Взаємовідносини органів влади з Адвентистською церквою на Закарпатті у 1944-1953 роках

Церква Адвентистів сьомого дня (АСД) належить до течії пізнього протестантизму. Згідно висновку відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАУ, в ній відсутні ознаки секти [1], хоча в більшості радянських документів вона проходила під грифом секти. У зв’язку з тим, що адвентистські громади на Закарпатті не були широко розповсюджені, на відміну від сусідньої Румунії, де їх було в рази більше (так, на 1974 рік їх нараховувалось 70 тис.), то, відповідно, вони не мали великого впливу на суспільне життя, а тому й не привертали пильної уваги науковців. В результаті досліджень щодо життя церкви АСД в зазначений період маємо небагато.

Перші вірники адвентиської течії з’явились на території Закарпаття на початку ХХ ст. Зі зміною приналежності краю до Чехословацької республіки (1919–1939) та лібералізацією релігійних питань відбулось становлення адвентиських громад. Тим не менше, зі зміною приналежності краю до Угорщини (1939–1944), а з жовтня 1944 р. – до СРСР, кардинально змінилось політичне і релігійне життя краю. Розпочався несприятливий період для різних релігійних конфесій Закарпаття. І хоча конституція СРСР проголошувала «свободу відправлення релігійних культів» [2, с.20], однак на практиці справа виглядала зовсім інакше. Приватні підприємства та церковні споруди з їх майном націоналізовувались та проголошувались державними. Релігійним громадам вони передавались в безтермінове та безкоштовне користування [3, арк. 26]. Були випадки, коли власне майно священнослужителів конфісковували на користь держави.

Незважаючи на те, що адвентисти майже не мали окремих молитовних будинків і збирались переважно в приватних оселях вірників, ідеологічна політика влади також торкнулась і їх, ставлячи в небезпеку господарів помешкань, яких могли позбавити власності [3, арк. 40] або обкласти податками [4, арк. 6, 10]. Відтак релігійні громади були обмежені в можливості мати власні церковні споруди як для відправи богослужінь, так і для проживання служителів, і не мали можливості розбудовувати власну інфраструктуру.

Зважаючи на те, що Закарпаття було прикордонною територією, релігійна політика була десь стриманою і обережною. Тим не менш, загальна стратегія Радянської влади по відношенню до церкви не змінювалась. «В Закарпатті завжди під церковною формою приховувалась різноманітна реакція політична, господарська і культурна» [5, арк. 8], – писав в травні 1946 р. завідуючий обласним відділом культу Закарпатської обл. П.В. Лінтур. З листа, написаного 5 серпня 1947 р., видно, як поступово і спрямовано Радянська влада діяла в напрямку контролю і обмеження релігійних свобод в Закарпатті. «Взагалі у Вас в області ще мають випадки вільного, ніким не контрольованого переміщення по селах і містах служителів релігійних культів. Пора покликати до порядку і більш суворо вимагати покарання порушників». [6, арк. 1] В листі підіймалось питання, щоб на рівні області було вирішено вимагати документи від «бродячих» місіонерів, а керівників релігійних об’єднань попередити, що будуть лишати реєстрації тих, хто її має, а до тих, хто її немає, будуть застосовані більш суворі міри «за самовільні роз’їзди без вашого погодження». [6, арк. 1]

Під час Другої світової війни Радянська влада дещо пом’якшила по відношенню до церкви, деякі репресовані в 1930-і роки отримали свободу. Переломною віхою в житті релігійних громад в СРСР можна назвати Тегеранську конференцію (28.11.1943–1.12.1943), на якій крім різноманітних стратегічних питань підіймалось питання про дотримання прав віруючих в СРСР, наслідком чого було поступове відновлення релігійного життя в країні. Так, з 1944 р. була офіційно відновлена діяльність громад АСД в Україні [7, с. 316]. В 1944 р. була створена Рада по справам релігійних культів при Раді Міністрів СРСР. [7, с. 317] Для адвентиських громад Радянського Союзу розпочався час відновлення церковної структури. Г.А.Грігорьєв, керівник церкви АСД в Радянському Союзі, почав клопотати про відновлення діяльності Всесоюзної Ради Адвентистів сьомого дня (ВРАСД). Такий дозвіл був отриманий і вже в 1945 р. були розіслані перші листи від ВРАСД по різних громадах країни. [7, с. 319] Треба відзначити, що без реєстрації, згідно діючого на той час закону, громада не мала права збиратись для проведення богослужінь. Починаючи з 1944 р. поволі відновився процес реєстрації громад і почався процес відновлення церковної організації серед розрізнених громад Радянського Союзу. Вона відбувалась по спеціально розробленому типовому договору і продовжувалась біля двох років, а з 1947 р. припинилась. [7, с. 326] У деяких громад АСД почали переглядати реєстрацію через те, що вони нібито були «зареєстровані без відповідної документації». [8, арк. 24] На 1 вересня 1947 р. в області нараховувалось 236 адвентистів. [9, с. 89]. В повоєнний час на Закарпатті спостерігалась певна релігійна свобода. Радянська влада «прощупувала» регіон, шукаючи шляхи того, як краще їй діяти.

З приєднанням Закарпаття до складу СРСР повстало питання про перевід місцевих громад з ведення Угорського уніону до ВРАСД. Радянська влада схвалювала цей процес. Громади АСД в Радянському Союзі були відрізані від всесвітньої спільноти цієї деномінації, контакти з закордонними громадами АСД були вкрай рідкісними і певною мірою вона розвивалась самостійно. В період 1946–1947 рр. Закарпаття неодноразово відвідував Уповноважений ВРАСД по УРСР В.Д.Яковенко. [10, 289] Кожна така поїздка строго контролювалась державними органами. [11, арк. 4]

В 1947 році більшість питань, таких як хрещення або рукопокладення пресвітерів, вирішувалось представником ВРАСД через Київ. [11, арк. 5,7] Лише під кінець 1940-х та на початку 1950 р. ці питання починають вирішувати на місці. [12, арк. 3, 29] Щоб обмежити в якійсь мірі діяльність церков, влада наполягала на швидкому рукопокладанні місцевих пресвітерів, а там де вони вже були – керівникам церкви забороняли відвідувати громади і звершувати обряди. [13, арк. 1] Лист за 30 грудня 1948 р. повідомляє про те, що Хімінець зможе в 1949 р. відвідувати лише ті громади, де немає рукопокладених пресвітерів, а в ті, де вони є, він не має право їздити [4, арк. 1]. Однак це і пришвидшило легімітизацію місцевих служителів. На 1 січня 1951 р. в Закарпатті діяло 10 молитовних будинків, які обслуговували 6 служителів [14, арк. 1, 2], серед яких була М.Дорнбах – єдина жінка-служитель на весь Радянський Союз, що було досить рідкісним і неоднозначним явищем для місцевих адвентистів. [15] На квітень 1953 р. кількість служителів збільшилась до 10. [16, арк. 52]

Влада намагалась контролювати усі сфери релігійного життя, обмежуючи як місіонерську діяльність [4, арк. 23], так і служіння в помісній громаді, обмежуючи їх лише тими, кого обрали на служіння [4, арк. 27]. Навіть відправа релігійних потреб, обрядів, відбувалась лише з дозволу державних органів. [12, арк. 3–5, 7, 8, 23, 28] Керівникам церкви АСД приходилось балансувати між власними релігійними переконаннями та відносинами з Радянською владою, щоб мати хоч якусь можливість існувати і проводити богослужіння. Незважаючи на достатньо жорстку позицію влади, релігійна спільнота АСД на Закарпатті не тільки не зникла, але навіть збільшилась. Розвиток Адвентиської церкви в регіоні в великій мірі завдячує ревнощам вірників цієї конфесії, їх доктринальній стійкості та наполегливості у свідченні іншим.

Отже, підводячи підсумки вище наведеному, зазначимо, що внаслідок приєднання Закарпаття до СРСР почалась жорстка політика по відношенню до вірників адвентиської конфесії; адвентисти були обмежені в розбудові власної інфраструктури, оскільки влада прагнула контролювати всю внутрішню і зовнішню діяльність деномінації; керівники церкви АСД намагались не конфліктувати з державними структурами, а будувати відносини з владою, тобто вчасно звітувались перед органами влади і намагалися законно оформити діяльність служителів і церковних будівель.

Список використаних джерел

  1. Релігієзнавча експертиза віровчення, обрядової практики та організаційної структури Церкви Адвентистів Сьомого Дня в Україні. Відділення релієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАУ. [Електронний ресурс]. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://www.asd.in.ua/uploads/asd_ne_sekta.pdf.
  2. Конституція (основний закон) Союзу Радянських соціалістичних республік. Із змінами і доповненням, ухваленими І, ІІ, ІІІ, VII і VIII Сесіями Верховної Ради СРСР – Львів: Вільна Україна, 1945. – 24 с.
  3. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 24.
  4. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 41.
  5. ДАЗО. Ф. Р-544, оп. 2, спр. 1.
  6. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 14.
  7. Юнак Д. История Церкви христиан АСД в России: В 2-х т. Т. 1 / Дмитрий Юнак. – Заокский: Источник жизни, 2002. – 448 с.
  8. ДАЗО. Ф. Р-1490. оп. 1, спр. 38.
  9. Довганич О. У жорнах сталінських репресій / О. Довганич, О. Хланта. – Ужгород: Карпати – Гражда, 1999. – 126 с.
  10. Жукалюк Н. А. Вспоминайте наставников ваших / Н. А. Жукалюк. – Киев: Джерело життя, 1999. – 672 с.
  11. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 20.
  12. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 49.
  13. ДАЗО. Ф. Р-1490, оп. 1, спр. 13.
  14. ДАЗО. Ф. Р-1490. оп. 1, спр. 51.
  15. Тершак А. Життя жінки-служительки Магдалини Дорнбах у радянський період [Електронний ресурс] / А. Тершак. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://info.adventist.ua/zhyttya-zhinky/.
  16. ДАЗО. Ф. Р-1490. оп. 1, спр. 77.

***

Анатолій Тершак, магістрант кафедри історії Національного університету «Острозька академія»
Ілюстрація