Тема адаптації молодого спеціаліста на підприємстві після інституту більш-менш знайома. А як випускники семінарії стають пасторами, як готуються до самостійного служіння? Про це розповів Іван Коршунов, пастор першої Одеської та Біляївської громади, Одеської області.
— Роки мого навчання в Бучі припали на ковід і початок повномасштабного вторгнення, тому процес був досить непростим. Спочатку — перехід в онлайн, організація дистанційних лекцій. Хоча я навчався очно, все одно були обмеження через епідемію. Коли ж більш-менш налагодили дистанційне навчання, почалися інші виклики, пов’язані вже з війною.
Але, попри це, я дуже вдячний викладачам. Усі вони практики, і справді добре готували нас до реального служіння.
— Як проходило ваше стажування після завершення навчання?
— На стажування мене направили в Одесу. Перший рік я служив під керівництвом пастора Віктора Онуфрійчука в третій громаді. Ми постійно були разом: він брав мене з собою практично всюди, і я міг бачити служіння зсередини. Він також часто доручав мені самостійно організовувати богослужіння, готувати проповіді. Це був дуже цінний досвід.
Після цього я перейшов до четвертої Одеської громади, а також почав служити помічником капелана в школі «Дієслово». Відповідальності стало більше, задачі — різноманітніші. До того ж четверта громада більша, там більше молоді, що впливало на характер служіння.
Через два роки розпочався новий етап – служіння в першій Одеській громаді та громаді в Біляївці.
— Перше призначення — одразу у велике місто. Як ви це сприйняли?
— До навчання я жив у селі в Миколаївській області, тому мені ближчий спокійніший спосіб життя — власний будинок, двір.
Місто — це інший ритм: постійна метушня, багато часу йде на дорогу через відстані й затори. З появою дитини це відчувається ще більше — хочеться більше простору для прогулянок. Квартира в багатоповерхівці — це зовсім інший досвід. Але місце служіння не завжди можна обирати, тому вчимося адаптуватися.
— Розкажіть про громади, в яких ви служите зараз. Яка ситуація і які виклики?
Інші публікації
— Через мобілізацію наша громада в Одесі втратила двох активних членів церкви. Взимку були складні погодні умови й ожеледиця.
Більшість членів громади — люди старші 60–70 років, тому в холодну погоду їм важко діставатися на служіння. До того ж багато хто живе в різних частинах міста, і логістика стала ще складнішою після перебоїв з електротранспортом.
Попри це, ми змогли розпочати ремонт приміщення — зокрема повну реконструкцію вбиральні та роботи з дахом. Це старий житловий фонд, тому все потребує значних ресурсів.
Зараз богослужіння відвідують 20–25 людей. Поки що живемо в режимі, умовно кажучи, енергоощадження і зосереджуємося на базових потребах громади.
— А яка ситуація в Біляївці?
— Там громада менша — близько 12 осіб, але вона має іншу динаміку. Члени церкви молодші, є діти й підлітки, тому активність значно вища. Більшість живе в навколишніх селах і має власний транспорт, тому дістатися на служіння не є проблемою.


Завершили проєкт зустріччю «За чашкою чаю», на яку прийшли 25 гостей.
— Які маєте плани на найближчий час?
— Навесні, після завершення ремонту, плануємо провести програму «Загартовані» — вона буде присвячена розвитку емоційної стійкості.
На літо–осінь хочемо організувати дитячу програму «Мам, пап, а як…?», де будемо навчати базових практичних навичок: наприклад, готувати їжу чи щось ремонтувати.
Також у співпраці з Центром надання соціальних послуг «Родинне коло» плануємо провести для підлітків програму «Тиждень жахів» — це профілактика шкідливих звичок і правопорушень.
— Попри всі труднощі, що вас найбільше надихає в служінні?
— Найголовніше — це бажання людей служити і бути корисними. Навіть у складних умовах громади прагнуть допомагати іншим і говорити про Христа.
Планів багато, і не все залежить від нас, але ми робимо те, що можемо.
Запитання Олена Ільчук









