1

Закон у синоптичних Євангеліях

Закон супроводжує нас протягом усього нашого життя, а ми можемо це навіть не бачити. Навіть більше, ми можемо заперечувати це, але як би ми не старались, це буде залишатись фактом. Закон став тим, що формує нас, саме закон регулює права та обов’язки людини, формує суспільство та країну. Наприклад, завдяки тому що є правила дорожнього руху, ми можемо спокійно користуватись особистим транспортом, чи пішохідними доріжками, саме завдяки правилам безпеки під час війни, ми маємо чітко сформовані поради, як урятувати своє життя у такий непростий час.

Закон — це дуже важливо, але все ж таки, що це? Закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом. Саме це визначення дає найпопулярніший сайт інформації «Вікіпедія» [‎7].

Закон, як і зараз, так і в часи Старого чи Нового Заповіту, відігравав дуже важливу роль, наприклад Закон Божий, який був через Мойсея. Завдяки тому що він був, люди мали чітко сформовані суспільні та моральні норми, порушуючи які, людина знала що має покаятися. Але щоб краще зрозуміти, яку саме роль він відігравав, я вирішив дослідити тему закону у Синоптичних Євангеліях, а саме – дати відповідь на наступні запитання:

Які є закони та їх відмінність?

У якому контексті використовується закон у Євангелії від Матвія?

У якому контексті використовується закон у Євангелії від Луки?

Розділ 1. Види законів та різниця між ними

Слово «Закон» (єврейською «תורה‎» читається як «тора») має чотири значення. 

  1. Вони застосовували його до Десяти заповідей.(Вих. 20:1-17, Мр. 1:19, Лк. 5:10, Мт. 5:21)
  2. Законом називали перші п’ять книг Біблії. Ця частина Біблії, відома як П’ятикнижжя⁰⁹ (з грецької – «πεντάτευχος» – «пентатеух»), що в буквальному значенні означає П’ять Сувоїв, а з івриту буквально перекладається як «п’ять розділів закону», була в очах юдеїв найважливішою частиною Біблії. (Лк. 24:44, Іс. Нав. 1:7, 1 Цар. 2:3)
  3. У юдеїв був вираз: «закон і пророки», що означало все Писання. Вони вживали цю фразу як загальний термін для всього Старого Завіту. (Лк. 16:16, Мт. 22:40)
  4. І, нарешті, це слово означало усний закон і закон книжників, або Усна Тора — загальна назва усної галахічної та аггадичної традиції в юдаїзмі. Виник у результаті довгого розвитку та формування, і пізніше був записаний письмово (спочатку Мішна, а потім Талмуд, а також мідраші). Часто вираз «Усний Закон» використовують у вужчому сенсі, маючи на увазі лише галахічну частину Усної Тори) [‎17].

В епоху Ісуса найчастіше мали на увазі останнє значення, і саме через невиконання закону книжники дуже часто засуджували Ісуса та Павла. А чим був закон книжників? У Старому Завіті ми знаходимо дуже мало правил і норм, проте, багато загальних принципів, яким кожна людина має слідувати у конкретних життєвих обставинах. У Десятьох заповідях кожна заповідь є великим загальним принципом, з якого людина сама повинна вивести для себе норми життя та поведінки. 

Пізніше юдеї вважали, що закон Святий. У ньому Бог сказав Своє останнє слово, і тому в ньому має бути сказано все. Тому юдеї стверджували, що із закону можна вивести правило чи норму поведінки на будь-який випадок життя. Тому книжники і законники протягом усього свого життя ділили великі принципи закону, в буквальному сенсі, на тисячі і тисячі норм і правил.

Це легко показати на прикладі. У законі сказано, що суботу потрібно святити і цього дня не можна виконувати жодної праці. Це важливий принцип. А юдейські законники запалали пристрастю до ухвал, і тому вони запитували, що є робота? Під роботою стали розуміти різноманітні види діяльності. Так, наприклад, носити тягар у суботу – це робота [‎3].

Але тепер треба було визначити, що таке тягар. І ось у законі книжників було встановлено, що тягар – це їжа, рівна вазі висушеної фіги; вино, якого достатньо для того, щоб розбавляти в келиху; ковток молока; мед, необхідний для того, щоб покласти на рану – і так далі, до нескінченності. І книжники проводили незліченну кількість годин у суперечках про те, чи може людина в суботу підняти лампу і переставити її на інше місце, чи може людина підняти у суботу свою дитину. Ось у цьому й полягав сенс релігії. Їхня релігія зводилася до кодексу дріб’язкових правил і норм.

Законники та книжники – це ті люди, які розробляли правила та норми [6]. Фарисеї, що означає «відокремлені», були тими, хто віддалився від звичайної життєвої діяльності, щоб дотримуватися всіх цих норм і правил. З наступного факту видно, як далеко це заходило. Протягом багатьох поколінь закон книжників не був записаний, це був усний закон і він передавався з пам’яті від покоління до покоління книжників. У третьому століття до Різдва Христового цей закон було зведено воєдино та кодифіковано. Це сплетіння відоме як Мішна і воно складається з шістдесяти трьох трактатів з різних аспектів закону і є книгою обсягом майже вісімсот сторінок. Надалі юдейські вчені займалися складанням коментарів, які пояснюють Мішну. Ці коментарі відомі як Талмуд. Єрусалимський Талмуд складається з дванадцяти книг, а вавилонський – із шістдесяти томів [‎14].

В епоху Ісуса релігія була для ортодоксальних юдеїв справою дотримання тисяч норм і правил закону книжників. Вони вважали ці дріб’язкові норми і правила, у буквальному значенні, справою життя і смерті. Цілком очевидно, що Ісус це не мав на увазі, говорячи, що жодне з цих правил не минає повік. Він неодноразово порушував їх. Цілком очевидно, що Ісус мав на увазі не це, коли говорив про закон, бо такий закон затаврували Він і Павло.

Що ж тоді розумів Ісус під законом? Він сказав, що прийшов не для того, щоб порушити закон, а щоб виконати закон. Іншими словами, Він прийшов, щоб надати закону його справжнього значення. Яке справжнє значення закону? Навіть за усним законом і законами книжників стояв один великий принцип, який книжники і фарисеї, не змогли правильно зрозуміти.

Людина повинна у всьому шукати волю Божу, а коли вона пізнає її, то має присвятити все своє життя виконанню цієї волі. Книжники і фарисеї робили правильно, коли шукали волю Божу, і ще правильніше, коли присвячували своє життя виконанню цієї волі, але вони помилялися, коли бачили цю волю в масі створених людьми норм і правил [‎5].

Розділ 2. Закон у Євангелії від Матвія

  1. Матвія 5:17-20 Незмінний Закон

При першому читані ці вірші здаються найдивовижнішим висловлюванням Ісуса в Нагірній проповіді. Ісус говорив про незмінність Закону, а Павло сказав: «Кінець закону – Христос» (Римлян 10:4). Ісус неодноразово порушував те, що говорили євреї про закон. Він не дотримувався встановлених законом правил миття рук, він зцілював хворих у суботу, хоча закон фарисеїв забороняв таке зцілення. Він прийшов не для того, щоб зруйнувати Закон, а для того, щоб його виконати. У цих словах немає протиріччя між вченням Ісуса та вченням, викладеним у Посланнях до Римлян, Галат та Євреїв, де говориться, що ми спасенні вірою в Христа, а не ділами Закону. «Ісус має на увазі той факт, що Божий моральний закон є виразом Його досконалої святості і є вічним обов’язком Божого народу. І що Він дійсно приходив для того, щоб розкрити більш глибоке значення Закону, даного раніше. Він вимагав, щоб Закон виконувався не лише у зовнішніх вчинках, а й у потаємних глибинах людського серця.» [‎8]. Далі, Він дає п’ять конкретних ілюстрацій: вбивство, перелюб, клятвопорушення, помста та ненависть до ворога. 

Вбивство (Мт 5:21-26). Закон проти вбивства був складовою Десяти Заповідей (Вих. 20:13). Ісус забороняє нам допускати в серці гнів, що веде до вбивства. 

Перелюб (Мт 5:27-32). Закон проти перелюбу також був складовою Десяти Заповідей (Вих. 20:14). Ісус забороняє нам допускати в серці пристрасті, які ведуть до перелюбу. Ісус застерігає, що ці обидва гріхи, – гнів і пристрасть, — ведуть нас у геєну вогненну (Мт. 5:22, 29,30). Він не тільки попереджає нас, щоб ми контролювали свої внутрішні почуття, але йде набагато глибше, ніж Мойсей, в обмеженні розлучення .

Клятвопорушення (Мт. 5:33-37). Можливо, що це стосується клятви в суді і до звичайного блюзнірства, навіть до легковажного вживання імені Бога в простій розмові. 

Помста (Мт. 5:38-42). Закон «око за око» був складовою цивільного закону, на підставі якого діяли судді (Вих. 21:22-25). Ісус не вводить тут поправки до системи правосуддя. Уряди започатковані Богом (Рим. 13:1-7), щоб захистити людське суспільство від злочинних елементів. Чим суворіше суд дотримується правосуддя, тим краще для суспільства. Ісус навчає нас тут принципів, якими повинні керуватися люди у стосунках з іншими людьми Ненависть до ворогів (Мт. 5:43-48) не бралася до уваги Старим Завітом. Вона, можливо, мала місце у Старому Завіті у відносинах Ізраїлю до його ворогів. Христос заборонив це.

Найменша літера, названа в Біблії йота – це знак давньоєврейської літери «‏יוד». Він має форму апострофу -‘-. Тому навіть літери трохи більші за крапку не повинні зникати із Закону. Ісус вірив, що Закон настільки святий, що навіть найменша його частина не зникне.

Деякі люди були настільки вражені цією заявою, що дійшли висновку, що Ісус не міг це сказати. Вони стверджують, що оскільки Євангеліє від Матвія більше, ніж усі інші Євангелія, просякнуте єврейським світоглядом, і оскільки Матвій написав його спеціально для навернення євреїв, він вклав цю фразу в уста Ісуса, хоча вона йому зовсім не належала. «Але це слабкий аргумент, тому що вирок настільки неймовірний, що ніхто не міг його придумати. Це речення неймовірне, те, що мав сказати Ісус, і якщо ми подивимось, що воно означає, ми побачимо, що мав сказати Ісус» [2].

У цьому уривку Ісус безперечно застерігає людей від думки, ніби християнство — це легка справа. Люди можуть сказати: «Кінець закону – Христос, і тому я можу робити все, що захочу». Люди можуть подумати, що це кінець усіх обов’язків, усіх зобов’язань та всіх вимог. Але Ісус застерігає, кажучи, що праведність християн має бути вищою за праведність книжників і фарисеїв. Що Він мав на увазі під цим?

Книжники та фарисеї керувалися у своєму житті законом. Вони мали одну мету і одне бажання: виконати вимоги закону. Суто теоретично цілком можливо задовольнити вимоги закону, у певному сенсі може прийти час, коли людина скаже: «Я зробив усе, чого вимагає закон, я виконав свій обов’язок, закон не може вимагати від мене більшого». Християнин же керується у житті принципом любові, його єдине бажання – показати свою подяку за любов, якою Бог полюбив його в Ісусі Христі. Коли ми любимо когось усім серцем, ми відчуваємо, що навіть якби служили і любили все життя, якби навіть піднесли сонце, місяць та зірки – цього все ще буде недостатньо. Для любові навіть вся природа була б надто маленькою жертвою.

Юдеї прагнули задовольнити вимоги закону, а вимогам закону завжди є межа. Християнин же прагне виявити свою любов до Бога, а вимогам любові немає меж, як нині, так і у вічності. Ісус вказує людям на любов Божу. Вже давно найвидатніший вчитель західноєвропейської церкви Августин 354-430 р.р. говорив, що суть у християнському житті можна звести до однієї фрази: «Люби Бога і роби, що хочеш». Але коли ми усвідомлюємо, як Бог полюбив нас, у нас залишається одне бажання в житті – відповісти на цю любов, і в цьому полягає найбільше завдання світу, бо вона ставить перед людиною мету, про яку ніколи і не може помислити людина, яка міркує в категоріях закону.

  1. Мт. 7:12 Як з вами, так і ви з ними, в цьому Закон і пророки. Найвища вершина етики з усього, що сказав Ісус, ця думка має найширшу популярність. Ця заповідь – вершина Нагірної Проповіді. Цей вислів Ісуса називали «кульмінаційним пунктом усієї проповіді». Це найвища вершина соціальної етики, «Еверест» етичних вчень. Майже до всього, що Ісус говорив у Нагірній Проповіді, можна процитувати паралелі з висловлювань іудейських рабинів, а ось до цього Його висловлювання немає справжньої паралелі. Такого ще ніхто ніколи не говорив. Це нове вчення та новий погляд на життя та на життєві зобов’язання. До цього висловлювання можна знайти багато паралелей, які, однак, викладені у негативній формі. Як ми вже бачили, жили два видатні юдейські вчителі – Шамай, відомий своєю суворою і непохитною строгістю, і Гілель, відомий своєю приємною поблажливістю. У юдеїв був такий переказ: Язичник прийшов до Шамая і сказав: «Я готовий стати прозелітом, якщо ти навчиш мене всьому закону, стоячи на одній нозі». Шамай прогнав його палицею-лінійкою, яка була в його руках. Тоді язичник пішов до Гілеля, який і прийняв його як прозеліт, сказавши при цьому: «Що шкідливо тобі, того не роби іншому. Ось тобі і весь закон, а решта коментарів. Іди і вчи».[‎12] Ось воно – золоте правило у негативній формі. У Книзі Товіта є таке місце, де старий Товіт навчає своїх синів усьому необхідному в житті. Одне з його правил звучить так: «Що ненависне тобі самому, того не роби нікому» [‎3]. Афінський оратор Сократ розповідає, що цар Нікослес радив своїм чиновникам: «Не роби іншим те, що злить вас, коли ви відчуваєте це на собі від рук інших».[‎1] Римський філософ-стоїк Епіктет, сам колишній раб, принципово засуджував рабство: «Від чого ти уникаєш страждати сам, не накладай інших». Серед головних стоїків була така пропозиція: «Чого ти не хочеш, щоб зробили тобі, того не роби нікому іншому».

Кажуть, що римський імператор Олександр Север наказав вигравірувати ці слова на стінах свого палацу, щоб ніколи не забути їх, як норму життя. У своїй негативній формі це правило є фундаментом усіх етичних вчень, але лише Ісус поставив його у ствердній формі. Багато хто говорив: «Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб вони зробили тобі»; але жодна людина ніколи не сказала: «Вчиняйте з іншими так, як хочете, щоб з вами чинили люди». Якщо це правило висловити в ствердній формі, якщо нам кажуть, що ми повинні активно робити по відношенню до інших те, що хотіли б, щоб вони робили до нас, у наше життя увійде новий принцип, нове ставлення до наших побратимів. Одна справа сказати: «Я не маю кривдити людей і завдавати їм шкоди; я не маю робити їм того, чого не хочу собі». Закон може змусити нас чинити так. Це зовсім інша справа сказати: «Я повинен докласти всіх зусиль, щоб допомогти іншим людям і щоб бути добрим до них. А до цього нас може спонукати лише любов». Ставлення типу: «Я не повинен завдавати шкоди людям» — це зовсім не те, що відношення: «Я повинен зробити все можливе, щоб допомогти людям». Дуже нескладно утримуватися від того, щоб заподіяти шкоду і образити людину, не так вже й важко поважати їхні принципи та їхні почуття, але набагато важче навмисно зробити своїм життєвим принципом, щоб бути якомога добрішим до людей, чинити по відношенню до них так само, як ми б хотіли, щоб вони поводилися з нами, але саме це нове ставлення і робить життя прекрасним.

3. Мт. 11:12, 13 Всі пророки і Закон пророкували про Івана Хрестителя.

Довго роздумуючи над цими віршами, зрозумів що потрібно задуматись над самою роллю Івана Хрестителя. Він є братом самого Ісуса Христа та зображений нам як той, хто проповідував людям не тільки словом, але і власним життям.

Коли учні Ісуса йдуть, щоб донести свій звіт до Івана, Ісус звертається до натовпу щодо значення знаменитого апокаліптичного проповідника, його ролі та його відношення до служіння Ісуса. Після ув’язнення Івана значення його проповіді та хрещення, безсумнівно, було предметом багатьох дискусій. Ісус оцінює Івана, визначивши його як того обіцяного Святим Письмом, хто мав передувати приходу Месії та месіанському виконанню. Перший рядок цитати дослівно міститься у Вихід 23:20 , але його контекст, посилання ангела перед ізраїльтянами, коли вони зайняли обіцяну землю, не дозволяє теперішнє застосування цих слів [‎9]. Швидше за все, Матвій знову дає дещо вільний переклад Малахії 3:1, який був пророчим уривком та читається разом із Вихід 23. Відповідно, Іван визначений як той, хто готує дорогу. Це вказівка на велике значення Івана як того, хто перебуває на переломній точці, водночас є, хоча й непрямим, додатковим доказом месіанської ідентичності Ісуса, чий шлях був підготовлений Іваном. 

Іван є перехідною фігурою між двома окремими періодами, що видно у віршах 12–14. Іван є кульмінацією старого порядку, тобто ніхто зі старого порядку не витісняє Івана за важливістю. А слова: «народжені жінками», є єврейською ідіомою (наприклад, Йов 14:1; 15:14). Ця важливість полягає в положенні та ролі Івана та лише це усвідомлення робить можливим розуміння наступного речення: «проте найменший у Царстві Небесному більший за нього». Ця велич не стосується внутрішніх людських заслуг, хоча зрештою, Іван був «великим перед Господом» (Лк. 1:15). Передбачувана велич – це незрівнянна велич царства. Таким чином, контраст не між окремими особами, а між епохами. 

У віршах 13 та 14 оцінка Івана тепер досягає своєї кульмінації. Сукупність попередньої діяльності Бога, що відкриває очікування майбутнього, створені в писаннях Старого Заповіту, досягають кульмінації в Івана. Для Матвія Закон і пророки є єдиним свідком про Ісуса (закон як заповідь тут безпосередньо не розглядається). Отже, це твердження не можна розуміти як таке, що Іван сам був метою Старого Заповіту, оскільки він вже був ідентифікований як попередник когось іншого, але Іван служить переходом до нового і як такий тут включений до нового, яке безперечно позначено Ісусом. «Євреї часто зводили Біблію до «закону та пророків», багато хто з них вважав, що після припинення діяльності біблійних пророків голос пророцтва замовк, і не пролунає аж до настання месіанської ери. Іван, таким чином, сповіщає про її початок.» [‎6]. Івана можна розглядати як частину старого (наприклад, вірш 11; Луки 16:16) так і як частину нового (вірші 12, 13). Справа в тому, що саме він став тим хто відокремлює старе від нового. 

Те, що мається на увазі через цитування Мал. 3:1 у вірші 10, тепер має точний вираз: «він сам є Ілля, той, хто має прийти». Тут мається на увазі не те, що Іван насправді є Іллею (що, можливо, Іван заперечує згідно з Івана 1:21), але що він виконує роль, яка була приписана Іллі напередодні кінця часу. Остання фраза, «той, що має прийти», є свого роду популярним описом Іллі, заснованим на Мал. 4:5, і відображає широко поширене відчуття неминучості кінця. Іван знову визначений як Ілля в 17:10–13. Те, що ті, хто опирався правді, мали робити з Іваном «все, що їм заманеться» (17:12), ще більше ускладнювало віру в те, що Іван, який сидів у в’язниці і невдовзі помер, був справді великою постаттю Іллі. Дійсно, так само вони робили з Ісусом те, що їм хотілося, і таким чином ускладнили його твердження, що він Месія. З цієї причини Ісус додає: «якщо ви бажаєте це прийняти». Ріст віри потрібен особливо там, де не все збігається з попередніми переконаннями. 

4. Мт. 12:5  Священники в суботу працюють, але Закон не порушують.

Релігійні обмеження, вироблені людьми в зведені кодексів поведінки, часто парадоксальним чином суперечать цілям Бога. Особливо прикро, коли наполягання на букві закону призводить до нехтування справжньою людською потребою і таким чином перешкоджає вияву любові. Система, зосереджена на заповідях, така як система фарисеїв, якими б добрими намірами не була, неминуче припустилася цієї помилки.

Як випливає з пізніших джерел, більшість рабинів ставили під сумнів переконливість доказу, заснованого тільки на прецеденті (подібного до Матв. 12:3,4 і Мк. 2:25,26), важливо, що Матвій, який писав для єврейських читачів, черпав аргументи з самого Закону.

За Законом Мойсея священики мали працювати в суботу (Чис. 28:10). Тут знову набирає чинності звичайний рабинський аргумент «наскільки ж більше»: якщо це допускається по відношенню до хранителів храму, то тим більше допустимо по відношенню до Того, Хто більший за храм. Храм був головним символом іудейської віри, і припущення про те, що людина може бути «більшою», для давніх євреїв звучало блюзнірсько і просто абсурдно. Втім, іноді єврейські вчителі визнавали, що деякі речі кращі за дотримання суботи (храмовий обряд, порятунок життя, оборонна війна і т. д.).

Дивлячись на весь контекст уривку Євангелія від Матвія 12:1-8, можна зрозуміти що добування харчування в суботу, хоча розповідь Матвія призначена головним чином для християн з юдеїв, ймовірно, не здалася їм настільки явним порушенням суботи, яким виглядає виклад цього епізоду у Марка. Матвій має матеріал, наслідуючи зразок давніх звітів про теоретичні суперечки: коротко описує обстановку (12:1,2);

Погляд Ісуса на суботу видається більш м’яким, ніж у фарисеїв. Ісус «пройшов» через поля (ймовірно, пшениці), зосереджуючи увагу на Ісусі, а не на учнях. Ретельне дотримання суботи вважалася найважливішою в юдаїзмі (пор. Іс. 56:4–7). Субота була часом відпочинку та радості. Матвій уникає твердження Марка про те, що учні зривали зерно, «щоб зробити дорогу» (Марко не згадує споживання зерна), мабуть, тому, що це вважалося б надмірним зловживанням суботою, але також посилалося б на голод учнів («вони були голодні») і, таким чином, зробити осквернення суботи менш тяжким, а аргументи віршів 3–4 більш доречними та переконливими. (Лука лише говорить про учнів, які розтирають колоски в руках, 6:1). Час від часу вказується, що в тексті сказано, що лише учні, а не сам Ісус, брали участь у сумнівній діяльності. Хоча це правда, це також те, що як і учитель так і його учні взаємно відповідають за свою поведінку. Якщо Ісус Сам не збирав зерно, то Він принаймні простив це Своїм учням і повинен бути готовим відповісти за їхню поведінку. 

Для фарисеїв поведінка учнів була порушенням заповіді не працювати в суботу (Повт. Зак. 5:14; Вих. 20:10). Збирання зерна технічно було жнивами, формою роботи, забороненою раввіністичним тлумаченням заповіді: «що не можна робити в суботу». Відносно пізній раввіністичний текст дозволяє збирати зерно пальцями в суботу, якщо не використовуються інструменти. 

1) Фарисеї вважали поведінку учнів надзвичайно серйозною справою (пор. вірш 14). Таким чином Ісус і учні порушують принаймні традицію фарисеїв. Не було жодної моральної проблеми в тому, щоб зривати та їсти зерно іншої людини, що фактично дозволялося у Повторенні Закону 23:25. 

2) Посилається на прецедент (Матв. 12:3,4);

Коли фарисеї таким чином звернули увагу Ісуса на діяльність учнів, вони цілком очікували, що Він їх докорить. Натомість Він захищає їх, цитуючи дві різні старозавітні аналогії. Перша з них, яка стосується Давида, зовсім не стосується суботи, про те, описана подія сталася в суботу (1 Сам. 21:5). Однак аргумент, який міститься у тексті, є одним із прямих аналогій з історією, яка згадується в 1 Сам. 21:1–6. Фарисеї знали цю історію. Питання «ви не читали?» тут і у вірші 5 є риторичним. Давид і його люди порушили пряму Божу заповідь, коли під час особливої потреби вони їли «хліб показний», який щосуботи ставили свіжим у храмі як жертву подяки, але який лише священикам було дозволено їсти (Лев. 24:5–9). Таким чином людські потреби ставилися вище приписів закону. 

Таким чином, у цьому особливому випадку було порушено закон Старого Заповіту, і ця аналогія є принаймні мовчазним визнанням того, що в певному сенсі діяльність учнів не відповідала заповіді про суботу. Якщо Давиду та його людям було дозволено порушити букву закону, то наскільки більше таке порушення було дозволено у випадку Ісуса.

3) Проводить аналогію ( Матв. 12:5) 

Священики в храмі фактично порушують закон суботи, виконуючи свою роботу «у суботу» жертвоприношення (Числа 29:9–10). Технічно священики оскверняють заповідь про суботу, але вони залишаються «невинними» (Іван 7:23, де читаємо про подібний випадок). Священики займаються роботою Бога і, отже, не зв’язані звичайними правилами, що стосуються суботи. Так само це мається на увазі через аргумент, що Ісус і його учні є особливим прикладом і, таким чином, не є зв’язаними. Вони передусім стосуються роботи Бога. Хоча цей пункт неявний, а не явний, наступний вислів залежить саме від такого висновку.

4) Протиставлення (12:6),

Враховуючи велике значення храму, місця присутності Бога та виконання культу, це твердження є надзвичайно вражаючим своїм значенням. Що ж тоді означає «щось більше», тут він може стосуватися більш загального феномену служіння Ісуса та учнів і реальності Царства, що зароджується. Очевидно, що слово «більший» має посилання на чудові речі, які Євангеліє описує до цього моменту. Це включає присутність Бога в особі та діянні Ісуса (пор. 1:23).

5) Цитує старозавітний текст (12:7) 

Ісус знову звертається до Осії 6:6, щоб описати й захистити свою поведінку. У Матвія 9:13 та сама цитата (дослівно) служила для виправдання його зв’язку зі збирачами податків і грішниками. Тепер цитата захищає його толерантність до того, як учні зривали та їли зерно в суботу. 

6) Наводить кінцеву основу (12:8).

Авторитет, що лежить в основі цього висновку це «Син Людський», який тепер описується як «Володар суботи». «Син Людський» тут, ймовірно, функціонує як титул, що стосується Ісуса. Щодо назви «Син Людський». Про Сина Людського, тобто про Ісуса, сказано, що він є «Господом суботи» в тому сенсі, що Він має суверенну владу вирішувати, що означає вірність суботньому дню. Це, очевидно, частина більшого факту, з яким Матвій уже познайомив читача, що як обіцяний, Месія, Ісус є авторитетним і остаточним тлумачем Тори. Таким чином, вимоги заповіді про суботу, як би вони не тлумачилися, повинні поступитися місцем присутності та меті Ісуса, а не навпаки. Матвій закінчує цю історію на цій важливій христологічній ноті. Якщо присутнє щось більше, ніж храм, то тут є і Хтось більший, ніж субота. 

Проблема в цьому уривку, здається, спочатку стосується екзегези заповіді про суботу, саме те, про що дискутували б самі рабини. Але коли ми читаємо далі, бачимо, що стверджується не те, що Ісусове викладення заповіді краще, ніж рабинів (хоча така аргументація надається), а те, що щось (і хтось із цим чимось) надзвичайно важливе є присутній, виводячи дискусію на зовсім інший рівень. Ісус робить дивовижне твердження, що існує щось більше, ніж храм. Син Людський є зі Своїм народом як суверенний Господь і месіанський Цар і виступає як остаточний і безпомилковий тлумач волі Бога, вираженої в Торі та заповідях про суботу. Відпочинок і радість, символізовані суботою, знаходять виконання в царстві, яке приніс Ісус.

5. Мт. 22:36, 40 Яка найбільша Заповідь в Законі? Дві Заповіді.

У Євангелії від Матвія справа представлена так, ніби після цього питання наступ проти Ісуса знову повели фарисеї, а в Євангелії від Марка зовсім інша атмосфера. У викладі Марка (12:28-34) законник поставив Ісусові це питання не заради того, щоб спокушати Його, а через почуття вдячності за те, що Він спростував думку саддукеїв і для того, щоб дати Ісусу можливість продемонструвати, як мудро Він може відповідати на запитання; і уривок закінчується тим, що Ісус і законник близькі один до одного [‎9]. Можна сказати, що Ісус дає повне визначення релігії. Релігія полягає у тому, щоб любити Бога. Ця заповідь вважалася настільки важливою в юдаїзмі, що її постійно цитували. У книзі Повторення Закону 6:5 говориться: «Люби… Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всіма силами твоїми», «сили» тут замінені словом «розуміння» (що євреї розуміли як «серце», тобто осередок розуму), але образ любові «всієї повнотою своєї особистості» від цього змінюється.  

Цей вірш є частиною Шеми, основи та головної частини символу віри іудаїзму. Цією пропозицією відкривається до сьогодні кожне іудейське богослужіння. Це перший текст, який запам’ятовує кожна юдейська дитина. Це означає, що ми повинні віддати Богові всю любов — любов, яка опановує всі наші почуття, і спрямовує наші думки та вчинки. Кожна релігія починається з любові, яка є посвятою життя Богу.

Друга процитована Ісусом заповідь була взята з книги Левит (Лев. 19:18). Наша любов до Бога має виявлятися у любові до людей. Але слід зазначити, в якому порядку наведені заповіді: спочатку любов до Бога, а потім любов до людини. Ми можемо полюбити людину лише полюбивши Бога. За біблійним вченням, людина не просто складається з хімічних елементів – людина створена на образ Божий (Бут. 1:26,27). Саме тому людину можна любити. Справжньою основою будь-якої демократії є, по суті, любов до Бога. Любов до людини міцно ґрунтується на любові до Бога.

Бути справді віруючим означає любити Бога і любити людей, яких Він створив за Своєю подобою; любити Бога і людину не туманно і сентиментально, а вручити себе повністю Богові та практичному служінню людям.

6. Мт. 23:23 Фарисеї та виконання Закону

Десятина була важливим елементом іудейських релігійних норм. «Відокремлюй десятину від усього твору насіння твого, що приходить з поля твого щороку» (Повт. Зак. 14:22) «І кожна десятина на землі з насіння землі та з плодів дерева належить Господеві; це святиня Господня» (Лев 27:30). Десятина призначалася спеціально для утримання Левитів, які мали виконувати всю важливу роботу в Храмі. У законі були визначені також всі речі, від яких слід віддавати десятину: «Від усього, що їстівно і може бути збережено, і харчується від землі, слід віддавати десятину». Встановлено також: «З кропу віддавати десятину від насіння, листя та стебел». Таким чином було встановлено, що кожна людина має віддавати десяту частину свого врожаю Богові.

Сенс слів Ісуса такий: всі вважали, що повинні віддавати десяту частину головних злаків та плодів. А кмин, кріп, і м’ята, – приправи з городу для своєї кухні, – не вирощували у великій кількості, всього кілька гілок. Усі три трави використовували як приправу, а кріп та кмин вживали як лікувальний засіб. Відокремити десятину від них – це могло скласти одну рослину. Лише дуже дріб’язкові люди віддавали б як десятину одну рослину з городу.

Ісус використовує у Матв. 23:24 яскраву ілюстрацію. Справа в тому, що комар – комаха, нечиста тварина, як і верблюд. Щоб не випити щось нечисте, вино проціджували через тканину, щоб відцідити все нечисте. Ця гумористична картина, мабуть, викликала вибух сміху, тому що людина ретельно відціджує своє вино через тканину, щоб не проковтнути малу комаху, і в той же час повністю ковтає верблюда. Це картина людини, яка зовсім втратила відчуття відносної важливості.

Але саме такими були фарисеї. Вони були настільки дріб’язкові щодо десятини, що віддавали навіть одну гілку м’яти, і водночас могли бути винні у несправедливості та нечесності. Вони могли бути жорстокими, зарозумілими та суворими, не звертаючи уваги на благання про милість; могли давати клятви і обіцянки, заздалегідь маючи намір ухилитися від узятих він зобов’язань, і забуваючи про вірність. Іншими словами, багато хто з них дотримувався несуттєвих правил закону, забуваючи про справді важливі справи.

Цей дух ще не помер, і він не помре доти, доки Христос не царюватиме в серцях людей. Багато таких, які одягаються належним чином до церкви, дбайливо віддають церкві свої пожертвування, займають правильну позу при молитві, ніколи не відсутні під час причастя, але водночас ніколи не виконують чесно свою денну роботу, завжди дратівливі, у поганому настрої та скупі. Багато жінок тільки й займаються добрими справами, зайняті у всіляких комітетах, а їхні діти почуваються себе самотніми. Це дуже просто – дотримуватися всіх зовнішніх релігійних норм і все ж таки бути абсолютно бездуховним.

Щоб не сплутати зовнішнє дотримання релігійних норм і правил справжньої побожністю, необхідно мати почуття міри та відносної важливості.

Розділ 3. Закон у Євангелії від Луки

7. Лк. 2:22- 40 Історія про дитинство Ісуса        

У книзі Левит (Лев. 12) закон вимагав, щоб єврейська жінка, яка народила сина, через сорок днів після народження прибула до Єрусалиму і принесла дві жертви в храмі з метою ритуального очищення. У випадку первістка також існувала вимога, щоб він був особливим чином визнаний належним Господу (Вихід 13:2, 12, 15). Насправді дитину потрібно було викупити, сплативши плату в п’ять шекелів (Числа 18:15–16). Хоча цю оплату можна було здійснити будь-де в країні, ідеальним було принести дитину до храму (Неєм. 10:35–36). І коли це буде зроблено, очищення і презентація будуть зроблені разом. Використовувати для жертви двох горлиць або молодих голубів замість звичайного ягняти та однієї горлиці чи голуба було фактично поступкою для бідних людей (Лев. 12:8).

Історія приведення Ісуса до храму розповідається дещо під впливом історії Самуїла (1 Самуїла 1, 2), де Самуїла приводять до храму, ця дитина буде присвячена служінню Господу, як і Самуїл. Лука також змінив цитату у вірші 23, щоб вона нагадала читачеві про особливу святість Ісуса, згадану в 1:35.

Симеон представлений як людина взірцевої єврейської побожності, схожий на Захарію та Єлизавету. Але, виходячи за межі цих цифр, кажуть, що його життя вже було твердо зосереджено на обіцяному майбутньому втручанні Бога від імені Його народу (див. Іс. 40:1; 51:3; 52:9). І більше того, він є людиною, на якій спочиває Дух Божий і якій Дух відкрив, що Христос народиться за його життя [‎5].

Коли святе сімейство приходить до храму задля  виконання закону, Симеон йде до храму спонуканий Духом. І тому божественно зумовлено, щоб вони зустрілися разом. З духовним зором, породженим його близькістю до Бога, Симеон одразу впізнає дитину. Батьки переслідують свою мету, передаючи дитину на руки цього священика. Вони ще не усвідомлюють, що відбувається щось більше. Але Симеон з дитиною на руках промовляє до Бога, благословляючи його та висловлюючи своє усвідомлення того, що Бог тепер звільняє його від обов’язку чекати настання месіанської ери. Його обов’язок виконано. Великий день настав. Він тримає в своїх руках знаряддя Божого спасіння, і вже попередньо відчуває месіанський мир. Симеон визнає, що Бог поставив цю месіанську дитину на публічній арені, яка охоплює всі народи: ця дитина є світлом для язичників і славою для Ізраїлю. Слова Симеона перегукуються з універсалізмом Ісаї (Іс. 42:6; 49:6; 52:10; 60:1–2) і роллю Слуги Господа в цьому універсальному спасінні. Вони також передбачають модель, розроблену в Діяннях апостолів, яка розглядає євреїв і язичників як паралельних бенефіціарів того спасіння, яке пропонується в ім’я Ісуса (Дії 9:15; 11:15, 18, 20 тощо) [‎10]. Євреї мають пріоритет, але спасіння існує так само як для язичників, так і для євреїв. «Слава … Ізраїлю», але «світло для одкровення язичникам» визнає, що язичники крокують до світла з язичницької темряви, тоді як Ізраїль вже є Божим Народом. Здивована реакція Йосипа та Марії свідчить про те, що тут Бог знову діє чудесним чином.

У храмі є ще одна фігура, здатна розпізнати справжню особу Ісуса. Чоловіча фігура (Симеон) урівноважена жіночою фігурою (Анна), оскільки раніше Захарій і Марія були дещо паралельними фігурами (1:5–38). Це трапляється також і в інших місцях Євангелія. З Анною ми повертаємося до позитивної ноти, встановленої віршами 25–33. Анна- пророчиця (Девора і Міріам у Судді 4:4 і Вихід 15:20) і надзвичайно благочестива, дуже літня вдова. Її описують частково словами, які перегукуються з ранньохристиянським ідеалом вдівства (1 Тим. 5:3–16). Її вік (сім по дванадцять років) може символізувати завершення очікування нею месії. Гідність похилого віку, глибока пристрасть до Бога та пророче натхнення стоять позаду та надають довіри її свідченню про Ісуса. Зрозумівши справжню особу дитини, вона дякує Богові і говорить про Нього всім тим, хто, як і вона, з нетерпінням чекав «відкуплення Єрусалиму». Ця фраза перегукується з Ісаї 52:9 і разом із мовою очікування повертає нас до вірша 25, де було представлено Симеона, а той самий вірш з Ісаї повторюється в «розраді Ізраїля». Таким чином, Лука завершує і зводить докупи свою розповідь про Симеона та Анну.

Вірш 39 нагадує нам, як Марія та Йосип були у храмі, щоб усе це сталося. Він завершує подорож до Єрусалиму в цілому,  яка почалась з того, що Марія та Йосип залишили Назарет, щоб взяти участь у переписі (2:1–40). Подібно до того, як наприкінці розповіді про раннє життя Івана містилося твердження про його ріст (1:80), так і тут, у вірші 40. І коли Ісус ріс, ці ознаки присутності Духа — мудрість і благодать, були очевидно в ньому [‎9]. Таким чином ця історія показує нам що земні батьки Ісуса приймали звичаї закону описаного у книзі Левит, але і розуміли всю важливість місії приходу Христа на цю землю.

8. Лк. 10:26 Як ти читаєш?

Дорога з Єрусалиму до Єрихону була дуже небезпечною. Єрусалим розташований на висоті 601 метр над рівнем моря, а Мертве море, біля якого знаходиться Єрихон, лежить 396 метрів нижче рівня моря. Отже, на відстані близько 32 кілометрів дорога спускалася близько 1000 метрів [‎13]. Вона звивалася по вузьких скелястих ущелинах і рясніла несподіваними звивинами, що робило її раєм для розбійників. Ще в V столітті, як повідомляє Ієронім, цю дорогу все ще називали «Червоною, або Кривавою дорогою». Навіть у XIX столітті потрібно було платити мито місцевим шейхам за безпечний проїзд нею. У своїй притчі Ісус описував дійсний стан справ на дорозі з Єрусалиму до Єрихону. Подивимося на осіб, що беруть участь. Хто вони?

  1. Першим є мандрівник. Очевидно, це була необачна і безрозсудна людина. 
  2. Другим є священик. Він спішно пройшов повз. Без сумніву, він пам’ятав, що кожен, хто доторкнеться до мертвого, буде нечистим сім днів. (Число 19:11). 
  3. Третім бачимо левита. Мабуть, він спершу підійшов ближче до мандрівника, що лежав, але потім пройшов повз.
  4. І, нарешті, самарянин. Слухачі Ісуса явно очікували, що тепер буде розповідь про лиходія. В Євангелії від Івана (Ів 8:46) юдеї називають Ісуса самарянином. Це прізвисько часто вживали для позначення єретика та порушника закону предків. Очевидно, тут йдеться про самарянина, тобто про людину, яку зневажали ортодоксальні порядні люди.

Про нього слід зазначити дві характерні риси:

  1. Йому довіряли на слово. Утримувач готелю повірив йому. Можливо, він не вирізнявся чистотою богословських поглядів, але він був чесною людиною.
  2. Лише він готовий допомогти. Яким би він не був єретиком по відношенню до закону предків, але любов до Бога була в серці.

І, нарешті, погляньмо на мораль притчі. Законник, який ставив запитання, поставив його всерйоз. Ісус запитав його, що написано в законі, а потім сказав: «Як ти читаєш?» Вчителі часто відповідали на запитання зустрічними питаннями. «Як читаєш?» – це, безсумнівно, традиційне рабинське питання. Суворо ортодоксальні юдеї прив’язували до зап’ясть маленькі шкіряні коробочки, в яких носили певні уривки з Писань (Вих. 13:1-10; 11,16; Повт. Зак. 6:4-9; 11:13–20). «Люби Господа Бога твого» (Повт. Зак. 6:4 і 11,13). Тобто Ісус сказав законникові: «Подивися на свої записи з Писання, які ти носиш на твоєму зап’ясті, і отримаєш відповідь на запитання». До цієї цитати законник додав ще цитату з Лев 19:18, що наказує людині полюбити ближнього як самого себе, але маючи пристрасть до уточнень, рабини шукали визначення до поняття «ближній» і, у найгіршому і вузькому значенні вони зводили поняття «ближній» до своїх юдеїв. Так, наприклад, деякі оголошували порушенням закону надати допомогу язичниці в найважчий для неї час, тобто під час пологів, бо тим самим сприяють появі на світ білий ще одного язичника. Тому питання законника: «Хто мій ближній?» було нормальним.

Відповідь Ісуса торкається трьох моментів:

  1. Слід допомагати людині, навіть якщо вона сама накликала на себе біду, як це було з подорожнім.
  2. Людина будь-якої національності, що у небезпеці – наш ближній. Наша любов має бути такою ж неосяжною, як і любов Божа.
  3. Допомога має бути практичною і не обмежуватися співчуттям. Звичайно, і священики і левити відчували жалість до пораненого мандрівника, але вони нічого не зробили. Співчуття, якщо воно є істинним, повинно виявлятися у справах.
  4. Лк. 24:44 Все виконається, що написане про Нього у Законі.

Останній тиждень Христа. (24:44-58). Останнє з’явлення та вознесіння. Про це йдеться також у Марка 16:19) та Дії апостолів 1:3-12. Вірші 44-49 відносяться скоріше до Його останнього з’явлення, описаного у віршах 36-43, тому що це сталося, ймовірно, ввечері першої неділі, і при цій зустрічі Він сказав їм: «Залишайтеся в Єрусалимі» (49), що, мабуть, мало місце після того, як вони прийшли до Галілеї і повернулися до Єрусалиму.

Тут йдеться про те, як Ісус прийшов до Своїх учнів, які зібралися у верхній кімнаті. У ньому особливо показано деякі критерії християнської віри. У ньому наголошується на реальності воскресіння. Воскреслий Господь – не привид, а реальність. Померлий Ісус був воістину Христом, що воскрес із гробу. Історичний факт, що християнство засноване не на мріях, що народилися в засмучених розумах людей, або на видіннях з гарячкових очей, а на людині, яка, як історично доведено, дійсно заглянула смерті в обличчя, боролася з нею, вийшла переможцем і воскресла.

Порівняння чотирьох описів воскресіння:

  • Матвій — Жінки приходять до гробу; з’явлення Христа жінкам; підкуплена сторожа; Христос та Одинадцять у Галілеї.
  • Марк — Жінки приходять до гробу; з’явлення Христа Марії Магдалині; з’явлення двом дорогою до Еммаусу; з’явлення одинадцятьом учням в Єрусалимі першого вечора; вознесіння.
  • Луки — Жінки приходять до гробу; Петро забігає в гробницю; Ісус з’являється двом, потім Петру; з’явлення одинадцятьом в Єрусалимі в перший вечір; останнє з’явлення через 40 днів; вознесіння.
  • Іван — Марія Магдалина приходить до труни; Петро і Іван біжать до гробу; Христос з’являється Марії Магдалині; з’явлення одинадцятьом першого вечора; Хома відсутній; з’явлення одинадцятьом через тиждень – Хома є; з’явлення семи на березі Галілейського моря.

З’явлення Христа після Його воскресіння: 

  1. Марії Магдалині (Марк 16:9-10), рано-вранці.
  2. Іншим жінкам (Матв 28:9-10), рано-вранці.
  3. Двом, на шляху до Еммаусу (Марк 16:12-13; Луки 24:13-32).
  4. Петрові (Луки 24:34) того ж дня.
  5. Одинадцятьом (Марк 16:14; Луки 24:36; Іван 2:19), того ж дня ввечері.
  6. Одинадцятьом (Іван 20:26-31), тижнем пізніше; Хома.
  7. Семи біля Галілейського моря (Івана 21).
  8. Одинадцяти (і 500) у Галілеї (Івана 21).
  9. Якову (1Кор 15:7), час та місце невідомі.
  10. Останнє явище і вознесіння (Марк 16:19; Луки 24:24; Дії 1:3).

Пізніше Христос особливим чином з’явився Павлові. У 1 Коринтян 15:5-8, через 27 років після воскресіння Христа, Павло перераховує з’явлення воскреслого Христа в наступному порядку: «і що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом. А потім з’явився нараз більше як п’ятистам браттям, що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили. Потому з’явився Він Якову, опісля усім апостолам. А по всіх Він з’явився й мені, мов якому недородкові. Я бо найменший з апостолів, що негідний зватись апостолом, бо я переслідував був Божу Церкву» [‎4].

Після цього Христос повів їх з Єрусалиму до улюбленої ним Віфанії. Його сорокаденне служіння після воскресіння добігло кінця. Його земна місія була виконана і Він вознісся на небеса у Своє Царство, щоб там далі продовжувати служіння. Саме на хрест і на розп’яття вказували всі Писання та пророки. Хрест не був силою нав’язаний Богові. Він представляв частину Божого плану, який, як ніщо інше, на власні очі показав Його вічну любов.

У цьому уривку підкреслюється наполегливість покладеного на Ісуса Христа завдання. Заклик до покаяння і звістка про прощення гріхів мали дійти всім людям. Церква не повинна була надовго оселитися у верхній кімнаті, вона мала йти у світ. Після верхньої кімнати настав час всесвітньої місії Церкви. Дні смутку минули, а дні радості мають бути донесені до всіх людей.

Висновок

Дослідивши питання Закону у Синоптичних Євангеліях можна зробити декілька висновків:

Закон у Синоптичних Євангеліях згадується у чотирьох визначеннях, які я розглянув у першому розділі. Знаючи та розуміючи кожен з них, ми зможемо набагато краще розуміти та відрізняти їх між собою, а через це зможемо уникнути багатьох проблем, які мали садукеї, книжники та фарисеї.

Коли ми дивимося на Десять заповідей, які становлять суть і фундамент Закону, бачимо, що їхній зміст можна звести до одного слова — любов, саме вона є суть закону, а наслідком цього є повага, чи краще сказати, шанування, благоговіння. Благоговіння перед Богом і перед ім’ям Божим, шанування Господнього дня – суботи, шанування батьків, шанування життя, повага власності, повага особистості, шанування істини і доброго імені людей, повага до себе — ось фундаментальні принципи, що стоять за Десятьма заповідями.

У 118(119)-му псалмі  називає Закон Божий розрадою, багатством та радістю. Ось чим має бути для нас закон, та його виконання. Потрібно бачити різницю між церемоніальним (усним) законом та Законом Божим. Часто люди ставлять перший вище другого, та забувають, що сам Христос вказував на важливість саме Закону Божого. Він прийшов підтвердити цей закон, та показати його важливість

Ісус прийшов, щоб показати людям у житті, що означає віддавати належне благоговіння Богові. Це благоговіння і шанування зводяться не до дотримання дрібних правил і норм. Вони не в жертвах, а в милосерді, не в дотриманні розробленого людьми закону, а в любові, не в забороні людям робити те чи інше, а в настанові будувати своє життя на заповідях Божих та любові один до одного та до Господа. Любов становить основу Десяти заповідей, що ніколи не перейдуть, вона – суть, що визначає належне ставлення людини до Бога і ближніх.

Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді ведуть до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.

Бібліографія

  1. А.П. Забияко,. Энциклопедия религий. Академический проект: Гаудеамус / А.П. Забияко, Е.С. Єльбякян, А.Н. Красникова., 2008.  
  2. БОЛЬШОЙ БИБЛЕЙСКИЙ СЛОВАРЬ, Уолтер Элуэлл, Филип Камфорт, ISBN 978-5-7454-1488-6. 
  3. William L. Lane. The Gospel of Mark [Електронний ресурс] / William L. Lane // Wm. B. Eerdmans Publishing. – 1974. – Режим доступу до ресурсу: https://ru.scribd.com/book/482220794/The-Gospel-of-Mark
  4. World Biblical commentary / Hagner, Donald A. (1993- 1995). Matthew 1-28. Vol. 33a. Thomas Nelson.  
  5. Баркли У. Комментарии к Новому Завету [Электронный ресурс] / Уильям Баркли. – 1952. – Режим доступу до ресурсу: https://bible-teka.com/barclay/.
  6. БКІК, Біблійний культурно-історичний коментар [Електронний ресурс]  
  7. Онацький. Закон [Електронний ресурс] / Є. Онацький. – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wkipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD.

  1. Кинер К. Біблійний культурно-історичний коментар. НЗ [Електронний ресурс] /Крэйг Кинер // Мирт. – 2005. – Режим доступу до ресурсу: https://azbyka.ru/otechnik/konfessii/kulturno-istoricheskij-kommentarij-novyj-zavet/
  2. Комментарий Адвентистов седьмого дня на Евангелие от Матфея [Електронний ресурс] // ГК АСД. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: soteria.ru http://soteria.ru/s3684/
  3. Комментарий на Евангелие от Матфея [Електронний ресурс] // Academia: Andrei Seregin. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: https://cutt.ly/8M2v6Ho
  4. Аристея к Филократу [Електронний ресурс]. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: https://biblia.org.ua/apokrif/apocryph2/arist_to_filokrat.shtml.htm.
  5. Письмо Аристея к Филократу [Електронний ресурс]. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: https://biblia.org.ua/apokrif/apocryph2/arist_to_filokrat.shtml.htm.
  6. Скоуфілд С. Біблійні дослідження [Електронний ресурс] / Сайрус Скоуфілд. – 1987. – Режим доступу до ресурсу:

https://esxatos.com/kommentarii-skoufilda-modul-biblequote.

  1. ТАЛМУД. РАВВИНИСТИЧЕСКАЯ ЛИТЕРАТУРА [Електронний ресурс] // ЭЕЭ. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://eleven.co.il/talmud-rabbinics/overview/14021/.ґ
  2. Томас Райт. Лука. Євангеліє. [Електронний ресурс] / Томас Райт // Наш Формат. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://www.god.in.ua/?page_id=11043.

https://bible-lessons.in.ua/bible/old/book17/gl04.html

[Електронний ресурс]

https://cutt.ly/dM2vBX2 [Електронний ресурс] 

Підготував Дмитро Войтович