Розповідає Адель Пархоменко – музикант, журналіст, радіоведуча, керівник служіння адвентистів-студентів у Західній Україні.
У Вас рідкісне ім’я. Чому Вас так назвали?
Назвала мене мама. В свій час вона дивилася фільм, в якому головну героїню звали Аделіна. Їй сподобалася героїня та її ім’я. Думаю, що мама хотіла, щоб її донька, тобто, я, була відомою артисткою з гарним та незвичайним ім’ям, тому так мене і назвала.
Звідки Ви родом і де зараз живете і працюєте?
Родина наша з Донецька, але вже п’ять років мешкаємо у Львові. Це місто я вже вважаю своєю рідною домівкою.
Я маю маму Тетяну і сестру Агату. Як бачите, мама і сестру назвала рідким ім’ям. Батьки хотіли, щоб ми були талановитими дітьми. Вони вірили, що ми особливі діти. До речі, наші рідкі імена допомагають нам у житті, бо завжди нас відразу запам’ятовують.
Я музикант, піаніст, композитор. Також пишу пісні, музику, трішки співаю. Намагаюсь писати музику для фільмів, це мені дуже подобається. Моя мама – музикант, вона завжди мріяла, щоб я стала піаністкою. З дитинства я їздила на різні конкурси, брала участь у різних фестивалях. У восьмому класі одна поїхала на конкурс від України у Латвію, зайняла там друге місце. Там я дізналася про школу для обдарованих дітей, в якій були шанси вчитися.
Мама, не довго думаючи, взяла мене та сестру, і в 2013 році ми опинилися у Ризі. За це я дуже вдячна мамі, адже в Донецьку ми мали все, але вона все залишила, щоб я вчилася і мала майбутнє.
В Ризі я була недовго, бо ми у 2014 році приїхали на канікули у Донецьк, де саме почалися військові дії. Вчасно повернутися до навчання ми не змогли. Згодом довелося з Латвії повертатися до Донецька і закінчувати школу тут. А влітку ми поїхали з Донецька спочатку до Бельгії, потім до Голландії, де мама працювала.
Настав момент, коли ми вирішили повернутися до України, приїхали до Львова. Ми шукали школу для обдарованих дітей, в Україні їх чотири, одна з них у Львові. Ми боялися їхати в цю місцевість, але нас дуже добре зустріли.
Ми живемо тут вже п’ять років, любимо це місто. У нас багато друзів, жодного разу до нас тут нечемно не ставилися. У нас не було проблем з тим, що ми із зони АТО.
Мене одразу взяли до школи імені Соломії Крушельницької. Після школи я вступила до Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, навчаюсь на третьому курсі.
Паралельно працюю на телеканалі «Надія» журналістом, радіоведучою на «Голос Надії», розвиваюся в музиці. Це мені дуже подобається. Я маю величезну купу дипломів (папка товщиною п’ятнадцять сантиметрів уже повна), бо брала участь у різних конкурсах в дитинстві. Ті перемоги та конкурси не такі важливі, як те, що вони мене сформували як лідера та як людину.
Якщо Ваша мама музикант, то вона й другу дочку віддала до музичної школи?
Агата так само була музикантом. Але нам обом треба було багато годин грати на фортепіано, тож одного інструменту на двох не вистачало. Було прийняте рішення, що одна з нас залишається вчитися музиці, інша буде розвиватися в іншій галузі. Агата дуже талановитий музикант, але вона пожертвувала своєю кар’єрою заради мене. Спочатку вона спробувала себе як балерина, але потім вирішили, що вона буде займатися лінгвістикою. Зараз вона вивчає чотири мови, це їй подобається.
Ви музикант, але й займаєтеся журналістикою. Де Вам більше подобається, де Ви себе можете більше реалізувати?
Це складне питання. Моє серце віддане музиці. Музика для мене завжди на першому місці, бо я граю п’ятнадцять років майже кожного дня і вже не можу без цього жити. Журналістикою я займаюся трохи більше півроку, це також моя любов, я можу в цьому себе реалізовувати. Думаю, що в моєму житті музика та журналістика будуть йти паралельно. Я хочу займатися журналістикою, писати статті, створювати програми, бути ведучою програм, музичним продюсером. І так само викладати уроки музики, давати концерти. Я маю ще недостатньо досвіду, розумію, що треба все робити поступово, тому потрібно закінчити освіту, стати справжнім професіоналом, а потім приступати втілювати мрії.
Як Ви прийшли до Бога?
Наша сім’я не вірила у Бога, а сектантів ми взагалі боялися. Коли я вступила до школи, в кімнаті гуртожитку зі мною жила дівчинка Роксолана Івасютин. Вона була дивна, ще й по суботам ходила до церкви, тому я вважала її сектанткою і ми декілька місяців близько з нею не спілкувалися. Через деякий час ми почали дружити, бо знайшли спільну мову. Вона співачка, вокалістка. Одного разу вона каже мені: «Адель, хочу у церкві заспівати, але не маю піаністки, сама собі не можу зіграти. Прошу, підіграй мені. Якщо не захочеш залишитися на служінні, підеш». Я погодилася допомогти, бо ми вже добре товаришували.
Прийшли до церкви на вулиці Короленка, я підіграла їй. Настав час проповіді, пастор вийшов за кафедру, а я не можу піти, бо дорога від інструменту до виходу через всю залу. Мені було соромно йти до виходу, коли говорить пастор. Це й спрацювало. До цієї зустрічі з церквою адвентистів сьомого дня я декілька разів приходила до харизматів і вже трохи знала про Бога.
Після проповіді мене одразу забрали до себе на обід. Це дуже добре, коли нову людину запрошують на обід, бо відчуваєш, що церква – це сім’я, що ти не одна, що ти не чужа, тебе підтримують. Мені це сподобалося, я подумала, що це класна церква, нічого поганого в ній не побачила, ніякої секти нема. Тому я почала цікавитися, що це за церква.
Щосуботи Роксолана просила грати їй, я ходила, грала – слухала проповіді, грала – слухала проповіді. Потім поїхала у табір «Лінія відриву» і там прийняла хрещення. Зараз табір – це мій дім, маю багато служіння. Я прийняла хрещення через п’ять місяців після того, як ввійшла у церкву, це було у 2015 році.
Ви тоді були юною дівчинкою. Як Ваші близькі відреагували на цей Ваш крок?
Для мами та сестри це було справжнім потрясінням. Коли я приймала хрещення, їм навіть не сказала. Це було неправильно по відношенню до родини, але на той момент я дуже боялася, що мене будуть відмовляти, не хотіла тиску зі сторони батьків. Це було моїм рішенням, з яким мені жити, бо я була впевнена на сто відсотків, що це правильно. Для мене моє хрещення було чимось таким, що тільки між мною та Богом.
Коли я приїхала і показала мамі свідоцтво про хрещення, в неї був шок. Але якщо до хрещення у мене і були якісь проблеми з тим, чому я ходжу до церкви, куди я взагалі ходжу, то після хрещення мама спокійно почала мене відпускати. Ще довгий час мені доводилося виборювати те, що в суботу я не займаюся ніякими справами окрім того, що йду до церкви і маю служіння, але зараз вже все чудово.
Моя сестра зацікавилася також церквою, почала вивчати Біблію. У цьому році вона їде зі мною до табору, хоче у майбутньому теж прийняти хрещення.
Мама читає християнські книги, я вже бачу на столі у неї Біблію. Своїм прикладом ми дуже сильно впливаємо на інших людей.
Ви вже декілька років віруюча людина. Як Господь відповідає на Ваші прохання?
Досвідів відповіді від Бога я маю багато. Але один – актуальний.
У мене є бабуся, хвора на рак в останній стадії. Більше півроку назад лікарі сказали, що їй залишилося жити максимум три місяці. Пройшов час, лікарі не розуміють, чому вона ще жива, кажуть, що це просто чудо. А я розумію, бо кожного дня я молюся: «Господи, знаю, що вона мусить вже до Тебе відійти. Але, будь ласка, дай їй ще один день, щоб вона прийняла Тебе у серце». Прошу кожного дня: «Ще один день, ще один день». Я не хочу, щоб вона померла назавжди. Це чудо, що бабця ще жива і має шанс прийняти Бога у серце. Вона знає Бога, церкву, відвідувала служіння, знає, що за неї моляться, недарма Бог дає їй час.
А було таке, що Ви чогось дуже хотіли, просили, але не отримали?
Багато раз було. Розкажу досвід, притаманний молодим. Мені сподобався хлопець, я була впевнена, що це від Бога. А що може бути краще – я служитель, він також. Довгий час я просила у Бога показати, чи це моє, але відповідь від Бога була така яскрава, що це нібито «так». У якийсь момент я почала вірити сама у себе, що все вже добре і Бог став в цьому випадку вже не Порадником.
Я подумала, що Бог благословив, вже не треба ні просити, ні молитися за це, і в той самий момент все зруйнувалося. Я зрозуміла: у будь-яких обставинах, якщо хочеш, щоб Бог керував твоїм життям, ти мусиш кожного дня бути у тісних відносинах з Ним. Як тільки цей зв’язок переривається, у бій вступає сатана, який руйнує усе на своєму шляху.
Розкажіть про свою творчість. Що Ви любите найбільше – грати, співати? Ви записуєте музику, користуючись нотами?
Оскільки я музикант, вихований за традицією класики, який вчився на творах Шопена, Баха, Бетховена, то моя творчість не є попсовою. В моїй музиці і пісні є завжди елементи поліфонії. Вона серйозна, нема такого, що в пісні чотири акорди. Я розумію, що не можу писати по-іншому. Люди звикли до простих стандартів і коли чують більш романсову традицію або пісні, де є поліфонія, навіть складна, люди розуміють, що це серйозна музика, для одного виконавця. Але я почала також писати пісні для молоді – легкі, щоб можна було співати у таборах.
Музику я почала писати, як тільки навчилася грати. Але першу серйозну пісню написала у тринадцять років, вона була про Бога. Не знаю, як це сталося, бо я ще не ходила до церкви, але мама подарувала мені дитячу Біблію і я вже знала, що Бог існує. Я сама написала і слова, і музику.
Коли не була у церкві, то писала світські пісні, але коли прийшла у церкву, то зрозуміла, що своїм талантом треба служити тільки для Бога. Люди, які слухають мої пісні, кажуть, що їм більше подобаються слова пісень, вони дотикаються до сердець, бо я намагаюсь писати дуже просто про свої стосунки з Богом. Сама я часто плачу, коли співаю.
Хочу, щоб людина послухала мою пісню і не залишилася з пустотою у серці. Коли пишу, ніколи не користуюся сучасною технікою. Спочатку приходить мотив, починаю грати його на фортепіано. Коли є мелодія, довго перебуваю в спілкуванні з Богом, щоб прийшло натхнення для слів, щоб були саме ті слова, які потрібні людям. Одні пісні пишуться за три місяці, інші за п’ять хвилин, все залежить від духовного стану.
У мене пісень не дуже багато, біля двадцяти. Дуже часто я співаю їх у церкві. Для себе я маю аматорські записи, працюю. Збираю гроші, щоб записати на професійному рівні. Я розумію, що мені не вистачає вокальної школи, це дуже важливо, тому хочу, щоб співала інша людина.
У минулому році я брала участь у фестивалі «Я співаю для Ісуса», отримала номінацію «Відкриття року», бо мене ще ніхто не знав. Зацікавило те, що я граю на фортепіано, на барабанах, співаю, це й дало перемогу в номінації.
Ми маєте заповітні мрії? Якщо є мрія, ціль, Ви знаєте, як її досягти?
Звичайно. По-перше, треба розуміти – та мрія чи ціль так само може бути мрією та ціллю для Бога, чи вона співпадає з тим, чого хоче Бог від мене? По-друге, якщо співпадає, то потрібно дуже багато працювати, повністю присвятити себе цій справі, можливо, чимось жертвувати, але ніколи проти віри, ніколи не забирати часу, який призначений Богові.
Я так говорю, бо маю досвід, як жити без Бога і як жити з Богом, як йти до цілі без Бога і як йти з Богом. Коли йдеш до цілі з Богом, то це ультра-швидкість. По-третє, важлива команда, яка тебе підтримує. І віра у себе, це головне.
Як Ви змушуєте себе так тяжко працювати? Чи не хочете просто погуляти, полежати, нічого не роблячи?
Бувають дні, коли наступає емоційне вигорання. Я беру вихідний, сама проводжу час, розбираюсь у собі, чи правильно йду, чи все добре у голові та в серці. Усі дні я намагаюсь розписувати по хвилинах, прокидаюсь рано, щоб устигнути все зробити. Але я звичайна людина, в мене теж рідко виходить усе встигати. Як змушувати себе? Потрібно, щоб горіли очі. Якщо людина прагне чогось, якщо вона тим горить, розуміє, що це приносить щастя, то з цим проблем не буде.
Музика займає багато часу щодня, часу не вистачає. Але я маю хобі – це моє служіння. Маю багато проектів по служінню, якими горю, вони сидять у серці, постійно про це думаю. Особливо останнім часом намагаюся займатися спортом, бо це дуже потрібно.
Я працюю журналістом і роблю новини для «Вісті надії», на радіо веду «Лайфстайл» – програму про подорожі. Ще хочу бути ведучою телепрограм.
У служінні займаюся підтримкою студентів-адвентистів Західної України. Команда в мене є, але невелика. Зараз молодь «розігріти» дуже складно, але ми цим і займаємося. У нас молодь до двадцяти років і від двадцяти п’яти. Згуртувати їх складно, бо в них різні інтереси. Я займаюся студентами, їх біля п’ятдесяти суто у Львові. Ми організовуємо творчі вечори, молодіжки. Скоро плануємо поїздки в дитячі будинки, в гори. Роботи багато.
За що Ви можете дякувати Богові?
Останнім часом я втрачаю багато близьких мені людей. Я дякую Богові, що маю шанс на життя, що живу, що живуть мої близькі, за те, що Він мене чує. Більшість людей прокидаються ранком і думають: «Знову проблеми, знову той день буде складним». Я така теж була, але коли втратила близьких людей, коли кожного дня йде боротьба за життя рідних, то розумію, що життя – це дарунок від Бога, і ми не маємо права щось на Нього наговорювати. Я дякую за те, що живу.
Питання – Алла Шумило
