Євангельські притчі: основні підходи їх тлумачення

Притчі, разом з іншими жанрами Святого Писання, з однієї сторони, є об’єктом найбільшої зацікавленості дослідників, з іншої – об’єктом найбільшого числа провокативних інтерпретацій. Це пов’язано з тим, що «притчі» – це форма, яка є в один і той же час найбільш динамічним і найважчим для розуміння біблійним жанром. Притча – це універсальний засіб передачі Божих істин, так як вона проводить порівняння або заснована на сюжетах з щоденного життя. Притчі є популярними і широко відомими, і це не тільки на рівні простого християнського народу, а й на рівні теологів і філософів. [8, с.384]

Коли наш погляд акцентується на євангельські притчі, то ми помічаємо, що третина з усіх оповідань або сказань Христа були саме притчі, що каже про Його улюблений прийом повчання для відкриття євангельської істини. Слухачі Христа, чуючи повчальні розповіді, виражені в притчах, як каже нам Святе Письмо, дуже рідко розуміли звістку, яку Христос звертав до їх погляду. Якщо Христос, кажучи притчу, використовував їх культурні, історичні особливості, але вони не розуміли, то що сьогодні говорити про нас?

ПРИТЧА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР

Жанр притчі

Притчі були, є і будуть об’єктом дослідження та інтерпретацій богословів, тому що, як висловився Гранд Осборн в книзі «Герменевтична спіраль», вони є «земною розповіддю з небесним значенням», що допомагає досліднику доторкнутися до частинці небесного світогляду.

Що є притча і до якого жанру вона належить? Гранд Осборн казав, що єврейський термін «masal», що позначає притчу, вживається для понять «прислів’я», тобто «старозавітна притча», або «загадка», і містить в собі ідею порівняння. [8, с.387]

Гранд Осборн, використовуючи інформацію з праць Карла Пайскера, стверджував: «слово «masal» – загальноприйнятий термін, що позначав притчу, з часом став спеціальним терміном та використовувався для поняття мудрого вчення, а пізніше – терміном з більш широким значенням, яке поширювалося на пророчі притчі, повчальні розповіді, загадки і символічні дії». [8, с.388] Можна привести в приклад, для підтвердження зв’язку з цим, кілька старозавітних притч. Наприклад, притча Нафана про єдину овечку (2 Сам.12:1-2), притча Ісаї про неплідний виноградник (5:1-7). [2] З грецького притча звучить як «parabole», що означає «мати щось для порівняння». Таким чином, притча – це те, що поставлено в один ряд з чим-небудь для порівняння. Генрі Варклер підкреслює, що притча є звичайною життєвою подією для роз’яснення важливої духовної істини. Грецьке слово «parabole» в синоптичних Євангеліях зустрічається близько п’ятдесяти разів, що говорить про притчу як один з улюблених прийомів Ісуса. [5, с.115] Гранд Осборн стверджує, що як і «masal», «parabole», яку вживав Ісус, мала безліч форм. Відзначимо серед них:

  • Прислів’я – Лк.4:23;
  • Метафори – Мф.15:13;
  • Порівняння – Мф.10:16;
  • Образні вислови – Лк.5:36-38;
  • Порівняння з розширеною формою – Мк.4:30-32;
  • Розповідні притчі – Мф.25:1-13;
  • Ілюстративні – Лк.10:29-37;
  • Алегоричні – Мк.4:1-9.

Грег Херрік додає ще одну форму, що помітив Гранд Осборн – це притчу, як сатиру або насмішку (Пс.44:11). [14]

Помічаючи і пояснюючи ці форми притч, Гранд Осборн виділяє один загальний елемент цих притч – це пояснення істин Царства на прикладі картин повсякденного життя. [8, с.386]

Для того, щоб краще зрозуміти, що ж насправді є притча, потрібно більш детальніше зупинитися на розширеному порівнянні притчі та алегорії. Між двома першими формами ми знаходимо тісний зв’язок, так як кожен з них має формальне і буквальне порівняння, яке виділяє центральну думку. Розширене порівняння – це пряме і чітке зіставлення. У той же час притча не містить в собі прямого або явного порівняння. Це розповідь в минулому часі, в основі якої покладено ту чи іншу ситуацію. Вона не стільки звернена до розуму слухача, як до його дій і бажання щось змінити. [3]

Едварт Тісельтон цитує думку Іереміаса, який говорить, що давньоєврейське слово «mashal» і арамейське «mathla» містять в собі всі ці жанри: притчі, порівняння, байки, алегорії, прислів’я, відкриття, загадки, символи. У Новому Заповіті слово «притча» означає ще й порівняння (Лк.5:36), в Мк.7:17 воно використовується в значенні «загадка». Тобто жанр притчі не обмежується тільки якоюсь однією формою. Притча, як жанр, є сукупність різноманітних форм. [10, ст.44]

Основні характеристики притч

Гранд Осборн у своїй праці «Герменевтична спіраль» торкається до притчі як до того, що не дозволяє нам зайняти нейтральну позицію. Вона спантеличує і закликає, і він виділяє основні характеристики притч, які ми розглянемо далі:

  1. Наявність «земних» реалій. Ісус, коли розповідав притчі, запозичав картини з родинного, близького життя (втрачена драхма, блудний син), навколишньої природи (гірчичне зерно, кукіль), світу тварин (птиці небесні, вовки), сільське господарство (сіяч, виноградник), торгівлі (таланти, невірний управитель) і т.п. Елен Уайт зазначає: «Притчі нашого Господа, як правило, мали за основу звичайні ситуації з повсякденного життя, що були знайомі Його слухачам». [12, с.499]
  2. Стислість і виразність. Притчі є простими і незамудреними. Вони рідко вміщують в собі більше двох-трьох персонажів і в них, як правило, мало побічних сюжетних ліній. Але Гранд Осборн тут робить особливий акцент на сюжетних лініях. Він приводить праці Юліхера і Іереміса, які говорили і вчили, що притчі мають тільки одну сюжетну лінію. Це не зовсім так. Притча про блудного сина, наприклад, має основний сюжет (марнотратство сина, каяття, прощення і відновлення відносин) і крім цього є ще дві сюжетні лінії (любов отця, ревнощі брата), обидві з яких відрізняються глибоким змістом.
  3. Головне і другорядне послання. Найбільш суперечливе питання у вивченні притч. Ми не будемо зупинятися і більш детально розглядати цю характеристику. Варто сказати, що Христос ніс ідею або конкретне послання слухачеві, але з притч ми бачимо деякі деталі, що також несуть звістку. Це говорить нам, що Христос додавав деталі, щоб більш виразніше розкрити головну ідею.
  4. Повторення. Це притчі, які викладав Христос багато разів для різної аудиторії. Помічається те, що Ісус одну і ту ж саму притчу розповідав різним категоріям суспільства з особливим смисловим навантаженням.
  5. Висновок. Ісус часто завершував притчу афоризмом. Як приклад наводиться: «Так буває з тими, хто збирає скарб для себе» (Лк.12:21). В інших ситуаціях Він спонукає слухачів зробити вибір самостійно: «Хто з трьох на думку твою, твій ближній…?» (Лк.10:36). Тому в більшості випадків притчі мають висновок – це загальне правило, а не суворий закон.
  6. Залучення слухача. Ісус перш за все намагався залучити слухача до своєї розповіді та закликати його до дії. Цим і відрізняються притчі Христа від юдейських притч. Щоб зацікавити слухача своєю мовою, Христос підходив до нього з позиції його світогляду. Після того Ісус підводить його до прийняття рішень. О.Тярк в своїй статті цитує слова Августина, який сказав, що як чудеса Ісуса Христа є притчами, вираженими в справах, так і Його притчі є чудесами літературної краси і вмінням повчати. Тому слова Христа не тільки залучали слухача, але й годували хлібом життя. [11]
  7. Переворот очікувань. Своїми притчами Ісус змушував глибинно міркувати про Його розповідь, тому що ламав стереотипи. Він ламав вже звичний порядок розуміння людей. Наприклад, заради блудного сина влаштовують бенкет (Лк.15:11-32), жебраки і кульгаві скликані на великий бенкет (Лк.14:15-24), невірний управитель знайшов ласку (Лк.16:1-13). [2] Це вказує на те, що Ісус не так мислить, як фарисеї та учні. Він змушує залучитися до Його характеру.
  8. Тема Царства. Тема, що проходить червоною ниткою через усі притчі – це присутність Царства. Іншими словами, це відкриття істин про Царство на підставі земних реалій.

ІСТОРІЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРИТЧ

Коли ми звертаємось до історії тлумачення притч, ми повинні усвідомити, що в різні часи, в різні періоди, люди по-різному підходили до інтерпретації Писання. Різні теологи і дослідники бібліїстики висувають різні теорії і пропонують різні герменевтичні принципи та правила. Але, оскільки наше дослідження зосереджено на жанрі притчі, ми не будемо робити огляд історії всієї герменевтики, але зосередимо нашу увагу на дослідників і течіях, які стикалися з інтерпретуванням саме притч.

Доктор Роберт Штайн в своїй статті ділиться досвідом вивчення й інтерпретації євангельських притч. Він каже, що найефективніший метод для поняття, які ж є правила інтерпретування притч, це спершу взяти одну відому притчу і подивитися, як її інтерпретували протягом історії церкви. [15] Таким чином ми можемо навчитися на помилках, які були зроблені в минулому. Цю думку також підкреслює Гранд Осборн, кажучи: «Уважно аналізуючи приклади екзегетичних прийомів і методів тлумачення, необхідно вчитися на досягненнях і помилках минулого. У питанні тлумачення притчі це особливо корисно». [8, с.401] І ми, слідуючи його пораді, спробуємо розглянути відому притчу і зробити міні-історичну подорож.

Візьмемо всім відому притчу про доброго самаритянина, яка записана в Євангелії від Луки 10:30-36. [2] Ми з вами постараємося побачити методи її інтерпретування в різні періоди історичного процесу. Ми охопимо чотири періоди – період отців церкви, періоди Середньовіччя, Реформації і сучасний період.

Період отців церкви

Найперша згадка про метод інтерпретування притч в період патристики, або період отців церкви, починається від чоловіка ім’ям Маркіон. Маркіон був сином єпископа та жив на півночі Чорного моря. Переїхавши до Риму, він приєднався до церкви і пожертвував для неї велику суму грошей. Через деякий час, як стало зрозуміло, цей чоловік став єретиком. Він був гностиком, який відкидав втілення Христа в людське тіло, тому що, на його думку, якби це сталося, він би зіпсував себе людським, грішним тілом. Це назвали теологією докетизму, яка відкидає людську природу Христа. Коли в Римі дізналися, що Маркіон єретик, його виключили з церкви і повернули всі, пожертвувані ним гроші. Але самий перший коментар, який ми маємо – це його коментар. [15] Маркіон вважав, що Син Божий вперше з’являється в історії подібно самаритянину, який лежав на дорозі з Єрусалиму до Єрихону. З цього ми бачимо, що перша інтерпретація притчі, яку ми маємо – алегорична.

В кінці II століття ми маємо такого відомого діяча, як Климент Олександрійський. Він представляє свій метод інтерпретування притчі про доброго самаритянина. Добрий самаритянин, згідно Клименту Олександрійському, представляє Ісуса Христа. Розбійники є силами темряви. Поранення, які отримав чоловік – це страхи, пристрасні потяги, біль, які ми, як творіння, відчуваємо. Вино символізує кров Давида. Кров символізує нащадків Давида. Ісус є Син Давида. Масло – це співчуття Отця, перев’язування ран означають любов, віру і надію. Як ми бачимо, Климент Олександрійський також використовував алегоричний метод інтерпретації притчі.

Тепер давайте подивимось на спадкоємця Климента Олександрійського – на чоловіка, який був дуже відомим в двохсоті роки. Оріген став батьком цього методу інтерпретування, яке мало назву «алегорія». Оріген мав свій ключовий текст для герменевтики в Святому Письмі – 1 Сол.5:23, де Павло говорить: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!». [2] Оріген говорив, що тіло складається з трьох частин: тіло, душа і дух. Також і Слово Боже включає в себе три значення: літературне, моральне і духовне. Текст має всі ці три значення і можна подивитися на будь-який з них.

Оріген, включаючи ті принципи, які він вважав за краще, мав своє інтерпретування даної притчі. Згідно Орігену, чоловік, який йшов до Єрихону – це Адам; Єрусалим, з якого він йшов – це рай, а Єрихон – наш світ. Розбійники – це вороги, про яких говорив Ісус в Івана 10:8: «Усі, скільки їх перше Мене приходило, то злодії й розбійники, але вівці не слухали їх». Поранення, які отримав чоловік, означають його неслухняність і гріхи. Священик, який не допоміг йому, є закон, тому що закон не може врятувати нас, не може допомогти нам. Левит представляє пророків. Добрий самаритянин – це Ісус Христос. Тварина, на яке було покладено пораненого – це тіло Ісуса Христа, яке несе гріхи цього світу. Готель, в якого самаритянин привіз пораненого – це церква, а два динарії, що дали за догляд за ним – це знання Отця і Сина. Начальник готелю являє ангелів, які відповідають за церкву. Повернення самаритянина на другий день є символом Другого пришестя Ісуса Христа. Це є алегорією. Кожна деталь має своє власне специфічне значення. 

Але були люди, які не підтримували такий метод інтерпретації притч. Вони були відомими отцями Антіохійської школи. Але Роберт Штайн порівнює їх протест з непочутими голосами в пустелі. [15] Метод Орігена став домінуючим. Він бачив кожну деталь як живу і реальну, що має своє практичне значення.

Августин пішов ще далі. За його розумінням притчі, чоловік, який подорожує до Єрихону, є Адамом. Єрусалим, з якого він подорожує, є містом Небесного Світу. Єрихон представляє Місяць, що означає нашу смертність. Грабіжники – це сатана і його ангели; то, що вони роздягли чоловіка, означало, що вони забрали його безсмертя. А те, що вони били чоловіка – це символізувало, що злі ангели схиляють нас до гріха. Що чоловіка залишили на підлозі живим, означало, що через гріхи він був духовно мертвим, але він був напівмертвим, тому що мав знання про Бога. Як і в Орігена, священик символізує закон, який не може врятувати нас, а левит – пророків. Добрий самаритянин – це наш Спаситель, Ісус Христос. Перев’язування ран – це стриманість, що лежить в основі жертви за наші гріхи. Масло означає добру надію в Ісусі Христі. Вино представляє заклик до духовної роботи, а тварина, знову ж таки – тіло Христа. Готель – церква, а два динарії – це дві заповіді, які дав Бог: «Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе (від Матвія 22:37-39). [2] Власник готелю – апостол Павло, а повернення самаритянина – це воскресіння Ісуса Христа.

Роберт Штайн, висловлюючи свою думку, говорив про дві причини, чому саме цей метод ставав все більш популярним: «Перша причина – це був відомий метод інтерпретування грецької літератури і особливо його використовували до тих місць, які були дуже важкими для розуміння. Друга причина – це те, що Ісус на перший погляд Сам показав метод інтерпретації, проілюструвавши це притчею про сіяча. [15]

Як ми бачимо, період отців церкви був наділений найбільш алегоричним методом інтерпретації притч і набирав все більшу популярність. Гранд Осборн також говорить про це: «Єдиним просуванням було збільшення ступеня алегоризації, так як пізніші автори все більше і більше вдавалися в подробиці». [8, ст.391]

Період Середньовіччя

Період отців церкви характеризувався трьома рівнями розуміння тексту: літературним, моральним і духовним. У період Середньовіччя з’являється четвертий рівень, винахідником якого був Касьян. Це був небесний рівень. Роберт Штайн каже, що інтерпретація будь-якого біблійного тексту не обмежувалася тільки одним методом в Середньовіччі, а їх було чотири. Також це підтверджує Гранд Осборн, кажучи, що в цей період збільшувалася алегоризація та з’явився четвертий рівень інтерпретації. [8, с.409]

Для прикладу візьмемо біблійне слово «Єрусалим». У літературному значенні це буде відноситься до місця, оточеного долиною Гінном і Кедрон. Моральний рівень пропонує розуміти це як людську душу і інтерпретувати уривок щодо цього. Духовний рівень розглядає Єрусалим як церкву, християнське суспільство. Та четвертий рівень – це небесне значення: Небесний Єрусалим.

Пояснюючи притчу про доброго самаритянина, Касьян пішов по стопах найбільшого батька церкви Августина, кажучи: чоловік, що подорожує від Єрусалиму – це Адам, Єрусалим – це місце небесного спокою, а Єрихон символізує Місяць, що означає нашу смертність. Рани – це гріхи. Священик і левити – це служіння Старого Завіту, а самаритянин – Христос. Масло – це покаяння, а тварина – це тіло, в якому Ісус прийшов на цю землю. Перев’язування ран – це стриманість, яку Бог поклав на наші гріхи. Масло означає розраду і благу надію в Ісусі Христі. Тобто, ми бачимо, що Касьян пішов слідами Августина, втілюючи алегоричний метод інтерпретації притч.

Тому, роблячи невеликий висновок з цих двох періодів історії методології інтерпретації, ми бачимо, що період отців церкви і середніх століть не мали між собою відмінностей в цих питаннях. Інтерпретація притч і взагалі Святого Письма тлумачилися алегоричним методом. Далі ми підемо до періоду Реформації, щоб з’ясувати властиві йому способи інтерпретації.

Період Реформації

Роберт Штейн пише, що в той час церква мала Біблію і живий голос церкви – це папство, архієпископство, єпископство, які в свою чергу мали традиції отців церкви, і на цих стовпах ґрунтувалася істина. [15]

Але реформатори проголосили: «тільки Письмо, тільки Біблія – ​​справжнє мірило істини». Але, так як вони говорили про одне джерело, то вони повинні були зрозуміти, як інтерпретувати Святе Письмо. Це їх турбувало. Цікаво те, що реформатори протистояли алегорії. Мартін Лютер, один з перших реформаторів, не дозволяв інтерпретувати алегорично послання апостола Павла або історичні розповіді. Але коли справа стосувалася інтерпретації притч, він продовжував використовувати алегоричний метод інтерпретування. Роберт Штейн говорить, що інтерпретація Лютером притчі про доброго самаритянина не приходить до нас з одного якогось конкретного джерела, але від кількох його листів і проповідей, які були складено в одне ціле. [15] На прикладі притчі про доброго самаритянина ми зараз побачимо метод інтерпретації Лютера.

Людина, що йде до Єрихону – це Адам і все людство. Розбійники  – це диявол, який грабує і ранить нас. Священик представляє батьків до Мойсея. Левит – це священнослужителі Старого Заповіту. Добрий самаритянин – це Ісус Христос. Олива і вино, вилиті на рани, представляють благодать Божу і хрест, які християни покликані нести. Готель – це християнство або церква, а її пан – це той, хто проповідує слово Боже. Інтерпретуючи цю притчу, Мартін Лютер вдався до тієї ж методології, що і батьки церкви в патристичному періоді і середніх віках.

Ще один з багатьох реформаторів, Жан Кальвін, був противником алегоричного методу інтерпретації. Він був перший, хто сказав, що притча про доброго самаритянина насправді не говорить про Ісуса Христа. Він повністю засудив алегоричний метод інтерпретації і закликав не тлумачити її таким чином, а поважати Письмо і не дозволяти так вільно надавати до нього різні значення. Гранд Осборн підкреслює: «Хоча реформатори рішуче відкинули алегоричний метод на користь буквальної герменевтики, вони проявляли непослідовність в тлумаченні притч. Підхід Лютера до притчі про милосердного самаритянина в загальному збігався з підходом отців церкви, але Кальвін відкинув його і категорично відмовлявся надавати притчі символічний смисл. Однак позиція Кальвіна не знаходила прихильників до другої половини XIX століття». [8, с.409]

Все ж період Реформації кардинально не вплинув на методологію інтерпретації, а, навпаки, продовжив її існування.

Сучасний період

Сучасний період вивчення притч був розпочатий людиною, яку звали Адольф Юліхер. У своїй роботі «Алегорична мова Ісуса» Юліхер висловив свою схильність до того, що притчі мають один образ і вчать однієї ідеї, тобто притчі Христа мають одну ідею, яка простежується у всій притчі, а також, як зазначає В.Антоненко, Юліхер розглядав притчі в контрасті з алегоріями. [1] Також цієї думки дотримувався і Бультман. Гранд Осборн казав, що метод Юліхера мав дуже великий вплив і інші дослідження базувалися на його роботі. [10, с.586]

Наступною людиною, яка пішла до подальшого вивчення притч, був С.Х Додд, дослідник XX століття. Він написав книгу «Притчі Царства», де спробував запровадити читача в епоху Христа, щоб якомога сильніше відчути і зрозуміти слова Великого Вчителя. Він говорив: «Ісус не вчив своїми притчами християн двадцятого століття, але вчив євреїв першого століття». [15] Тому він закликав до того, щоб при інтерпретації притчі читач поринав за часів Ісуса і намагався зрозуміти, що цим хоче сказати Христос.

Також Тісельтон в своїй праці «Герменевтика» описує методи і підходи до інтерпретації притч в цьому періоді.

Амос Уайлдер став засновником риторичного підходу. Центральне місце в ньому, замість історичного і богословського, займає літературний аспект. Також він підкреслює поетичність мови Христа і каже, що притчі пробуджують віру, вони звертаються до нас з живим дієвим словом.

Джон Домінік Крос був прихильником інверсійної притчі. Його ідея полягала в тому, що Ісус ламає загальні стереотипи і намагається привернути світогляд слухача. [10] Гранд Осборн каже про появу впливової теорії, яка називається «естетична критика». Вона застосовує літературні зразки стародавнього світу, наприклад, трагедію або комедію, і намагається зрозуміти комунікативну силу притчі. Нова герменевтика – це вчення, що розглядає притчу як «мовну подію», що змушує слухача прийняти рішення.

Осборн узагальнює всю історію інтерпретації декількома підходами:

  1. Алегорія – метод отців церкви;
  2. Моралізація – метод Юліхера та лібералів XIX століття;
  3. Історичний метод – Іереміас;
  4. Естетичний і літературний підхід.

Але як Тісельтон, так і Осборн, підходячи до висновку, звертають увагу на те, що вибрати якийсь один метод з цих, як абсолютно вірний, неможливо. Але і не інтерпретувати притчі зовсім не можна.

Далі ми розглянемо основні методи інтерпретації притч, які максимально ретельно і обережно ставляться до інтерпретації тексту.

МЕТОДОЛОГІЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРИТЧ

Ми мали можливість розглянути різні часові періоди, згадуючи думку Роберта Штайна, який говорив, що взявши притчу і подивившись на її інтерпретацію в різні періоди, ми можемо побачити помилки, які були допущені богословами і дослідниками Святого Письма в ході їх інтерпретації.

І для того, щоб з усіх запропонованих методів інтерпретації притч знайти вірну методологію, нам потрібно читати помилки, які були зроблені дослідниками раніше і звернутися до основних методів інтерпретації притч.

Основні правила інтерпретації притч

Гранд Осборн казав, що притчу і її силу впливу можна розпізнати, вивчаючи так, як її вживав сам Ісус, тобто на тлі історичної обстановки I століття в її євангельському контексті. Він пропонує основні правила, що допоможуть досягти і з’ясувати мету притч [8, с.402-409]:

  1. Визначення контексту, в який поміщена притча

Це дослідження включає в себе вузький контекст і аудиторію, якій адресована притча. Конкретна група людей, конкретна ситуація і місце значною мірою змінюють смислове навантаження притчі.

  1. Вивчення структури притчі

Сюди входить виявлення стилю, вивчення центру уваги і дій персонажа, визначення об’єктів референції.

  1. Встановлення «земних» деталей

Для того, щоб правильно зрозуміти притчу, нам потрібно встановити її історичний контекст. Для цього нам необхідно добре занурюватись в історію того століття.

  1. Потрібно виділити головну думку притчі

Їх часто підказує сам контекст, іноді вони позначені у введенні, іноді в епілозі.

  1. Не виводьте доктрину з притчі, не звіривши підтверджуючі деталі у всьому Писанні.

Дуже багато помилок дослідники роблять, коли з одного місця Священного Писання виводять ціле вчення або доктрину, тому що Писання є цілісним і не може суперечити один одному. Тому перед тим, як зробити якийсь висновок, потрібно охоплювати весь контекст Святого Письма.

  1. Проповідування притчі цілісно

Якщо ми намагаємося розбивати притчу на фрагменти і контекстуалізувати кожен елемент по порядку, ми порушуємо цілісність притчевої розповіді.

  1. Розвиток духовного слуху та застосування притчі на практиці

І останнє, що пропонують дотримуватися екзегети, такі як А.В.Карєв, А.І.Міцкевич, В.А.Попов, Девідсон та ін. в інтерпретації притч – це «розвиток духовного слуху та застосування притчі на практиці». Христос промовив знамениті слова, які багаторазово повторюються в Святому Письмі: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Мф.13:9). [2] Правильно почути і сприйняти Слово Боже може тільки підготовлене серце з добре розвиненим внутрішнім слухом. І як відзначають всі герменевти, інтерпретація тексту без подальшого використання не має сенсу. Тому нам важливо центральну ідею Ісуса застосувати в своє життя. [7], [9]

Три типи притч

Олександр Болотніков – дослідник, теолог, зазначає, що притчі, які записані в Євангелії, бувають трьох типів:

  • притча з тлумаченням;
  • притча-ілюстрація;
  • притча «kal va-chomer».

Для того, щоб правильно інтерпретувати притчу, потрібно визначити, до якого типу вона належить. Для цього наведемо приклади трьох типів притч.

Отже, притча першого типу – це притча про сіяча, ми читаємо її в 13 розділі Євангелія від Матвія, з 3 по 8 текст. Не читаючи текст далі у нас виникають питання: Що це означає? До чого то відноситься? І ось таким чином ми можемо піти в алегоричний метод тлумачення. Але цього не потрібно, тому що Христос Сам далі все пояснює і відповідає на ці питання: Що таке кукіль? Що таке грунт? Тобто ми бачимо, що спочатку Христос говорить притчу, а потім Сам її і інтерпретує. Олександр Болотніков зазначає, що дуже важливо знати контекст, бо без нього ми не зможемо визначити тип притчі.

Другий тип притчі – притча-ілюстрація. Це притча, яка ілюструє ту чи іншу думку, яку висловив Христос. Така форма, – говорить Болотніков, – називається «до чого я це вподоблю?». [4] Приклад такої притчі ми знаходимо в 19 розділі Євангелія від Матвія. Тут ми читаємо історію про багатого юнака, який шукає життя вічного, потім слова Ісуса про верблюда і вушко голки, і розмову з учнями, які запитують: «Хто ж тоді спасеться?», «Ось усе ми покинули все і пішли за Тобою; що ж буде нам?». Закінчується глава словами «Багато хто з перших стануть останніми, а останні першими». Та ми бачимо, що розмова не закінчується, і в 20 розділі Ісус продовжує пояснювати це притчею. Ми читаємо притчу про господаря будинку, який наймав працівників в свій виноградник кілька разів на день, але заплатив усім однаково. В 16 тексті Ісус каже: «Так будуть останні першими, а перші останніми, бо багато покликаних, але мало вибраних». Отже, ми бачимо, що притча є ілюстрацією думки Ісуса, яку Він говорить в 28-30 текстах 19 розділу.

Третій тип притчі побудований за принципом «kal va-chomer». Принцип полягає в тому, якщо маленьке справжнє, то велике тим більше. Приклад такого типу притчі ми знаходимо в 18 розділі Євангелії від Луки. Цей тип притчі має наступну методологію інтерпретації: якщо навіть суддя, який Бога не боявся і людей не соромився, все рівно допомагає бідній вдові, то скільки ж більше Отець наш Небесний все зробить для Своїх дітей.

Притча про невірного управителя

Ми з вами визначили основні правила інтерпретації, основні помилки, які допускаються при дослідженні притч. Тепер ці знання ми втілимо, щоб показати практичну сторону на прикладі притчі про невірного управителя, яка записана в Євангелії від Луки 16:1-13. Почнемо ми з контексту.

15 глава Євангелія від Луки розповідає нам про ситуацію, де фарисеї та книжники нарікали на те, що Ісус їсть і п’є з грішниками. І відразу Ісус розповідає три притчі: про пастуха, про десяти драхми і про сина. Перші дві притчі показують любов Бога до людини, незалежно чи то митар або фарисей, Він любить всіх. Але лінія третьої, останньої, притчі про невірного управителя, має одну відмінну рису. У цій притчі з’являється брат, який дорікає свого Отця. Ісус показує як Він приймає грішника, як Він приймає людину. А фарисеї, каже Він, подібні оцьому братові, який дорікає свого Отця. Після цього Ісус відвертається від фарисеїв і книжників і починає звертатися до учнів з притчею про невірного управителя (Євангелія від Луки, 16 розділ):

  1. Оповів же Він й учням Своїм: Один чоловік був багатий, і мав управителя, що оскаржений був перед ним, ніби він переводить маєток його.
  2. І він покликав його, і до нього сказав: Що це чую про тебе? Дай звіт про своє управительство, бо більше не зможеш рядити.
  3. І управитель почав міркувати собі: Що я маю робити, коли пан управительство відійме від мене? Копати не можу, просити соромлюсь.
  4. Знаю, що я зроблю, щоб мене прийняли до домів своїх, коли буду я скинений із управительства.
  5. І закликав він нарізно кожного з боржників свого пана, та й питається першого: Скільки винен ти панові моєму?
  6. А той відказав: Сто кадок оливи. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою, швидко сідай та й пиши: п’ятдесят.
  7. А потім питається другого: А ти скільки винен? І той відказав: Сто кірців пшениці. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою й напиши: вісімдесят.
  8. І пан похвалив управителя цього невірного, що він мудро вчинив. Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла.
  9. І Я вам кажу: Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель.
  10. Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий.
  11. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить?
  12. І коли ви в чужому не були вірні, хто ваше вам дасть?
  13. Жоден раб не може служити двом панам, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити! [2, с.90].

Контекст ми визначили, але також, помічає Річард Девідсон, важливо визначити межі уривка, щоб мати можливість максимально точно витягти головну і центральну ідею, яку ми зараз спробуємо з’ясувати. [6] Ісус говорив до фарисеїв з певним посилом, а тепер Він хоче сказати щось учням і каже притчу. Тепер ми визначаємо головну думку притчі, і для цього нам потрібно визначити, до якого типу притчі вона належить.

Олександр Болотніков каже, що для визначення нам дуже важливо знати контекст глави, контекст притчі. Тоді, зіставляючи три типи притчі, ми можемо побачити по контексту, що це не притча-тлумачення, тому що Христос нічого не роз’яснює; це не притча-ілюстрація, тому що Ісус раніше висловлював думку, а потім притчею ілюстрував її. Але ми бачимо, що Ісус після діалогу з фарисеями, нічого не кажучи, відразу звертається до учнів, що суперечить другому типу притчі. Залишається третій тип притчі. Як говорив Олександр Болотніков, логіка цього типу притчі така: «якщо маленьке вірно, то велике тим більше вірно». І цю логіку ми бачимо в цій притчі. 10 текст говорить: «Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і в великому несправедливий». Тобто ми бачимо, що Христос тут використовує третій тип притчі – «kal va-chomer».

Тому, за допомогою контексту і типу притчі ми розуміємо, що Ісус намагався донести те, що якщо ти був невірним в малому, то хто тебе поставить над великим. Іншими словами, якщо ти був невірним в малому, то тим більше і в великому будеш невірний.

Але повернемося до контексту і подивимося на 14 текст: «Чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з Нього». [2] Олександр Болотніков зазначає, що реакція фарисеїв викликалася сміхом тому, що це саркастична притча і Ісус цієї притчею насміхається над ними.

Наше наступне правило вимагає розгляду притчі цілісно, ​​тобто бачити цю притчу через призму всього Святого Письма. Олександр Болотніков каже, що Талмуд та інші ранньохристиянські свідоцтва описують дуже цікаву історію слова «управитель». Вони кажуть, що Бог дав Мойсею Тору і він як би став управителем Закону, потім Мойсей передав Тору Ісусу Навину, Ісус Навин передав суддям, судді – пророкам, а пророки передали фарисеям, книжникам. Тобто, за часів Христа фарисеї вважали себе управителями Закону, яким доручено було керувати ним та доглядати.

Христос говорить їм цієї притчею: ось Я прийшов, як Законодавець і Господар Тори перевірити вас, але ви розікрали все. Ви неправильно розумієте Закон і вчите інших неправильно. Він називає їх злодіями. Ісус використовує прийом сатири, глузування, щоб висвітлити головну ідею: якщо ви не були в малому вірні, то в більшому тим більше не будете вірні. Цю ж думку в своїй книзі «Наочні уроки Христа» підкреслює американська письменниця Елен Уайт, яка говорить: «Керівництво мало бути скоро взято від них, і вони повинні були приготуватися для майбутнього. Тільки шляхом принесення добра іншим вони могли отримати користь для самих себе. Тільки шляхом приділення Божих дарів в справжньому житті до інших вони могли вони приготуватися до вічності». [13, с.311]

Тому Ісус і використовує сатиру, щоб висвітлити, ким насправді є фарисеї і сказати, що вони звільнені, тому що не зберегли довіренного їм.

Інтерпретуючи таким чином притчу, ми зберігаємо об’єктивність і стаємо максимально близькими до слів Ісуса, які Він хотів донести.

ВИСНОВОК

Отже, ми розглянули притчу як жанр і зробили історичну подорож інтерпретацій притч, в ході якої ми побачили, що основним методом в період отців церкви та середні віки був алегоричний підхід. Кожен елемент мав своє духовне значення.

Реформатори повністю відкидали алегоричний метод інтерпретації і закликали тільки до одного гасла: «Біблія і тільки Біблія». Але коли справа стосувалася інтерпретації притч, вони продовжували наслідувати приклад періоду отців церкви і середніх століть і інтерпретували їх алегорично.

Сучасний період, як ми побачили, наповнений великою кількістю теорій і дискусій. І якщо підсумувати всю історію інтерпретації притч, то можна відзначити кілька основних підходів: алегоризації, моралізація, історичний підхід і літературний. Алегоризації і моралізація майже одноголосно відкидаються через те, що вони не враховують контексту і цілісності оповідання. Суб’єктивна алегорія неприпустима. Історичний підхід Ієріміаса, також має свої недоліки. Гранд Осборн сказав: «Цей «суто історичний підхід», як часто його називають, може применшувати цінність оповідних аспектів притчі і приводити до радикальної дихотомії між «ситуацією» в житті Ісуса і вживанням притчі окремими євангелістами». І найсучасніший підхід називається літературний, але в ньому переважає поняття текстуальної автономії, і притчі часто розглядаються у відриві від їх історичного контексту.

Тобто ніякий з цих методів не можна назвати гідною кандидатурою. Кожен з них, коли використовується при інтерпретації, упускає важливі особливості притчі, що веде до спотвореного і неправильного висновку.

Для того, щоб нам не втратити і не проігнорувати важливі особливості притчі, ми виділили основні правила її інтерпретації, які рятують нас від неправильного, суб’єктивного розуміння притч.

Отже, правило перше – це контекст. Він допомагає побачити повну картину розповіді. Далі ми з’ясовуємо головну ідею притчі. Якщо вона суперечить Писанню, нам потрібно переглянути наші перші кроки, можливо ми десь допустили помилку. Також дуже важливо інтерпретувати притчу цілісно, тобто, на підставі всього Святого Письма, що допомагає нам уникнути неправильних висновків.

Ну і, звичайно ж, як висловлюють багато дослідників і богословів, таких як: Осборн, Тісельтон, Ванхузер, інтерпретація тексту без подальшого застосування в принципі не має значення. Тому, однією з найголовніших правил інтерпретації притч є необхідність в застосуванні центральної істини притчі до подібних ситуацій сьогодні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Антоненко В. Принципы толкования притч Иисуса Христа [Електронний ресурс] / Виктория Антоненко. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: http://e-aaa.info/files/Articles/Antonenko2004rus.pdf. – с.56-70.
  2. Библия. Книги священного писания ветхого и нового завета: канонические [Текст]. – М. 1994.
  3. Бломберг К. Интерпретация притчей / Пер. с англ. (Серия «Современная библеистика») – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2005. – с.37.
  4. Болотников А., Притчи Исуса Христа: знакомые и непонятные. [Електронний ресурс] – Режим доступу: 

    https://www.youtube.com/watch?v=xMEKmS77-eU&list=PLHE1zvnQNrUUOGwnMP8KjNKw21mXF3Kah

  5. Верклер Г. Герменевтика. Русское издание. Gospel Literature Services (Schaumburg, Illinois, U.S.A), 1995. – с. 115
  6. Дэвидсон Р. Истолкование Библии / Настольная книга по теологии / Библейский комментарий АСД. Том 12: Пер. с анг. – Заокский: «Источник жизни», 2010.
  7. Карев А. Экзегетика [Електронний ресурс] / Карев, Мицкевич, Попов – Режим доступу до ресурсу: https://refdb.ru/look/2897714.html. – с. 135-141.
  8. Осборн Г. Герменевтическая спираль: общее введение в библейское толкование/ Пер. с анг. – Одесса: Евро-Азиатская Ассоциация, 2009. – с. 387-409.
  9. Попов В.А., Исследуйте Писание: Санкт-Петербург: «Библия для всех», 1999. – c. 256
  10. Тисельтон Э., Герменевтика. Пер. с англ. – Черкассы: Коллоквиум, 2011. – c. 44, 567.
  11. Тярк О. Притчи Иисуса Христа [Електронний ресурс] / Освальд Тярк. – 1999. – Режим доступу до ресурсу: http://www.pukhovachurch.org.ua/library/Library/Interpretations/Pritchi%20Iisusa%20Hrista.htm#14.
  12. Уайт Е. Желание веков: Пер. с англ. – Заокский: «источник жизни», 2011. – c. 499.
  13. Уайт Е. Наглядные уроки Христа: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2011. – с. 246-311.
  14. Greg Herrick. The interpretation of parables: exploring “imaginary gardens with real toads” [Электронный ресурс] – Режим доступу: https://bible.org/article/interpretation-parables-exploring-%E2%80%9Cimaginary-gardens-real-toads%E2%80%9D
  15. Stein R. Course: New Testament Survey – Gospels, Lecture: Parables: History and Rules of Interpretation [Электронный ресурс] – Режим доступу:https://www.biblicaltraining.org/library/parables/history-rules-interpretation/new-testament-survey-gospels/robert-stein

***

Автор – бакалаврант богослов`я Андрій Сердюченко
http://molytva.at.ua/Prytchi/pro_samaryanyna.jpg