знайомство з Еллен Уайт» повідомляє наступне. Е. Гармон (дівоче прізвище) спочатку належала до методистської церкви. Згодом вона приєдналася до руху міллеритів. Слухаючи ті істини, які проповідував Уільям Міллер про скорий другий прихід Христа, вона та її родина прийняли цю істину з ентузіазмом. В результаті Е. Уайт та її родина були виключені з методистської церкви у вересні 1843 р. [10, с. 8].

У 1846 р. вона вийшла заміж за Джеймса Уайта. У 1844 році побачила своє перше видіння. Церква АСД визнає Е. Уайт вісницею Господа, яка мала унікальний та благодатний дар пророцтва [8, с. 16]. Проте, Е. Уайт ніколи не вважала себе пророчицею, хоча і не заперечувала, коли її так називали. Ось, що вона говорила: «Ще в молодості мене декілька раз питали: «Ти пророчиця?» — і я завжди відповідала: Я вісниця Господня. Хоча мені відомо, що багато називають мене пророчицею, але я ніколи не претендувала на це звання… Чому? Тому що в наш час багато людей, впевнено називаючи себе пророками, в дійсності шкодять справі Христа, окрім того моє служіння включає набагато більше, ніж означає слово «пророк»… Якщо хтось мене називає так, то я не сперечаюся з ними. Однак моя робота охоплює такі сфери життя, що я не можу називати себе інакше, як вісницею Господньою» [11, с. 234-235].

Становлення Церкви адвентистів сьомого дня як організації

Офіційно Церква АСД почала вважатися організацією у 1860 р., коли була обрана назва «адвентисти сьомого дня». Люди, які обрали цю назву, таким чином хотіли виразити свої переконання, які відрізнялися від переконань інших релігій. Назвою вони підкреслили, що очікують Другого приходу Христа, а також дотримання святого Божого дня суботи, так як це написано в Біблії. Офіційну реєстрацію церква отримала у 1863 р., після чого почала розповсюджувати своє вчення по всьому світу. Цього ж року була формально заснована Генеральна конференція АСД [8, с. 11].

Розвиток доктринального вчення Церкви АСД

Для того, щоб дати відповідь на питання щодо того, чи була Е. Уайт творцем доктринальної системи Церкви АСД, розглянемо історію, фундаментальні основи та принципи формування адвентистської доктринальної системи.

Як вже було сказано, доктрини Церкви АСД почали формуватися у 1845 р. Починаючи з 1845 року, прихильники адвентистського руху розпочали друкувати свої перші погляди у статтях, які виходили в періодичних виданнях та газетах. Також адвентисти почали випускати різні брошури та листівки, в яких вони викладали нові доктрини, в тому числі доктрини про Небесне Святилище та суботу.

Однак слід зауважити, що до доктринальної єдності для адвентистів, які святкували суботу, було дуже далеко, тому що серед них були вихідці з різних деномінацій: баптисти, пресвітеріани, конгрегаціоналісти, методисти, представники різних унітарних деномінацій, таких як Християнське об’єднання. З цього ми можемо побачити, що доктринальної єдності в адвентистській доктринальній системі майже не було, проте для того, щоб досягнути єдності та згоди, аби щоб рухатися вперед, потрібно було частіше зустрічатися та обговорювати різні доктринальні питання. Для цього і почалися проводитися різні конференції [5, с. 182].

На початку пошук «істини» для доктрин відбувався в різних містах Нової Англії на так званих «суботніх конференціях», які тривали з 1848 по 1850 рр. На цих конференціях дуже часто відбувалися диспути та вивчення Біблії щодо знаходження вірної основи для затвердження доктрин. Часто бувало так, що серед 40 присутніх людей не було навіть і двох, у яких би співпадали думки. Усе це породжувало замішання та різні розбіжності [9, с. 59]. На цих конференціях була присутня і сама Е. Уайт, проте вона не завжди розуміла увесь перебіг теологічних дебатів. Е. Уайт не могла впливати на хід дослідження, тому що аж до 1872 р. не мала загального визнання свого пророчого дару [12, с. 336].

Цікаво зазначити те, що Е. Уайт, коли була на так званих «суботніх конференцій», які відбувалися в 1848-1850 рр. в результаті дослідження Біблії і дискусій послідовників Міллера, не була творцем адвентистських доктрин. Е. Уайт, як лідер-піонер адвентизму, була лише повноправним учасником конференцій, і на рівні з усіма делегатами мала дорадчий голос [13, с. 147].

Джеймс Уайт стверджував, що Біблія є основою формування всіх доктрин Церкви АСД. Ось що він говорив: «Біблія — наша доктрина. Ми відкидаємо будь-які людські доктрини. Ми засновуємося на Біблії і дарах Духа; і віримо, що таким чином Господь буде наставляти нас час від часу» [14].

Першим викладом віровчення, яке зазвичай цитують, було неофіційне викладення Джеймса Уайта від 1853 року, де він сказав про те, що об’єднує усіх адвентистів. «Об’єднують нас разом наступні великі істини: близький особистий Другий прихід Христа і дотримання всіх заповідей Божих та віра в Його Сина Ісуса Христа, як життєво необхідні, щоб бути готовими до Його приходу».

Того ж року Уайт опублікував в Адвентистському огляді і суботньому віснику статтю, де говорив: «Ми не потребуємо людської доктрини; в Біблії міститься все, що необхідно… Все Писання є натхнене Богом… Нехай церква Христа прийме Біблію як свою єдину доктрину, і, таким чином, вона виконає ту справу, заради якої була створена…»

У серпні 1854 року в першому випуску шостого тому на першій сторінці вперше було поміщено перелік п’яти «Основних доктрин, яким вчить Огляд»:

  1. Біблія і тільки Біблія — правило віри та обов’язків.
  2. Закон Божий, представлений в Старому та Новому Заповітах, незмінний.
  3. Особистий прихід Христа і воскресіння праведників передує тисячолітньому царству.
  4. Земля, відновлена в Едемській досконалості — спадщина святих.
  5. Безсмертя тільки через Христа буде дано святим при воскресінні [5, 208]; [14].

У 1872 році Урія Сміт підготовив першу «Декларацію фундаментальних принципів, котрі сповідують та практикують адвентисти сьомого дня». У вступі до цієї декларації було сказано: «Представляючи наш короткий огляд нашої віри, наполегливо рекомендуємо звернути вашу увагу на те, що у нас нема ніяких пунктів віри, доктрин чи керівництва, окрім Біблії». Це викладення передруковувалося декілька раз в 1874 та 1875 роках [14].

Окрім того, в 1894 році громада в Батл-Криці видала церковний довідник, в якому був розділ з назвою «У що вірять адвентисти сьомого дня». У ньому було 40 пунктів, які говорили: «У адвентистів сьомого дня нема ні доктрини, ні будь-якого керівництва, окрім Біблії; а нижче представлені деякі пункти нашої віри, по яким ми маємо загальну згоду» [14].

Текст Основних положень віровчення вперше в історії Церкви АСД було прийнято та затверджено на з’їзді Генеральної Конференції в 1946 році. Усе це було викликано необхідністю самоідентифікації Церкви, яка стала великою міжнародною організацією, котра розповсюдила свій вплив на більшість країн світу [5, с. 210].

Основні положення віровчення піддалися перегляду в 1980 році в м. Даллас на з’їзді Генеральної Конференції. Загальна кількість пунктів віровчення склала 27. Перед офіційним затвердженням Основ віровчення на з’їзді Генеральної конференції відбувалося широке обговорення запропонованого документу Всесвітньої адвентистською церквою. Комітет, у склад якого входили представники адміністрації та богословських шкіл із 10 дивізіонів світу, налічував 194 особи, які тривалий час працювали над змістом та формуваннями майбутнього документу, який в результат, був прийнятий всією Церквою АСД.

У офіційних «Основах віри», котрі були прийняті Генеральною конференцією церкви АСД в Далласі, говорилося: «Адвентисти сьомого дня розглядають Біблію як єдиний «символ віри» і вважають, що окремі принципи віровчення представляють собою по суті вчення Священного Писання» [6, с. 404].

Що стосується 28-ї доктрини, то вона була прийнята на 58 з’їзді Генеральної конференції в Сент-Луїсі в 2005 році. Цю доктрину включили в Основи віровчення, тому що необхідність цього була викликана потребою більш чіткого викладення Церквою своєї позиції по окремим питанням християнського життя та духовного досвіду в зв’язку з широким розповсюдженням у сучасному світі спіритичних практик та звернень до потойбічних сил [5, с. 211]. Тут ми можемо явно побачити, що доктринальна система Церкви АСД формувалася аж до 2005 року, після смерті Е. Уайт, котра померла ще в 1915 р. Звідси випливає висновок, що Е. Уайт не була творцем доктринальної системи Церкви АСД.

Роль Е. Уайт у формуванні доктринальної системи Церкви АСД

Що являє собою «дар пророцтва»?

Як було сказано раніше, багато хто стверджує, що Е. Уайт привнесла в біблійні доктрини Церкви АСД щось нове, і це нове протирічить Біблії. Для того щоб дати оцінку цим критичним нападкам, потрібно насамперед мати чітке уявлення про те, що говорить Біблія з приводу Духа пророцтва. Розглянемо кілька Біблійних текстів, котрі пояснюють нам що таке «дар пророцтва», а також розглянемо доктрину, яка має назву «Дар пророцтва».

Як стверджує книга «На початку було Слово», одним із дарів Святого Духа є пророцтво. Цей дар є відмінною ознакою Церкви остатку. «Цей дар проявився в служінні Е. Уайт, вісниці Господньої. Її труди залишаються авторитетним свідоцтвом істини, служачи до розради, керівництва, настанови та виправлення. Ці труди з усією визначеністю стверджують, що Біблія є єдиним мірилом, яким потрібно перевіряти кожне вчення і кожен досвід» [11, с. 226]. З цього ми можемо побачити, що в систематизованому викладенні основ Біблійного віровчення, де викладені усі доктрини Церкви АСД, говориться про те, що роль Духа пророцтва полягає в тому, щоби вести людину до Біблії.

Дар пророцтва існував і в Біблійні часи, як і в старозавітні, так і в новозавітні. Люди, які отримували цей дар, називалися пророками. Багато хто вважає, що дар пророцтва припинив своє існування з закінченням апостольського періоду Церкви. Проте в Біблії немає жодного натяку на те, що Бог залишить Церкву без духовних дарів до тих пір, поки вона не виконає свого призначення, яке за словами апостола Павла полягає у «з’єднанні віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (послання до Ефесян 4:13). Окрім того, апостол Павло робить заклик до пророцтва в 1 посланні до Коринтян 14:1: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше щоб пророкувати». Особливе злиття пророчого дару пророкував пророк Йоіл: «І буде потому, виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого. І дам Я ознаки на небі й землі, кров та огонь, та стовпи диму. Заміниться сонце на темність, а місяць на кров перед приходом Господнього дня, великого та страшного!» (книга пророка Йоіла 3:1-4) [11, с. 230].

Отже, ми можемо побачити, що дар пророцтва ні в якому разі не припинив свого існування, а продовжив свою дію за часів зародження адвентистського руху, як діяв і за часів апостольської Церкви. Цікаво зазначити те, що дар пророцтва не втратив своїх функцій, як і тоді. Його призначення — підтримувати ставлення до Біблії як до основи нашої віри і керівництва в повсякденному житті. Друге призначення — це пояснювати вчення Біблії та застосовувати її принципи в сучасному житті. Він, як і раніше, сприяє вихованню Церкви, примножує її сили і здібності для виконання місії, яку призначив для неї Бог [11, с. 232-233].

Дар пророцтва яскраво проявився у служінні Е. Уайт, яку, як було сказано раніше, вважають однією із засновників Церкви АСД. Пророче покликання Е. Уайт дуже часто піддається критиці, тому що в ті часи це служіння звершували переважно чоловіки. Разом з цим, цікаво зазначити, що Е. Уайт була не першою, кого Бог кликав на це служіння. У 1842 р. Уільям Елліс Фой отримав два видіння з інтервалом у декілька тижнів. Перше відбулося 18 січня і тривало 2,5 години, друге — 4 лютого. Його фізичний стан під час видіння нагадував опис із 10-го розділу книги пророка Даниїла. Так само, як Даниїл, Уільям Фой не дихав, проте його серце продовжувало битися. Проте, цей чоловік не відгукнувся на заклик Божий до пророчого служіння. До літа 1844 року Бог зробив заклик до іншої людини — Хазена Фоса, який також відмовився від цього покликання через деякий час. Таким чином, в грудні 1844 року Бог звернувся до «слабкішої із слабких» — до Е. Уайт [15, с. 5].

Місце Е. Уайт у становленні доктрин Церкви АСД

Наведемо декілька цитат, які говорять про роль та внесок Е. Уайт у становлення доктрин Церкви АСД.

У книзі «Їм належало підкорити світ» А. Чілсон говорить: «Деяких може здивувати факт, що Еллен Уайт не була автором жодної з доктрин, котрих притримуються адвентисти сьомого дня. У дні формування Церкви невеличкі групи керівників часто проводили довгі вечори у спільному вивченні Писання та молитві» [16, с. 28]. Ця цитата доводить те, що Е. Уайт не вигадувала власні доктрини, не брала їх зі своїх видінь, тому що, як було сказано вище, доктрини формувалися на фундаменті «Тільки Писання».

Розглянемо декілька цитат із творів Е. Уайт на досліджувану проблематику, у яких сама Уайт говорить про свій пророчий дар та свою діяльність. Книга «Велика боротьба» наводить нам наступу цитату: «Святе Письмо належить приймати як єдине авторитетне і непогрішиме відкриття Божої волі. Воно — взірець християнства, джерело віри і мірило духовного досвіду» [17, с. 5]. У книзі «Служителі Євангелія» Е. Уайт говорить наступне: «Мої книги написані, щоб привернути увагу людей до Біблії… Мої твори дані для того, щоб утвердити в свідомості людей відомі раніше істини. Записані свідоцтва покликані не для того, щоби дати «нове світло», а для того, щоб у свідомості людей більш яскраво закарбувати уже відкриті раніше істини» [18, с. 260]. З даних цитат ми можемо зрозуміти, що Е. Уайт неодноразово зазначала, що її твори — це «менше світло, і тим, хто зробив Біблію предметом свого вивчення, вони були б непотрібні» [19, с. 664-665].

Окрім того, як говорилося у попередньому розділі, після смерті Е. Уайт доктринальні поправки, уточнення чи зауваження розглядалися та затверджувалися на сесіях Генеральної конференції. Як говорилося раніше, на цих конференціях були представлені делегати з різних країн світу. Такий підхід мінімізував вплив однієї людини на глобальні рішення щодо становлення доктринальної системи Церкви АСД.

У книзі «Настільна книга служителя» наведені деякі запитання: «Чи належить Е. Уайт основна заслуга у розробці доктринальних основ адвентистів? Чи є вона творцем адвентистської богословської системи? Чи є вона автором нового, адвентистського підходу у тлумаченні біблійних пророцтв? Чи претендувала коли-небудь Е. Уайт на те, щоб її твори замінили богословські дослідження, які проводяться Церквою стосовно тлумачення біблійних текстів і пророцтв? На усі перераховані запитання дана чітка і категорична відповідь — «ні!»» [6, с. 407-408].

Отже, в основі віровчення Церкви АСД не лежать твори Духа пророцтва, а лише Біблія, яка є єдиним джерелом усіх доктрин Церкви  СД. Адвентистській церкві не належить жодна доктрина, яку б вона взяла виключно із творів Духа пророцтва [6, с. 407-408].

Як уже було неодноразово сказано, доктрини Церкви АСД складаються з 28 пунктів. Вони не представляють чогось нового, оскільки засновниками Адвентистської церкви є люди з різних деномінацій. Зокрема це:

  1. Прийняття Біблії, як єдиного джерела Божественного відкриття.
  2. Визнання Ісуса Христа в ролі заступника і посередника між Богом та людино.
  3. Унікальна роль віри у набутті людиною праведності Христа.
  4. Розгляд історії людства в контексті Всесвітньої боротьби між добром та злом.
  5. Самостійне тлумачення та дослідження Біблії.
  6. Священство та рівність всіх прихожан перед Богом.
  7. Віра у буквальний прихід Христа на цю землю.

Однак деякі пункти віровчення Церкви АСД є неповторними та унікальними тим, що не зустрічаються більше ніде, ні в яких інших протестантських церквах. Серед таких: доктрина про Святилище, тлумачення «духовних дарів» як дару пророцтва в особі Е. Уайт, доктрина про дотримання суботнього дня, санітарна реформа, віра в тисячолітнє царство, яке наступить після другого приходу Ісуса Христа, та інші [13, с. 149].

Варто взяти до уваги той факт, що Е. Уайт негативно ставилася до буквального виконання четвертої заповіді, оскільки вона разом із чоловіком, Дж. Уайтом, та своєю сестрою не сприймала серйозно тлумачення та погляди Дж. Бейтса щодо святкування та дотримання суботнього дня. 30 серпня 1846 р. вони разом почали детально досліджувати усі факти, які виклав у брошурі Дж. Бейтс. Дослідивши це, вони дійшли рішення та ухвалили, що потрібно святкувати сьомий день тижня — суботу. Лише у квітні 1947 р. Е. Уайт отримала перше видіння, яке стосувалося святкування суботнього дня. Це видіння підтвердило, що висновки, до яких вони прийшли щодо дотримання суботи, є абсолютно вірними. Таким чином, ми можемо побачити, що видіння Е. Уайт не були основою для створення доктрин Церкви АСД, а лише підтвердженням того, що піонери адвентизму робили все правильно. Також ми можемо побачити, що навіть у запровадженні доктрини про дотримання суботнього дня ініціатива належала не Е. Уайт, а швидше її колегам [13, с. 150].

Враховуючи усе вище написане, ми можемо зробити висновки, що багато хто значно перебільшує роль Е. Уайт у становленні доктрин Церкви АСД. У 1980 р. у м. Даллас було затверджено основні положення щодо ролі Е. Уайт та її «пророчого дару»:

  1. Ми не навчаємо, що характер чи ступінь натхнення у працях Е. Уайт інакші, ніж у Священному Писанні.
  2. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт представляють собою доповнення до канону Священного Писання.
  3. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт, подібно до Писання, виступають в якості основи віри.
  4. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт потрібно розглядати як доктринальну основу.
  5. Ми не навчаємо, що вивчення трудів Е. Уайт може замінити вивчення Святого Письма.
  6. Ми не навчаємо, що Священне Писання можна зрозуміти тільки за допомогою трудів Е. Уайт.
  7. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт зменшують значення Святого Письма.
  8. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт повинні лежати в основі проголошення істин Священного Писання широким верствам суспільства.
  9. Ми не навчаємо, що праці Е. Уайт — усього лише продукт благочестивого пера.
  10. Ми не навчаємо, що використання літературних джерел і помічників у роботі відкидає натхненність трудів Е. Уайт.

Все вище перелічене допомагає нам уникати двох основних крайнощів:

  1. Ставити праці Е. Уайт на один рівень з канонічними книгами Біблії.
  2. Розглядати праці Е. Уайт як звичайну християнську літературу [6, с. 405-406].

Що стосується істинної ролі Е. Уайт, то її внесок в розвиток Церкви АСД полягає в тому, що вона була ідейним організатором Церкви, вона її надихала. У своїх працях Е. Уайт захищала Церкву АСД від внутрішніх та зовнішніх нападів, запропонувала принципи здорового способу життя, розвиток сімейних цінностей і т. д. Завдяки працям Е. Уайт Церква АСД змогла зберегти організаційну та духовну єдність впродовж 150 років свого існування [13, с. 151].

Отже, роль дару пророцтва Е. Уайт можна віднести до таких сфер діяльності Церкви АСД, як: захист церкви від лжевчення, заклик та нагадування про необхідність дослідження Біблії, участь у вирішенні поточних церковних проблем, участь у розвитку, а не становленні доктрин Адвентистської церкви, створення системи церковної освіти, пропаганда здорового способу життя [13, с. 152].

Висновки

Ми розглянули роль та внесок Е. Уайт у становлення доктринальної системи Церкви АСД та довели, що її виникнення було не випадковим, і цьому явищу передували політичні, економічні і соціальні умови. Головним фактором створення цього руху була ідея про скорий Другий прихід Ісуса Христа.

Засновником адвентистського руху прийнято вважати Уільяма Міллера. В основі його проповідей стояла звістка про Другий прихід Христа. Досліджуючи Біблію, він призначив точну дату приходу Ісуса Христа, що вже було властиво людям того часу. Проте адвентистам-піонерам довелося пережити Велике розчарування, після якого всі почали роздумувати над тим, чому все ж таки Христос не прийшов. Згодом піонери адвентистського руху дійшли висновку, що точна дата більше встановлюватися не буде, тому що ніхто, окрім Бога, її не знає. Першими керівниками адвентистів були Джозеф Бейтс, Джеймс Уайт та Еллен Уайт.

Е. Уайт була однією із керівників Церкви АСД, вона брала участь у її становленні, проте не вигадувала нічого від себе у розвитку доктринальної системи. Можна сказати, що адвентистський рух виник через помилкове тлумачення Міллером біблійного тексту, проте це не скасовує той факт, що після цієї так званої «помилки» люди почали все активніше і активніше досліджувати Біблію, знайшовши в ній згодом багато нових істин.

Доктринальна система Адвентистської церкви почала розвиватися в ще у 1845 р. Спочатку доктринальної єдності не було, оскільки до адвентистського руху приєдналися представники різних вірувань, проте потім проводилися суботні конференції, на яких відбувалося дослідження Біблії. На цих конференціях була присутня Е. Уайт, проте, як говорилося раніше, вона лише брала участь і мала право голосу. З цього випливає, що Е. Уайт не була автором чи творцем адвентистських доктрин, тому що, як зазначав Дж. Уайт, Біблія — основа доктринальної системи адвентистів. Отже, Е. Уайт ніяким чином не могла внести щось своє в становленні доктрин Церкви ЦСД.

Також ми розглянули, що таке Дар пророцтва, яка його роль у Церкві АСД та в становленні доктринальної системи. Варто зазначити, що  Е. Уайт говорила щодо своїх видінь, трудів та про свою роль, як вісниці Божої. Вона повідомляла, що всі її праці є «меншим світлом», і були написані лише з однією метою — привернути увагу людей до Біблії, до «більшого світла».

Отже, праці та видіння Е. Уайт не лежали в основі віровчення Церкви АСД. Вагомий внесок Е. Уайт у розвиток Церкви АСД полягає в зберіганні організаційної єдності, захисту Церкви від лжевчення та найголовніше — заклик до дослідження Біблії.

Література

  1. Лалуев В., Лисовиченко А. О “Пророчествах” Эллен Уайт как образцых литературных “видений” и основах вероучения адвентизма // Современные иследования социальных проблем, ноябрь 2015. С. 196.
  2. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. — Просвіта. — Львів. 1995. — 349 с. — ISBN: 5–7707–0617–1
  3. Жукалюк Н., Любащенко В. История Церкви христиан адвентистов седьмого дня в Украине. — Джерело життя. — Киев. 2003.
  4. Яроцький П. редактор. Пізній протестантизм в Україні : п’ятидесятники, адвентисти, Свідки Єгови : у 10–ти т. ; за ред.: П. Яроцького, Т. 6. — Сурма. — Київ–Дрогобич. 2007. — 630 с. — ISBN: 978–966–9645–36–7
  5. Зайцев Е. Без прошлого нет будущего. История организационного и доктринального становления Церкви адвентистов седьмого дня. — Источник жизни. — Заокский. 2013. — 384 с. — ISBN 978–5–86847–844–4
  6. Либенко Н., редактор. Настольная книга служителя в 3-х т., т. 1: Учение и принципы жизни адвентистов седьмого дня. Пасторское богословие. Жизнь и труды Уайт. — Издание Церкви христиан — адвентистов седьмого дня, Москва: Первая образцовая типография. — Москва. 1989. — 438 с.
  7. Андрусняк В. Бесценное наследие: — Заокский : Источник жизни. — Источник жизни. — Заокский. 2016. — 320 с. — ISBN 5–86847–971–7
  8. Настольная книга по теологии // Библейский комментарий АСД. Том 12 : Пер. с англ. — Заокский : «Источник жизни». — Источник жизни. — Заокский. 2010. — 736 с. — ISBN 978–5–86847–709–6
  9. Уайт А. Женшина, ведомая Богом : Пер. с англ. — Заокский: Источник жизни. — Источник жизни. — Заокский. 2010. — 832 с. — ISBN 978–5–86847–741–6
  10. Найт Д. Знакомство с Еленой Уайт : новый взгляд на её жизнь, труды и их основные темы / Джордж Найт ; пер. с англ. С. С. Тверитиной. — Источник жизни. — Заокский. 2002. — 159 с. — ISBN: 5–86847–450–3
  11. В начале было слово. : основы вероучения христиан адвентистов седьмого дня. — Источник жизни. — Заокский. 2002. — 539 с. — ISBN: 5–86847–482–1
  12. Тимм А., Эсмонд Д. Дар пророчества в Писании и истории. — Источник жизни. — Заокский. 2017. — 576 с. — ISBN: 978–5–86847–994–6
  13. Шевчук В. Роль Еллен Вайт у формувані адвентистської доктринальної системи // Матеріали міжнародної наукової конференцї “Реформація як суспільне явище: український вимір”. Львів. 2017. С. 145–152.
  14. Гай Ф. О происхождении 27 пунктов вероучения АСД [Электронный ресурс] // Адвентисты Москвы. 2010. — Режим доступа: http://mosadvent.ru/church/item/549–o–proiskhozhdenii–27–punktov–veroucheniya–asd (Дата обращения: 11.май.2018). — Название с экрана
  15. Кун Р. Дар света : [Пер. с англ.] — Заокский: «Источник жизни». — Источник жизни. — Заокский. 2016. — 64 с. — ISBN 978–5–86847–962–5
  16. Чилсон А. Им предстояло покорить мир : Рассказы из жизни пионеров адвентистов / пер. с англ.: Кошелева Б. — Джерело життя. — Киев. 2007. — 190 с.
  17. Уайт Э. Великая борьба. — Источник жизни. — Заокский. 2006. — 685 с. — ISBN: 5–86847–581–Х
  18. Уайт Э. Служители Евангелия : наставление для всех «соработников у Бога» ; пер. с англ.: Ю. Я. Скрипниковой, А. Е. Хачатурьянц. — Источник жизни. — Заокский. 1998. — 536 с. — ISBN: 5–86847–100–8
  19. Уайт Э. Свидетельства для церкви : в 9 т. ; пер. с англ.: И. Л. Поспехина, Т. 5. — Источник жизни. — Заокский. 1997. — 670 с. — ISBN: 5–86847–167–9

Фото
Владислав Матвійчук