Р
Розповідає Артем Діхтярук, програмний директор ADRA Ukraine (Адвентистського агентства допомоги та розвитку).
Що найкраще Ви зробили у житті?
Я думаю, що цей момент ще не настав. Є речі, які я поступово виконую, роблю це по своєму покликанню, в міру виховання, своїх цінностей та бачення на майбутнє.
Тобто все ще попереду?
Так, просто в мене грандіозні плани, я сподіваюсь, що здійсню їх у майбутньому, а поки що поступово йду до цієї мети.
А яка Ваша найглобальніша мета?
Спробувати змінити Україну на краще. І не просто спробувати змінити, тому що ми і так зараз це робимо з нашою командою, а вийти на найвищий рівень. Навіть не знаю, можливо, на рівень Верховної Ради або міністерства, або навіть президента. Мрію зробити з України Швейцарію в Східній Європі.
Ви так часто подорожуєте та маєте досвід міжнародних стосунків. Чому саме Україна? Ви не хочете десь виїхати і мати кращий рівень життя, ніж тут? Чи є сенс вкладати в Україну?
Є сенс. Це важко пояснити, бо воно десь на рівні досвіду між мамою та дитиною, глибоко в душі і плекалося роками. З юних років я подорожував, бачив інші країни, щось мені там подобалося, а щось – ні. Багато було позитивних моментів у тих країнах, але завжди була тяга до рідної країни. Хотілося тут робити все, що я можу зробити корисного у житті.
Коли я побував за кордоном, то зрозумів, що там є можливість будувати свій особистий добробут, робити кар’єру та реалізувати себе фінансово. Там були для цього сприятливі можливості, особливо в США, Франції, Німеччині. Але я відчув, що особисто для мене цього буде недостатньо. Якщо я просто проживу життя в достатку, маючи все, що необхідно для своєї сім’ї, то я не вважатиму себе щасливим, тому що відчуваю покликання зробити кращим життя своїх співвітчизників. При тому, що в цій країні я зазнав багато страждань та в певній мірі від співвітчизників, але я розумію, що люди є погані та хороші. Є така приказка: ми не помиляємось, коли вважаємо людину хорошою, це вона помиляється, коли робить погано.
Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
Я мріяв стати футболістом. Грав у футбол, я до цього йшов. Але потім я зрозумів, що більшість матчів відбувається в суботу або в суботу йде підготовка, виїзди. Переді мною постало питання: кар’єра або субота. Тоді я зрозумів, що це не зовсім моє. І як раз в цей час з’явилась можливість реалізувати себе в міжнародній сфері.
Я почав навчання. Для того, щоб його оплачувати, я багато працював, з роботи відбував на сесії і деякі з керівництва ADRA знали про те, що я навчаюсь. І в Кейптауні (ПАР), і в Токіо була сесія, і в Італії (адвентистський навчальний заклад Вілла Аврора). Вони запросили мене спробувати роботу в ADRA. Я в цей час подавав документи на співпрацю із ADRA Норвегії, а тут Володимир Ткачук запропонував мені разом із ним будувати ADRA України, тому що вона в той час була закритою. Я погодився без будь-яких роздумів, хоча в мене вже були варіанти в Норвегії. Так я залишився, а Володимира Івановича перевели в Москву, а я разом з Анатолієм Бегасом почали розвивати цю організацію. Тому, якось поступово перейшов у цей сектор.
Хоча, я завжди мріяв бути футболістом, а потім мені ще довго імпонувала, навіть і зараз залишилась тяга, симпатія до медіасфери, зокрема до кіноіндустрії.
Взагалі говорять, що Ви вічний студент. Скільки у Вас є освіт і в яких сферах?
Ні, просто в мене були такі програми, що довго тривали. 4 роки тривала одна магістратура. Тільки остання, яку я вчора закінчив та був випускний, тривала 1,5 роки в Київському міжнародному університеті. Я не закінчив університет Ендрюса в США, тому що вступив тоді на магістратуру з ділового адміністрування, закінчив її, закінчив КМУ та в мене бракувало всього однієї сесії та залишилося декілька академічних заборгованостей, щоб закінчити Ендрюса на міжнародний розвиток. І два бакалаврати за напрямками лінгвістика (англійська та німецька мови) та менеджмент зовнішньо-економічної діяльності.
Ви навчалися на денній формі?
Денно – на філології, а заочно – паралельно на менеджменті та весь час працював.
Одразу пішов навчатися в магістратуру та мені запропонували роботу в ADRA. Це був 2011 або 2012 рік. І з того часу, як по японській традиції, я неухильно працюю в ADRA.
Тобто, там вся Ваша робота?
Так. У мене були стажування в ООН, але вони не оплачувались.
Чи можна Вас назвати «self-made person» — людиною, яка сама себе створила?
Я не впевнений, що я можу так сказати, тому що кожну людину створює хтось або щось, наприклад, якісь обставини або люди. Я зараз дуже багато слухаю різних інтерв’ю відомих людей та помічаю, що більшість з них внаслідок якогось випадку або хтось з рідних (батько, друг, одногрупник) відіграв таку роль у їхньому житті, щоб вони стали на своє місце або зробили потрібний крок, а звідти вже самі набирали хід.
А що на Вас вплинуло? Чому Ви такий, який є?
На мене дуже багато впливала організація ADRA. Я тут багато навчився тому, що знадобиться мені в подальшій кар’єрі і взагалі в моєму житті, тому що тут я бачу професійні можливості для свого розвитку. Посада, яку я займав тоді й зараз, дає мені можливість занурюватись у різні відділи, починаючи від пошуків фінансування до написання звітів. Це зустрічі з донорами, листування, ділова комунікація, людські ресурси, пошук кадрів, уміння працювати з людьми, спілкуватися з ними, прощати. Тобто, людські якості переплітаються з професійними. Я думаю, що саме ADRA зробила мене тим, хто я є, і як би далі не склалася моя доля, я буду завжди вдячний цій організації.
Ми беремо на роботу багато світських людей та деякі з них нас підводять, створюють проблеми для організації. Від цього ми втрачаємо фінансування, можливо, якісь роботоцінні ризики, можливо, хтось зробив щось неправильно або неякісно. Тим не менше, Бог завжди витягує нас та нашу країну зі складних ситуацій.
Я завжди дивувався, як можна було Україні вижити, коли стільки часу її грабували, не розвивали, не підтримували, а вона все рівно вижила. І хоча стоїть вся поранена, але вижила. Ось щось подібне, тільки в маленькій проекції, відбувається в нашій організації ADRA, тому що нас стільки трясло, було стільки зрад, пригод і тяжких ситуацій, але ми вистояли. Для мене це ще один знак, що Бог її благословляє та веде особливим шляхом. І мені дуже приємно, що я — частинка цієї картинки, цієї проекції та можу щось робити для цієї організації, тому що я бачу, що тут, крім самих проектів, у більшості людей є покликання. Ті, у яких немає покликання, з часом самі відходять: деякі зі скандалами, деякі без, але залишається кістяк — ті люди, яких Бог послав, щоб вони могли зробити щось для організації та, відповідно, для тих людей, які страждають.
Щоразу надходять різні запити. Наприклад, вчора був дзвінок від сім’ї, у якої повністю згорів будинок. До цього був дзвінок від багатодітного батька, який без дружини виховує дітей. У когось є запити з працевлаштування. Тобто, я розумію, що завдяки ADRA можна вирішувати деякі питання: відправити людей на тренінги або професійно їх працевлаштовувати, можна їм давати професії, їжу, воду, гігієнічні набори та медикаменти, коли це перша фаза (гуманітарне реагування).
Можна роботи те, що зараз і відбувається на сході України – за допомогою проектів команда відбудовує зруйновані споруди. Вони – великі молодці, працюють, не покладаючи рук, ночами виїжджають на локації, інколи працюють у вихідні. Ми можемо ремонтувати школи, садочки, лікарні. Я хотів би далі це все робити, але на вищому рівні та глобально. За допомогою фінансування від ЮНІСЕФ ми відремонтуємо 10 шкіл та доставимо N-кількість води в села та містечка вздовж лінії розмежування, але я розумію, що є набагато більші можливості, бо на вищому рівні можна допомагати більшій кількості людей.
Як сказав один діяч у відомому інтерв’ю: «На таких посадах мають бути передові люди з правильними принципами, вихованням та цінностями. І не обов’язково вони там усі юристи або випускники Гарвардів. Тобі має боліти за країну, за те, що ти робиш тут. Я думаю, що тоді й Бог благословляє, і обставини складаються, які треба, і люди посилаються на шляху, які теж допоможуть.» Так і у нас завжди було.
Пам’ятаю, в якийсь час приїхала до нас колега з ADRA Словаччини і казала мені: «Артеме, ти довго тут не затримаєшся, тобі буде не цікаво, ти підеш далі, в іншу організацію, я тебе не бачу тут через рік». Але йде час, і я розумію, що на цьому етапі, отримуючи запрошення від інших організацій (зокрема, я неодноразово отримував приватні запрошення від керівників ЮНІСЕФ щодо співпраці з ними на різні вакансії). Я їх навіть не розглядаю, тому що зараз мене приваблює робота в ADRA, бо я бачу в цьому користь та сенс.
Чи можна сказати, що від Вашої роботи залежать людські життя?
Я не сказав би так, хоча, в якійсь мірі, можливо. Ми віримо, що змінюємо чужі життя й долі на краще. На якомусь етапі ми можемо підтримати людей, тому що люди нашої української нації дуже сильні, витривалі та терплячі. Якщо враховувати історичний аспект, скільки трясло український народ, коли ми були то під тими, то під іншими загарбниками, але наша нація вижила.
А чому Ви обрали саме напрям проектів?
Як раз під програмами знаходяться проекти. Програма може мати глобальний напрямок, наприклад, програма з відновлення житла, а вона складається з проектів (фаз), які мають свій термін, тривалість та фінансування. Зараз нас підтримує Уряд Німеччини, ЮНІСЕФ, Уряд Чехії (ADRA Чехії), ADRA Міжнародна та інші партнери. У кожного з них є свої вимоги, свої правила співпраці з проектами, які ми отримуємо, свій посібник з керівництва. Ми не можемо розраховувати на постійне фінансування цих донорів, тобто, ми розуміємо, що ці проекти тимчасові та ми маємо надію, що держава зможе надалі підтримати ці проекти. Ми є, так би мовити, підтримуючим щаблем на певному етапі.
Чим Ви жертвуєте в своєму житті заради роботи?
Здоров’ям, якого в мене в принципі вже майже немає, та своїм особистим життям. Ще дуже багато доводиться подорожувати потягом. Наприклад, у мене 28 січня закінчилося турне «Київ — Краматорськ» і «Краматорськ — Київ». А так я практично завжди був у потязі. У неділю ввечері я виїжджаю, щоб у понеділок зранку бути в Краматорську, понеділок і вівторок я залишаюсь там і, якщо питання всі вирішені, то я беру квиток знову на нічний потяг і повертаюсь у Київ. Переодягнусь, приведу себе до ладу — і знову в офіс або на якусь зустріч в ООН (в Києві). І в такому ритмі завжди. Але я бачу в цьому сенс.
Але як жити далі? Скоро Вам 30, сім’я… Як дотримуватись балансу між роботою і сім’єю, щоб не страждала жодна зі сфер?
Це мій вибір. Я свідомо йду на цю дорогу і в будь-який момент можу сказати «стоп», і, або робити це дистанційно, або знайти людину, якій делегуватиму роботу. Поки що мене це захоплює, я цим живу та мені хочеться робити. Якщо є одна можливість із тисячі, то я буду за неї триматися. Між вибором працювати з офісу в Києві (тобто виїхати на роботу в 07:00, щоб бути на місці (або на координаційній зустрічі в ООН) о 09:00) і між проїхати всю ніч перед цим у поїзді з типовими для цього місця запахами, і потім у цьому стані бути весь робочий день у Краматорську, я вибираю останнє. Мені цікавіше шлях з викрутами та труднощами. Якщо буде дуже класна та згуртована команда в усіх сферах нашої організації (вона у нас як міні-фабрика, має бути відділ фінансів, юридична служба, логістична, з безпеки), якщо будуть спеціалісти, посвячені люди, які віддаються організації, тоді якоюсь мірою можна вже видихнути та просто правильно координувати. Але, на жаль, поки одну сторону налаштуємо, то інша в цей час злітає і треба її підтягувати. Але в цьому і полягає унікальність цієї роботи.
Якими цінностями Ви керуєтесь у професійній діяльності?
Важливо, щоб людина була порядною, чесною, посвяченою роботі та віддавалася по максимуму. Для мене це дуже важливо. Таку людину хочеться замість себе відправляти на курси підвищення кваліфікації, які проходять у нас раз на рік або раз у два роки. Минулого разу вони були в Португалії, раніше в Грузії, Тбілісі, а цього року будуть проходити в Йорданії. До речі, минулого разу я відправляв у цю поїздку нашого менеджера, який працює в нашій структурі. Я бачив його посвячення, мені хотілося його далі просувати, відправляти його на координаційні зустрічі ООН, щоб він мав більше знайомств.
Тобто мені хочеться всіляко підтримувати та сприяти кар’єрному зростанню всіх, хто безкорисливо віддається тій роботі, яку виконує. І тому я радий, що деякі люди, які працювали у нас, професійно зростають. Наприклад, Вікторія Михальчук зараз працює в ООН, ADRA для неї була професійним майданчиком, де вона набула досвіду, навичок і пішла далі для користі України та тієї організації, де вона зараз працює. У мене немає заздрощів, я нічого не маю проти того, що ми відпустили людину «в небо». Для мене – це як вчити орла літати. Ми якоюсь мірою теж готуємо кадри для інших організацій. Я думаю, що в цьому теж є плюс.
Якщо говорити за саморозвиток, як Ви рухаєтесь вперед, в яких напрямках розвиваєтесь?
Я намагаюсь слухати аудіокниги, вивчати французьку мову, німецьку, слухаю багато інтерв’ю відомих людей, автобіографії. Деякі книги, які мене дуже цікавлять, я читаю, але здебільшого намагаюсь слухати, тому що в мене немає часу читати. Я постійно або за кремом, або в потязі, або в офісі, на зустрічах. Тому виходить слухати тільки в навушниках або в машині по гучномовцю.
Також багато чому можна навчитися під час спілкування з сильними людьми, які вже чогось досягли в своєму житті. Це теж один із чинників, які ведуть до успіху.
Саморозвиток – це твоє особисте бажання, це те, ким ти себе бачиш через рік-два, та аналіз того, що ти зробив сьогодні для того, щоб завтра бути тим, ким ти хочеш.
Скількома мовами Ви володієте?
Лише українською мовою на більш-менш високому рівні. А інші в мене як додаткові. Знаю російську, думаю, що знаю англійську, трішки німецьку, французьку і трішки польську.
А що Вам дає знання багатьох мов?
Зараз можна вирішити всі питання, знаючи тільки англійську. Знання мов розвиває мозок, пам’ять та приносить задоволення, тому що ти починаєш спілкуватися мовою, якою спілкувався, наприклад, Наполеон або Бісмарк.
Кожна мова, на яку я поставив плани з вивчення, мене приваблює, навіть збуджує. Коли я нею спілкуюся або читаю, мені приємно, вона мене мотивує ще більше читати. Тільки часу дуже мало. Тому я не можу сказати, що вже її вивчив або навіть знаходжусь на півшляху до її вивчення.
Яку пораду Ви можете дати людям, які хочуть жити в цій країні, працювати для її блага і бачать себе тут?
Важливо вміти спостерігати та помічати зміни, які відбуваються в мікрокліматі, де ти живеш, на тій території, де ти живеш, що відбувається в твоєму місті, в твоїй країні. Вміти бути гнучким до змін, які відбуваються, розуміти, куди рухається країна, що буде популярним через рік, два або п’ять, а що неважливим вже завтра, усвідомлювати те, що треба сьогодні вивчити, щоб завтра бути фахівцем. Я думаю, що треба мати… не скажу, що везіння, але якийсь поштовх до успіху. Це важко сформулювати. Напевно, повинна бути якась жилочка до того, щоб не стояти на одному місці, а постійно розвиватися та мати в своєму оточенні людей, які завжди могли б підтримати та дати пораду, що робити далі. Світ рухається вперед та, якщо ми зупиняємося, то падаємо.
Хочу Вам порадити те, що сам роблю: багато читайте та слухайте інтерв’ю відомих людей в тій сфері, якою Ви захоплюєтесь. Для мене це політологія, президенти, міністри, люди, які зробили реальні дії в своєму житті, ті, хто зробили Сінгапур, Америку такою, якою вона є, Південну Корею, Китай… Все аналізувати, помічати, тому що для будь-якого вчинку є своя причина. Наприклад, чому Росія увійшла в Сирію або чому Росія підтримала попереднього президента Венесуели, хоча Америка та Євросоюз зайняли позицію не підтримувати самопроголошеного президента, чим це пояснюється та що буде далі? Ось у такому форматі.
І завжди треба бути в курсі подій, знати, що відбувається в країні, що нового та що було вчора. Треба багато подорожувати, тому що так ти можеш порівнювати інші місця, бачити як живуть люди в тій чи іншій країні. Скажіть, чому Туреччина стала такою успішною країною? Тому що певний час їх випускали з країни, вони бували в Європі, Канаді, бачили, як там живуть люди, і тоді поверталися та робили щось схоже, будували свій бізнес, мережі готелів. У нас зовсім інша ситуація, можливо, через колишній Радянський Союз, звідки нікуди не випускали. Колись навіть жарт був:
- Чому всі хлопчики мріяли бути космонавтами?
- Тому що це була єдина можливість вибратися із Союзу.
Можливо, в цьому причина того, що ми відстаємо. Але я вірю, що в цій країні дуже багато порядних людей, які зможуть її підняти. Країна ще дуже молода. Тому багато чого можна виправдати, сказати, що ми ж тільки все починаємо. У мене дуже великі надії на цю країну і я поки що не встиг розчаруватися, хоча дивлюсь тверезими очима та бачу, що тут відбувається. І корупцію бачу, причому на всіх рівнях, чую про це з новин та інших джерел. І, вміючи аналізувати різні майданчики (українські, російські, західні новини), розумію, що правда десь посередині. Хочу набути максимального досвіду та піти далі. Якщо Бог вирішить по-іншому, то я готовий прийняти Його волю та поїхати робити те, що я зараз роблю в Україні, десь в Азії або Африці. Тому що, насправді, те, як живуть в Україні, це ще не межа, це ще не бідність. Хоча, ми вважаємо, що наша країна є дуже бідною і, до речі, дослідження цього року показали, що найбіднішою країною Європи є Україна, але є багато країн, які живуть гірше, ніж ми, та де люди помирають кожного дня. Можливо, Бог бачить мене десь там. Мені це невідомо. Я ніколи не знав, що буду працювати в ADRA та буватиму на сході Україні. Я багато чого не знав, але я розумію, що готовий до змін. Все, що я не очікував, ставалося в різних сферах мого життя і не тільки мого.
Кажуть, у Бога є план стосовно тебе, який 100% приречений на успіх. Як Ви вважаєте, у Вашому житті це дійсно справдилося?
Я впевнений, що Богу видніше, і, якщо я зараз тут, то, мабуть, це Його план. Чи міг би я бути в іншому місці? Очевидно, що так.
У мене були можливості та плани вступити в МХАТ, я деякий час знімався в серіалах, різних російських програмах ще до конфлікту. Але, якби я навіть став професійним актором, я думаю, що все одно все це б було для того, щоб мати кошти та допомагати людям. У тому чи іншому місці, я думаю, що я прийшов би до цього та залишався б тим, хто хоче через своє життя зробити якісь зміни. Інакше я не знаю, для чого ми живемо. Якщо просто для того, щоб зробити кар’єру, дітей підняти, побутувати будинок, купити автомобілі — і все? Багато хто живе таким чином, але для мене – це супермінімум, бо я хочу зробити набагато більше та в ідеалі, щоб це було інкогніто.
Якби мені вдалося в майбутньому зробити школи гарного рівня по всій нашій країні такі, як у Польщі, Угорщині чи Словаччині, хоча б такого рівня. Або лікарні, траси, хоча б такі, як у нас на Бориспіль (хоча я вчора завозив колег з ADRA Німеччини, вони були у нас з візитом, то дуже багато ям по дорозі на автобані). Але потрібно відновити дороги по всій країні, зробити аеропорти європейського стандарту, гарні парки, покращити залізничний напрямок, щоб люди відчували себе гідно в потягах та їм хотілося залишатися в цій країні, а не їхати за кордон. Якби мені вдалося все це реалізувати, то я б не хотів, щоб казали «це при Діхтяруку зроблено чи ще при комусь». Я б тихенько проїхався через рік по тій трасі, що зробив, і для мене це було б найбільше щастя, що я причетний до цього. Гроші, слава – це не все, воно проходить і залишаються тільки твої вчинки, твої дії та ставлення до людей.
Запитання — Єлизавета Кузнецова
