Вплив Методистської церкви на формування організаційної структури Церкви адвентистів сьомого дня

На початку XIX ст. в США вибухнув потужний рух мілеритів. Цей рух проголошував на основі книг Біблії, Даниїла і Одкровення, що у 1844 році буде кінець світу. Керівником цього руху був Вілям Міллер, який навчав, що скоро Ісус Христос прийде вдруге на нашу землю, двері в’язниць відкриються, смерті вже не буде і вічне життя буде всім, хто очікував Його.

До 1844 року до цього руху приєдналися до 200 тисяч людей [1, c.686], які представляли різні деномінації. Наприклад, Еверест Дик подає таку картину серед проповідницького складу: 44% всіх проповідників були методисти, 27% – баптисти, 9% – конгреціоналісти, 8% – представники Християнського Об’єднання, 7% – пресвітеріани, 5% – представники інших деномінацій. [2, c.52] Але не зважаючи на такий різношерстий склад в цьому русі, вони всі однодушно очікували другий прихід Христа і це не заважало їм мати різні погляди на інші доктринальні моменти.

26 червня 1843 року один з лідерів руху, Чарльз Фитч, проголосив свою проповідь, в якій закликав всіх мілеритів покинути свої церкви і деномінації, які не підтримують швидкого приходу Христа. Хоча цю ідею сприйняли доволі прохолодно, але все ж невелика кількість людей покинули свої церкви і приєдналися до мілеритів. Набагато більше людей стало приєднуватися в 1844 році, коли за свої погляди (швидкий прихід Христа) їх почали виключати з церков.

Після 22 жовтня 1844 року (очікуваний офіційний день приходу Христа) учасники даного руху не знали, яку релігійну позицію зайняти. Вже через декілька днів після цієї дати рух почав розвалюватися. Багато з послідовників Міллера почали вертатися до своїх попередніх церков. Наприклад, в ті роки Методиська церква здобула 40 тисяч, а баптистка – 45 тисяч. Були такі, хто розчарувалися в релігії і Біблії, вони відійшли від церкви і стали скептиками. Але були й ті, хто  залишалися вірними ідеям про швидкий прихід Ісуса Христа. Таких людей можна розділити на 3 групи:

1. Сама велика група, в яку входили основні керівники руху. Вони продовжували вірити, що Ісус має скоро прийти. Причини Його затримки полягають в неправильному підрахунку певних пророцтв. Але коли буде прихід– ніхто не знає, тому не потрібно спекулювати певними датами. З цієї групи вийшло чотири самостійних деномінації: євангельські адвентисти (до XX ст. припинила своє існування), адвентисти християни (у 1890 р. нараховувала 25 816 членів), Церква Божа (у 1890 р. нараховувала 2 872 членів), Союз життя і приходу (у 1890 р. нараховувала 1018 членів).
2. Незначна група. Вірили що Христос прийшов, але не видимо а духовно. Вони стверджували, що вони вже ввійшли в тисячолітнє царство, рахували себе безгрішними і безсмертними. Ці люди відмовлялися також і працювати, так як вже ввійшли в сьоме тисячоліття, а це– вічна субота. Так як вони ввійшли в Боже Царство, то вже перестав працювати інститут сім’ї, бо вони вважали, що тому одружуватися і виходити заміж вже було не потрібно. Зштовхнувшись з активною протидією з боку американських спільнот, вони згодом примкнули до шейкерів.
3. Найменш чисельніша серед послідовників Міллера група признавала правильність підрахунків пророчого періоду, але цю подію неправильно витлумачили. В цю групу входили майбутні керівники Церкви адвентистів сьомого дня. [2, c.80–86]

Мілеритський рух розвалився, внаслідок чого з’явилося багато нових деномінацій, в тому числі і Адвентисти сьомого дня.

ОРГАНІЗАЦІЯ

Історія ранньої церковної структури

Вже після воскресіння і вознесіння Христа учні Ісуса об’єдналися навколо виконання місії, яку Він доручив їм виконувати, а саме: «Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» [Матвія 28:19–20]. З того часу церква розросталася як в кількісному, так і в організаційному плані. Вже у перші роки після вознесіння Христа апостоли колегіально вирішують ряд проблем: вони вибирають замість Юди ще одного апостола, Матвія [Дії святих апостолів 1:21–26], а також вирішують проблему соціально незахищеного прошарку церкви, вибираючи сімох дияконів [Дії святих апостолів 6:1–7]. Наступне питання, яке потрібно було вирішити, стосувалося того, на яких умовах язичники долучаються до християнської церкви. Це Перший собор, який складався не тільки з апостолів, а й з інших поважних християн. На Соборі було обговорене дане питання і винесене рішення, яке було доведене до відома всіх громад [Дії святих апостолів 6: 1–7].

Апостол Павло, наставляючи молодого служителя відносно єпископського і дияконського служіння, свідкує про те, що зі збільшенням віруючих, поступово формувалася і організація церкви, яка в свою чергу повинна була піклуватися про основні потреби церкви, а також про її доктринальні погляди і організаційну єдність. На початку керівниками церкви були пресвітери і єпископи, вони виконували практично одну і ту ж функцію, однак коли церква кількісно почала виростати, почала виростати і влада єпископів. Їм потрібно було відповідати за різні громади, які були розкидані на певній території. Пізніше, приблизно у IV ст., з’явилися і старші єпископи, або, як їх ще називають, архієпископи. Вони мали ще більшу владу і координували єпископів у служінні, а також розпоряджалися церковним майном і грошима. [2, c.93] В подальшій історії християнської церкви ми можемо знайти різні форми церковної організації і церковного керівництва.

Основні організаційні церковні моделі управління

Є багато організаційних церковних моделей, але ми зупинимося на трьох найпоширеніших.

Єпископальна система церковного управління. Тут основні служителі церкви – це єпископи. Інші служителі – пресвітери (священики), диякон. В основу цієї структури покладено принцип апостольської спадкоємності. Історично склалося, що до великого розколу у 1054 році Західна та Східна церкви складали єдину церковну організацію з однією єпископальною системою. Після їхнього розколу церковна організація залишилася схожою, хоча є деякі відмінності.

Православна церква – це суспільство самоврядних церков, які підкоряються зазвичай або патріарху, або митрополитам. У католицькій церкві Папа римський є вікарієм Христа на Землі, а кожен з єпископів – вікарієм Христа для своєї єпархії.

Процеси розділення відбувалися і в Середні віки відділялися англіканська, лютеранська та ін. церкви, які зберігали апостольську спадкоємність. Але були і такі, які притримуються єпископської системи церковного керівництва, але не мають апостольської спадкоємност. Це методиська церква [4, c. пункт 500].

Пресвітеріанська система церковного управління – це форма правління, де головними є старійшини, або пресвітери (пастор). Первинним органом пресвітеріанської системи церковного управління є приходські збори, в які входять пастор та інші пресвітери, які обираються прихожанами даної церкви. Пресвітери в основному є авторитетними світськими жителями парафії, які вибираються довічно або на певний термін. Парафіяльні збори об’єднуються в регіональні пресвітерії, члени яких обираються зі складу відповідних громад і включають, крім пасторів, і світських пресвітерів. Вищими органами пресвітеріанської системи управління є синоди і генеральні асамблеї, що складаються з делегатів регіональних пресвітерів і, іноді, парафіяльних зборів. Вони визначають принципи церковної політики, мають право затвердження обов’язкових для всієї церкви ухвал і є верховними судовими органами. [2, c.94]

Конгреціоналізська система церковного управління – це форма організації управління християнською церквою, в основу якої покладено принцип незалежності кожної помісної громади віруючих (конгрегації) від світських або церковних властей і повна їх самостійність.

Конгрегаціоналізм як система виник після Реформації. Деякі з прихильників Реформації рішуче відкинули ідею державної церкви. У 1582 р. англієць Роберт Браун опублікував в Нідерландах свій знаменитий трактат «Реформація без зволікань», де стверджував принцип «колективної церкви», її незалежність від єпископів і магістратів та її право висвячувати священнослужителів. Багато прихильників такого погляду, не маючи можливості здійснити все це в Англії, емігрували до Голандії, а звідти і до Америки. [4, c. пункт 500]

У конгреціоналістів кожна громада автономна, вона сама собі вибирає пастора, приймає і виключає членів. Однак такий тип передбачає узгоджування своїх доктринальних вірувань, а також культові особливості. Такий тип організації встановлен в баптистських та п`ятидесятницьких церквах. [2, c.95]

Історія виникнення Методистської церкви                                      

Засновник методизму – Джон Уеслі, але також йому активно допомагали його брат Чарльз Уеслі та Джордж Уайтфільд. Ці люди в назначений час регулярно читали Біблію та іншу релігійну літературу, мали піст, допомагали бідним, відвідували хворих і в’язнів. Оскільки в своїй духовній практиці вони використовували  різні «методи», їх згодом почали називати «методистами». [5, c.108] Уайтфільд перший, хто почав проповідувати просто неба. Спочатку він проповідував двустам шахтарям, але згодом до цих людей прибавлялися інші, і невдовзі число слухачів зросло до декількох тисяч. Джон Уеслі сумнівався, чи повинен проповідник міняти храм на подвір’я, але протягом 1739 року сам провів більше 500 служінь (більше, ніж 1 служіння в день) поза церквою.

Уеслі не хотів утворювати нову церкву, але масові релігійні збори, молитви зі сльозами, масові конвульсії шокували англійців. Такі методи служіння також осудили і англійські ієрархи.

В 1784 році Уеслі рукопоклав перших священиків і відправив їх для проповіді в Північну Америку. У 1785 році Англіканська церква перестала вважати методистів своїми членами. Уеслі був обурений і вважав, що це несправедливо, тому що методисти не були єретиками. Сам Уеслі не хотів утворювати нову церкву, а тільки реформувати англіканську. [6, c.108]

Організація Методистської церкви

В методистів принцип загального священства, але є ті, хто покликані для того, щоб задовольняти духовні потреби, такі як: звершення таїнств, проповіді Євангелія, духовне керівництво. Ці особи не створюють якийсь особливий клан, а вибираються серед рівних священників на певний термін і відрізняються тільки службовим становищем. [7, c. параграф 25]

Першою і найнижчою ланкою в Методискій церкві є пресвітер. Але в церкві є вчителі, які мають під своєю опікою 10-12 людей і які об’єднуються в класи. Вчителі їх відвідують щонайменше раз в тиждень і турбуються про їх духовний стан, дітей підводять до хрещення. Проповідник (пресвітер) має право екзаменувати лідера групи у знанні своїх обов’язків. Вчителі цих груп автоматично входять в церковну раду.

Наступною сходинкою церковної ієрархії є «квартальні зібрання» (quarterly meeting). На цих зібраннях звершуються фінансові звіти, заміщують вільні пресвітерські вакансії. Також проводиться звітність за церковним майном.

Піврічні окружні з`їзди складають мандруючі і місцеві проповідники і суперінтенданти недільних шкіл округу з деякими посадовими особами. Головує обраний пастор, або пресвітер. На цій управлінській ланці вирішують дисциплінарні питання над пресвітерами-мирянами, а також слідкують за недільними школами і місіонерами.

Річні зїзди складаються з усіх мандруючих проповідників. В Англії це найвища інстанція церковного управління.

Найвищим законодавчим органом у методистів є Генеральна конференція, яка збирається раз у чотири роки (останній раз збиралася у 2012 р.) і має складатися від 600 до 1000 делегатів. Половину делегатів має складати духовенство, іншу половину – миряни, які мають бути вибрані у конференціях. [8]

Історія виникнення Адвентиської церкви

Церква адвентистів сьомого дня утворилася на уламках адвентового руху з тих, хто очікували другий прихід Ісуса Христа у 1844 році. Піонери Адвентиської церкви, такі як Джозеф Бейтс, Джеймс Уайт, а також Еллен Уайт не бажали організовувати нову церковну організацію. На те вони мали низку причин [2, c.95]:

1. Джозеф Бейтс, Джеймс Уайт належали до унітарської деномінації під назвою «Християнський Союз».

«Християнський Союз» – християнський рух, який був у кінці XVIII – на початку XIX ст. в східній частині Америки. В цей рух входили баптисти, конгреціоналісти, пресвітеріани, методисти. У цій церкві було мінімум правил і організації. Членом церкви міг стати кожен, хто мав християнський характер і хрещення через повне занурення у воду. У 1801 році була організована перша церква, пізніше до цього руху приєднався Еліас Сміт, який почав видавати газету «Вісник євангельської свободи», який став чи не найпершим релігійним виданням в США. При мінімумі організації були започатковані церкви, а рух став відомим як Християнський Союз. У 1920 році вперше було організовано Генеральну конференцію «об’єднаних християн». На цій конференції були прийняті шість принципів, які всі одноголосно підтвердили:

• Христос – єдиний голова церкви;
• у Біблії є достатньо правил віри і практики;
• християнський характер – єдиний вимір для членства;
• правила приватного судження, тлумачення Писання і свобода совісті;
• Назва «християнин» є гідним для послідовників Христа;
• Єдність всіх послідовників Христа заради миру.

Велика кількість християнських проповідників Християнського Союзу в Новій Англії була залучена до Мілеритського руху. Щонайменше сім з шістнадцяти. [9]

Отже, Джозф Бейтс і Джеймс Уайт, вийшовши з Унітарної церкви, вважали, що будь-яка церковна організація буде обмежувати свободу особистості християнина.

2. Наступна причина полягала у тому, що офіційні церковні організації негативно відносилися до мілеритів. Коли члени офіційних церков почали ставати на засади швидкого приходу Христа, на них посипалося гоніння, заборона проповіді, виключення з церкви і т.д. Еллен Уайт, методистка по віросповіданню і одна із засновниць церкви АСД, яка разом зі своєю сім’єю примкнула до мілеритського руху, саме через це була виключена з рядів Методиської церкви. [2, c.96]
3. Завдяки своїй агресивності традиційні церкви заставили послідовників Міллера рахувати їх символом Вавилону. Найбільш яскравим послідовником цієї ідеї був Чарльз Фітч.

Хоча спочатку значна частина мілеритів віднеслися до заклику Фітча щодо виходу з відступницьких церков достатньо прохолодно, але окремі служителі сприйняли його звістку достатньо серйозно. Один з таких ярих прихильників був Джордж Сторрз, який стверджував, що віруючим потрібно зрікатися від організаційних церков, оскільки: «ми не маємо права, щоб хтось – окремі  особистості чи цілі організації – управляли нами. Перебувати в складі таких організаційних груп… означає залишатися у Вавилоні».

Вказані вище причини, а також головна причина – швидкий прихід Ісуса Христа – виключали можливість будь-якій з груп мілеритів створити церковну організацію. В кінці 1840-х років адвентисти вірили, що Христос ось-ось прийде і через те не відчували ніякої необхідності в створенні будь-якої організації. На цьому етапі адвентисти, які святкували суботу, мали «ізоляціоністські» погляди щодо своєї місії. Це означало, що проповідувати потрібно лише тим, хто до 1844 року були послідовниками Міллера.

Заснування церкви АСД та її перші організаційні форми

Однак коли пройшла есхатологічна гарячка і лідери адвентистів, які святкували суботу, почали тверезо оцінювати ситуацію, то зрозуміли, що ситуація далеко не найкраща. На початку 1850-х років вони зустріли цілий ряд проблем, які потребували негайного вирішення. Насамперед це були проблеми на місцевому рівні, які стосувалися організації громади, керівництва церковною організацією, вироблення, або прийняття, того чи іншого доктринального питання, застосування дисциплінарних мір і т.д. Також були проблеми і на міжобщинній взаємодії, пов’язані з переводом членства з однієї громади в іншу, з визнанням пасторського статусу тих чи інших служителів, захистом від єретичних ідей і т.д.

До кінця 1850-х років ці проблеми збільшувалися. Не зрозуміло було – як матеріально заохочувати проповідників, на якій основі проводити збір коштів. Незрозуміло також – в чиїх руках і кому належать церковні будівлі, а також майно. [2, c.97-98]

До 1852 року адвентистів, які святкували суботу, нараховувалось близько 2000 [10], тому відсутність організації призводило до того, що утворювався  організаційний і доктринальний хаос. Єдності церкви не було, між віруючими точилася якась боротьба, всередині утворювалися різні угрупування, духовний стан людей був на низькому рівні. В такій складній ситуації Джеймс Уайт і Джозеф Бейтс беруть на себе відповідальність і в лютому 1853 році видають спеціальні посвідчення тим служителям, які мали збалансовану позицію в доктринальних питаннях. Першим, кому таке посвідчення було видано, був Джон Лафборо, підписали його Дж. Уайт та Дж. Бейтс, як  керуючі брати. [2, c.100]

Ще одна подія, яка додала впевненості керівникам цього руху, що вони все роблять правильно, відбулася в червні 1853 року. Еллен Уайт докорила двох адвентиських керівників – Кейса і Рассела. У відповідь вони звинуватили її в тому, що вона не має дару пророцтва, а Джеймса Уайта – в фінансових спекуляціях в видавничій справі. Таким чином вперше в адвентистів, які святкували суботу, відбувся розкол.

У грудні 1853 року Джеймс Уайт пише: «Сумний факт, що багато з наших братів–адвентистів, своєчасно уникнувши потрапляння у полон різних церков (Вавилона)… виявилися в результаті полоненими ще більш жахливим Вавилоном. Вони абсолютно недооцінюють значення євангельського порядку… Багато з них приклали стільки зусилля, щоб порвати з Вавилоном, вкусили плоди безладу і неорганізованості, в результаті чого опинилися в абсолютному сум’ятті Вавилонського хаосу». [13]

Наступний крок, який було зроблено хоча б для якоїсь організації, це рукоположення. 5 вересня 1853 року на так званій «Потсдамській конференції» було звершене офіційне рукоположення 20 річного Джона Бойнтона [11]. Звершували молитву посвячення Х.Г.Бак, щодавно навернений з служителів Методистської церкви, Дж. Уайт, який був рукоположений в «Християнському Союзі», і Джон Андрюс. Ніхто з присутніх не здогадувався, що троє з них стануть першими трьома президентами Генеральної конференції АСД. У той час ще не було Генеральної Конференції, не було як такої, навіть, Церкви християн АСД.

У 1859 році Джеймсу Уайту вдалося довести, що потрібно оплачувати роботу служителів. Для того брати вирішили: «рекомендувати кожному брату від 18 до 60 років відкладати на церковні потреби в перший день тижня від 5 до 25 центів, кожній сестрі, згідно тієї ж вікової категорії, від 2 до 10 центів. Крім того, кожен повинен був платити від 1 до 5 центів за кожну сотню доларів від власності, якою вони володіють. Зібрані таким чином гроші повинні знаходитися в розпорядженні місцевих громад, головним чином, щоб оплачувати працю служителів, коли вони будуть приїжджати з проповіддю і проводити місіонерські збори». [14, c. розділ 8] Це, звичайно, не була ще десятина в повному розмінні цього слова, але це полегшило матеріальний стан громади, і проповідники почали отримувати невеличку зарплатню.

Також була ще одна проблема, про яку турбувалися брати, – церковна власність. Місцеві громади адвентистів не мали статусу юридичної особи, тому офіційно молитовні будинки реєструвалися на тих, хто давав під будівництво свої власні ділянки. Якщо людина помирала, або відходила від церкви, то місцева громада просто залишалася на вулиці. Так, в штаті Цинцинаті господар ділянки, де адвентисти побудували молитовний дім, відступив від віри, і молитовний будинок перетворився в цех по виготовленню оцту. Для того, щоб уникнути подібних неприємностей, окремі віруючі вирішили оформити церковне майно належним чином. У 1860 році була вперше зареєстрована Адвентиська церква, згідно свого Статуту вона називалася Церква Другого приходу Христа. В інших місцевостях громади називали себе по-іншому, тому виникла мішанина з назвами.

В середині 1860 року Джеймс Уайт скликає у Батл-Крик конференцію для вирішення даного питання і визначення юридичного статусу видавництва. Конференція почалася 29 вересня, на неї з’їхалися представники з п’яти штатів. Цей з’їзд був великим і важким в плані прийняття рішень. Після довгих дискусій учасники конференції нарешті досягли згоди в тому, що: «юридичне оформлення організації по володінню власністю і введення поліграфічного бізнесу цілком можливе, у той час як організаційне оформлення Церкви – ні». [2, c.103–104] Дискусія відносно назви церкви продовжувалася за законами штату Мічиган, жодна асоціація не могла бути зареєстрована, якщо не мала імені. Потрібно було терміново приймати рішення. Це спонукало Дж. Уайт зробити пам’ятну заяву про безіменний нащадок: «Мені здається, що дитя вже настільки зросло зараз, що залишати його без імені вкрай незручно». Неминуче відбулося. Комітет проголосував за те, щоб дати ім’я. Але яке? Дехто пропонував назву «Церква Божа», інші вважали таке ім’я занадто гучним. Надійшла пропозиція назвати асоціацію «Адвентист сьомого дня».

Серед дев’ятнадцяти відомих членів епохального комітету було кілька видатних рядових членів. Один з них, Ездра Бракети, ще на самому початку заявив: «Я буду прагнути до того, щоб церква організувалася». Інший рядовий член, Девід Хьюітт, до кінця дискусії зробив чудову пропозицію: «Вирішено, ми беремо ім’я Адвентисти сьомого дня». «Беремо ім’я» звучало, проте, дуже схоже з «зробимо собі ім’я». І щоб запобігти останнім сумнівам тих, хто все ще опирався, фраза була перероблена і в остаточному варіанті звучала так: «… ми називаємо себе Адвентистами сьомого дня». [15, c.6]

Будівництво власної церковної організації

Коли адвентисти визначилися з власною назвою, це їх впритул наблизило до формування церковної організації та її юридичної реєстрації. Однак не все було так просто. Багато, як і раніше, вважали, що створення церковної організації – це повернення до Вавилону. Тому деякі, хто займали цю позицію, зрозуміли, що одновірці зайняли тверду позицію на створення церковної організації та вийшли з рядів церкви. Таких було не багато, більшість тих, хто не погоджувався з утворенням організації, і все ж таки підкорилися рішенню, яке було прийняте у Батл- Криці.

В квітні 1861 року дев`ять служителів зібралися для розробки рекомендацій для створення церковної організації. Звіт по їхній роботі був надрукований в червневому номері «Рев`ю». Учасниками цієї конференції було розроблено трьох-ступеневу модель церковного управління. Перший рівень – це місцева громада, другий рівень – конференція штату чи якогось округу, в який мали війти всі місцеві громади, що знаходилися в даному регіоні. Третій рівень – Генеральна конференція, вона представляє всю церкву і діє в її інтересах.

Влітку, коли Джеймс Уайт відвідував різні церкви штату Нью-Йорк, він почав переживати за подальшу долю організації церкви. Джеймс практично не відчував підтримки зі сторони членів церкви. [2, c.108–109] В той час він писав: «Я зовсім розбитий думкою про те, що більшість надалі виступає відкрито проти створення організації або воліє відмовчуватися». [16]

Однак не дивлячись на такі настрої серед одновірців, він також відчував і підтримку від найближчих співпрацівників – Лафборо і Бейтса, які допомагали йому в створенні  церковної організації. З 4 по 6 жовтня 1861 року відбулася історична подія, на цьому зібранні було прийняте рішення про створення Мічиганської конференції Церкви адвентистів сьомого дня.

На цій конференції визначили, що основа церкви – «Біблія і тільки Біблія», тому учасники даного з’їзду рекомендували своїм громадам на основі обітниці приєднатися до конференції. В обітниці говорилося наступне [2, c.109]: «об’єднуються разом, як Церква, беруть ім’я Адвентисти сьомого дня і обіцяють виконувати заповіді Божі і віру в Ісуса». [17]  Підписання даної обітниці дуже довгий термін було основним документом для утворенням нової громади.

Модель даної організації не була чимось новим. Вона була схожою на ту, якою користувалася Методиська церква. Виглядала вона достатньо просто. Щорічно мали відбуватися з’їзд конференції, де мали бути присутніми всі служителі, а також по одному представнику від громади. Керівництво конференцією мало зводитися до мінімуму: президент, секретар і виконавчий комітет з трьох людей.

На цьому конгресі Джозефу Бейтсу і Урії Сміту доручили керувати конференцією аж до офіційного з’їзду конференції. Протягом року громади і в деяких інших штатах теж створили свої конференції. У Мічигані створення конференцій завершилося в жовтні 1862 року, Вільям С. Хігл, рядовий член, був обраний її першим президентом.

Ця ж Мічиганська конференція у 1862 році відправила на адресу інших сформованих конференцій лист, щоб вони прислали на черговий з’їзд Мічиганської конференції своїх делегатів. Цей крок фактично наближав на зустріч єдиної організації, Генеральної конференції.

Черговий з’їзд Мічиганської конференції проходив з 20 по 23 травня 1863 року у Батл-Крику. На цю конференцію приїхали не тільки делегати місцевої конференції, а й делегати з інших п’яти штатів, які представляли 125 громад. Це дозволило прийняти єдиний Статут Церкви, а також вибрати основних керівників Генеральної Конференції (ГК). Двадцять делегатів представляли шість конференцій. Джон Боїнгтон був обраний першим президентом Генеральної Конференції. На цьому з`їзді було вироблено і затверджено також 22 пункти віровчення Адвентистів сьомого дня (АСД). [2, c.112]

Першою кандидатурою на президентський пост був Джеймс Уайт, всі проголосували одноголосно, але так як він з 1950 року зайняв активну позицію за утворення організації, тому, щоб не виникало ніяких підозр у щирості його мотивів, він відмовився.

Джон Боїнгтон став першим президентом Генеральної Конференції. Боїнгтон був служителем на різних постах у Методистській церкві, пізніше став служителем-упорядником у Церкві Уеслі (інакше, Церкви методистів-аболиционистов). У 1852 році він став адвентистом сьомого дня завдяки тому, що читав газету «Рев`ю», а в подальшому став одним з тих, хто будував перший молитовний будинок. Боїнгтон допомагав створити першу адвентиську школу своїй донці Марті. У 1858 році він переїхав проживати в Батл-Крик, багато подорожував за свої кошти. Після вибрання в президенти, він продовжував багато подорожувати і хрестити людей. Баїнгтон був президентом два однорічні строки. [2, c.118–119]

Щойно організована церква зіштовхнулася з серйозною проблемою. Країна знаходилася у воєнному стані, тому перше, чим займалася церковна організація, це – представлення інтересів церкви на національному рівні у питанні війни. Але це не зламало їх, а навпаки загартувало. Це був перший досвід у церковно-державних відносинах. У першій половині 60-х років XIX ст. була створена не тільки динамічна церковна організація, а й збалансована позиція церкви по одному з найделікатніших проблем людського існування – війни та миру. [2, c.123]

Ріст церкви як кількісно, так і географічно прибавляв нових клопотів для Генеральної Конференції. Тому вже в середині 1880-х років вже було важко все вслідкувати одній людині чи невеликому комітету. На той час діяли: «Міжнародні трактатні і місіонерські організації, Асоціації суботньої школи, Видавницька асоціація адвентистів сьомого дня, Тихоокеанська видавнича асоціація АСД, Освітнє товариство АСД, Інститут реформи способу життя, Американське товариство здоров`я і стримання. Діяли вони практично як незалежні організації, співпрацюючи з Генеральною Конференцією, але не підкоряючись їй». [2, c.132–133]

Також потрібно зауважити, що між керівниками церкви не було ніякої взаємодії. З п’яти членів комітету Генеральної Конференції тільки Дж. Батлер і О.Олсен проживали у Батл-Криці, де на той час знаходилася штаб-квартира. Хаскел жив у Саус Ланкастері, штат Масачусес, У.Уайт – в Європі, а Р.Андервуд, п’ятий член комітету, проживав в Огайо. Всі ці керівники були у постійних роз’їздах, зустрічі між ними були дуже рідкими, координувати церковну діяльність приходилося по переписці.

Недосконалість церковної організації дуже швидко виявилася, коли вона вийшла за межі Сполучених Штатів і стала розповсюджуватися по Європі та на інших континентах. Повільний почтовий зв’язок між Америкою і Європою показали неефективність вирішення всіх проблем Європи через офіс Генеральної Конференції.

Вже у 1880-х роках створилися нові підходи до організації церкви, але вирішити проблеми було не так просто. На черговій Генеральній Конференції у 1888 році вирішили модернізувати організацію, розділивши всю територію США і Канади на 4 сегменти, які включали декілька конференцій і місійних полей. В цих сегментах могли утворюватися регіональні ради, які могли б вирішувати проблеми церкви, що виникали на місцях, і здійснювати проекти, які були б корисні на даній території. Однак ці задумки не втілилися в реальність, адже на тій сесії стояли більш складні питання, які потрібно було вирішувати.

Але до цього питання повернулися на наступній ГК у 1889 році. По ініціативі О.Олсена США і Канаду розділили на 6 частин і назвали їх дистриктами. При поділі враховувалося як географічні особливості, так і кількість членів церкви на даній території. Також вирішили віднині проводити ГК один раз на два роки. А в ті роки, коли ГК не збиралася, повинні були проводитися окружні збори.

У 1891 році Ейсу Робінсону ГК доручає створити церковну організацію у Південній Африці. Він мав організувати різні товариства і асоціації, але так як йому бракувало людей, він вирішив підчинити всі асоціації загальній структурі – конференції. Ці товариства і асоціації входили в конференцію як відділи, на чолі знаходився один відповідальний за певний відділ. Щоб це втілити, потрібен був дозвіл ГК, для цього він відіслав листа в Батл-Крик, але так як відповіді довго не отримував, він зрозумів, що його ідею схвалили і він організував все таким чином. Коли ж ГК прислало своє «Ні», нова система вже працювала так добре, що нічого міняти не збиралися. Тоді вирішили: щоб нічого не ламати, оскільки конференція гарно функціонує, ії залишити в якості пілотного проекту.

Пізніше Робінсона направляють для роботи в Австралію, де він очолив одну з конференцій. Ейс поділився із служителями про те, як працюють на півдні Африки, після чого вони захотіли спробувати зробити так і у себе. У.Уайту і А.Д`Аниельсу ця ідея не подобалася, але місцеві служителі відстояли свою позицію, і вони організували конференцію таким чином, що в склад її комітетів ввійшли додатково декілька людей, які відповідали за відповідні напрямки роботи. Таким чином ніяких напівнезалежних адвентиських асоціацій і товариств на території конференції не було зареєстровано. Пізніше все керівництво визнало ефективність даної конференційної структури.

Наступили 1900-ті роки і церква очікувала серйозних змін в організації церкви. Багато керівників розуміли, що так далі рухатися неможливо. Далекі відстані, напівнезалежні організації і товариства, кошти, які так необхідні були для закордонних місій, туди не доходили, і відсутність єдності робили повністю неефективним служіння ГК. Вільям Прескот говорив, що ця організація перетворилася, швидше, на перешкоду, яка заважає Божому народу виконувати свою місію. Тому в 1901 році на черговому з’їзді ГК головним питанням стало: «Як реорганізувати церкву?». [2, c.131]

На сесії розглядалися питання:

1. Створення Уніонної Конференції по всьому світу, де дозволяє чисельність.
2. Підпорядкування установ і служб тим організаціям, з якими вони пов’язані географічно.
3. Створення відділів при Генеральній Конференції: Відділ Суботньої школи, освіти, Відділ релігійної свободи, Видавничий відділ. Всі директори відділів увійшли до Виконавчого комітету Генеральної Конференції.
4. Укрупнення і посилення світової Уніонної Конференції відповідальними людьми.
5. Зміцнення єдності зв’язків всієї Церкви шляхом введення керівників нижчестоящих церковних організацій до вищестоящих організацій.
6. Прийняття нового Церковного Статуту, що залишає місцевим пасторам певний ступінь автономії, а також містить деякі ідеї вістки 1888 року. [15, c.12]

Першою пропозицією стало – щоб Американські дистрикти переробити по аналогу Автрало-Азіатської уніоної конференції. Пропозиція була підтримана і до кінця з’їзду всі дистрикти були перероблені в Уніоні Конференції. Віднині Уніонні Конференції мали замінити місцеві конференції, як складові частини ГК.

Друга пропозиція була відносно оптимізації церковної організації в політиці формування виконавчого комітету ГК. Комітет збільшився до 25 людей. Серед них 19 людей були президентами уніонів і 5 людей – які відповідали за інші напрямки в церковній організації. Ці люди повинні були бути звільненеми від якихось церковних установ, щоб весь час посвятити для розвитку ввіреного напрямку по всьому світу. Також на цій конференції відмінили посаду президента ГК.

У руслі нового підходу до організації роботи виконавчого комітету напівнезалежні товариства і асоціації припиняють свою роботу і передають свої активи і документації відповідним секретарям, яких вибрала ГК. Такі самі дії мали бути прийняті і на рівні місцевих конференцій.

Ця реорганізація зробила набагато ефективнішою церковну управлінську машину. По-перше, це дало згуртувати в єдину структуру всі основні напрямки її діяльності, по-друге – відбувалася так необхідна децентралізація влади. Це відбулося завдяки тому, що відповідальність за служіння переходила на Уніонні Конференції.

На протязі двох наступних років в цілях спрощення фінансової звітності ГК передала всі свої активи Уніонним Конференціям, на території яких розміщувалися об’єкти церковної власності.

Однак, протягом декількох років ця система виявила також слабкі сторони. Тому, в 1903 році на з’їзді ГК було розглянуто три питання. Перше стосувалося обрання президента, скарбника та інших працівників ГК безпосередньо на з’їзді. Друге питання – як потрібно вести справи, якщо неможливо зібрати весь склад виконавчого комітету. Третє питання стосувалося того, як, по мірі необхідності подальшого розвитку, мають функціонувати і як створювати нові відділи ГК, але це питання було найлегшим і не викликало довгого обговорення.

Більшість вирішили, що Церкві необхідний президент та інші ключові керівники, яких будуть обирати на з’їзді, а не в виконавчому комітеті. По другому  питанню точилися дебати, але в кінці прийняли рішення, що президент, або один з двох віце-президентів, разом, по крайній мірі, ще з чотирма іншими членами комітету, «наділяються повноваженнями» вести справи по Всесвітній Церкві «в згоді з генеральним планом, наміченим Комітетом» і при умові, якщо рішення буде підтримане чотирьома учасниками.

В 1905 році на з’їзді Генеральної Конференції було прийнято робити з’їзд один раз на чотири роки. Проведення з’їздів кожні два роки відображалося серйозним фінансовим тягарем для Церкви, в принципі і не було ніякої необхідності в тому, щоб так часто збиратися.

У 1907 і 1911 роках Комітет ГК провів спеціальні наради в Європі, щоб більш детально розглянути потреби церковної організації в Європі. До 1912 року керівники Церкви в Європі відчули нехватку подібних зустрічей і заговорили про необхідність створення більш формальної організації на Європейському континенті, яка включала б у себе всі Уніони, які знаходяться на її території. На сесії ГК у 1913 році вони запропонували створити «Дивізіонну організацію», яка відповідала б за всю діяльність Церкви адвентистів сьомого дня у Європі. На їхню думку, це був би пілотний проект і пізніше можна було б таким чином організовувати церкву в Африці, Південній Америці та Азії.

Вже в 1913 році, прийнявши всі аргументи, погодилися, що організація потребує такої зміни, тому на сесії ГК, після невеликих дебатів, з’їзд проголосував за об’єднання всіх Уніоних Конференцій і місій, які знаходяться на Європейському континенті, і створити Дивізіон (відділ) Генеральної Конференції.

Вже під час з’їзду делегати з Північної Америки виступили з пропозицією про організацію Північно-Американського Дивізіону. Хоча Даніелз і Спайсер не бачили ніяких причин, так як ГК знаходилася в США і керівники могли спокійно координувати проекти на цій території, але президенти Американських Уніоних місій наполегливо пропонували підтримати їх в тому, щоб створити Дивізіон. Тому в тому ж 1913 році утворився і Північно-Американський Дивізіон.

У 1918 році на з’їзді ГК проголосували за анулювання незалежних Дивізіонних Конференцій. Але принцип організації зберігся. Дивізійна структура церковної організації, сформована у 1918 році, була прописана в новому Статуті, який прийняли на з’їзді ГК у 1922 році. На той момент вже існували Північно-Американський, Південно-Американський, Східно-Азіатський, Південно-Азіатський, Африканський, Європейський, Австралійський, Інтер-Американський Дивізіони. В принципі, фактично на цьому завершився процес церковного будівництва організації. Після 20-х років XX століття відбувається тільки кількісний ріст церковних організацій і формування нових відділів, що відповідало потребам церкви. [15, c.12]

Порівняння двох моделей організацій

Порівнюючи дві організаційні моделі цих деномінацій, ми можемо зауважити, що вони подібні. Одна з причин їхньої схожості – це те, що багато піонерів адвентизму вийшли з методизму, потому ця модель була відомою для багатьох служителів. Інші причини: потрібно було запровадити організаційну систему, яка могла б вирівняти доктринальні перекоси у деяких громадах, також потрібно було вирішувати фінансові проблеми служителів, які не були прикріпленні за жодною громадою; загроза членам церкви з боку держави йти на війну (набагато простіше, коли інтереси церкви захищає одна організація, а не безліч) та ін.

У Методистській церкві, як і в Адвентистській, – представницька система управління Церквою. Головою церкви є президент, який вибирається на загальних з’їздах (Генеральних Конференціях), також у структурі Церкви є і менші структурні підрозділи, які описувалися вище.

МАЛІ ГРУПИ

Малі групи в Методистській церкві. Поділ на класи.

Церква методистів поділяється на більш дрібні угруповання, які називають класами. В клас зазвичай входить від  5 до 12 людей. Клас очолює рядовий член церкви, якому ставиться в обов’язок наглядати за братами. Керувати жіночим класом чоловікам не дозволялося. На щотижневих зустрічах класу кожен говорив про свої переживання, потреби. У цих класах розглядалося – кому що було потрібно і по мірі можливостей допомагали. Коли людина хотіла стати членом класу, вона мала відповісти на різні запитання, які стосувалися віри, поведінки, звичок, але, головним чином, ця людина мала мати свідоцтво про відродження. [18] Тільки після року відвідування церкви можна було розраховувати на повноправне членство в церкві і в групі зокрема. [19]

В 1739 році вісім чи десять людей прийшли до Уеслі в Лондоні. Ці люди були дуже глибоко переконані, що вони живуть у гріхах і щиро хочуть розкаятися і отримати прощення. На наступний день була назначена зустріч, куди зійшлися ці молоді люди, щоб молитися і читати Біблію. З тих пір вони почали збиратися кожний тиждень, а саме – в четвер вечері. До них з часом почали приєднувалися і інші. Зустріч проходила таким чином: на ній ділилися переживаннями, лідер час від часу давав пораду, яка була потрібна для групи. Закінчувалася зустріч молитвою.

В основі Церкви методистів покладений клас. В групі кількістю до 12 людей має бути один лідер. В його обов’язки входять :

1. Відвідати кожну людину протягом тижня і дізнатися такі речі: а) Який духовний стан в людини; б) радити, або докоряти, в залежності як того вимагають обставини; в) отримати матеріальні речі, які можуть допомогти проповіднику, церкві чи бідним.
2. Зустрітися з священником громади для того, щоб: а) звітувати про те, хто в класі хворий, у кого які духовні потреби; б) принести ті матеріальні речі, які отримали від своєї групи.

Раніше щоб вступити в групу було потрібно тільки: «мати бажання втікати від гніву Божого і спасатися від власних гріхів». Але щоб це якось показати, людина повинна була проявляти це на практиці, щоб по її плодам можна було це впізнати. У цих групах були правила – що не потрібно робити і які добрі діла потрібно звершувати. Цей збір правил потрібно було строго притримуватися, а також бути присутнім на всіх таїнствах.

Якщо ж людина не виконувала цих правил, лідер групи або пастор його докоряли. Якщо він не розкаювався протягом року, то його відлучали від церкви. [20]

Малі групи в Церві адвентистів сьомого дня

У Адвентистів сьомого дня є свій еквівалент поділення на групи. Церква має дві частини ранкового суботнього богослужіння. Його друга частина – це настанови пастора чи пресвітера з кафедри. Перша ж частина передбачена для того, щоб розділятися на групи. Суботня школа діє у всіх громадах Адвентистів сьомого дня у цілому світі, де людьми вивчається один і той самий матеріал. Це допомагає тримати одну і ту ж доктринальну лінію у всьому світі. [21, c.65]

Призначення уроків Суботньої школи – щоб людина могла самостійно вивчати Біблію. Уроки Суботньої школи грунтуються на книгах Біблії, а також на доктринах Церкви адвентистів сьомого дня. [22, c.109]

Перша Суботня школа була заснована в м. Рочестер, штат Нью-Йорк, у 1853 році, ще до створення офіційної структури. Ці уроки відразу завоювали повагу і, одночасно, потребували в допомозі. Неоціниму допомогу в розвитку Суботньої школи вклало подружжя Уайт, а також Дж. Белл, У.Сміт і М.Келог.

У 1877 році в Каліфорнії була організована асоціація Суботньої школи, з тих пір вона увійшла в адвентиске богослужіння.

Починаючи з 1903 року, в Російській імперії було видано «Суботні біблійні бесіди». Тоді урок Суботньої школи проводився приблизно так: учні за допомогою вчителя у суботньому класі розбирали уважно урок, потім весь тиждень вивчали його вдома, а на наступну суботу відводився час для того, щоб відповісти на питання по даному уроку, які виникли за тиждень. Для цього відводилося 15–30 хвилин. Таким чином, матеріал закріпляли остаточно в своїй пам’яті.

Сьогодні урок Суботньої школи відбувається наступним чином: зазвичай класи діляться на малі групи по 5–12 людей. Протягом тижня люди з даної групи вивчають матеріал, який розбитий на кожний день. В кінці тижня, в суботу, першою частиною богослужіння є узагальнення даного уроку, відповіді на запитання, а також обмін думками. В окремих громадах ці групи збираються в будні дні, діляться досвідом віри, а також проводять спільні молитовні служіння.

Порівняння значення малих груп

Ділення великої церковної спільноти на малі групи присутнє обом організаціям. Значення, які вони відіграють у своїй організації, важко переоцінити. Мала група ефективно діє по пастирській опіці кожного члена групи, ефективного спілкування і обміну думками між членами групи, при турботі один про одного, дослідженні Біблії, молитви один за одного, допомоги один одним, а також підзвітністі один одному.

Ці пункти є в кожній малій групі, через це дуже легко контролювати духовний стан, переживання й радості. Виходячи з малих груп, пастори церков усвідомлюють, які потреби існують у громади, в чому проблеми і в якому напрямку потрібно працювати. Ці ж завдання лягають також і на керівниках церковних малих груп. В цілому це ефективна система навчання Біблійним принципам та підтримання гарного духовного стану в церкві.

У цих двох типах малих груп є також і відмінності. В Методистській церкві ставиться акцент на контролі членів групи її керівником. Він має слідкувати за духовним станом кожного підопічного, а також дивитися, як він виконує доктрини церкви. В Адвентистській церкві акцент малих груп зміщений на навчання членів церкви доктринам церкви, а також на розбір складних місць Святого Письма.

СЛУЖИТЕЛІ

Роз’їздні служителі в Методиській церкві

Проповідь у методизмі була завжди на найвищому рівні і завжди вважалася найбільш важливим служінням. Вона покладалася на проповідників, які поділялися на місцевих і роз’їзних.

Місцевий проповідник не був звільнений від щоденної роботи, а проповідував у вільний від своєї основної роботи час. Зазвичай це було тільки по неділях. В його обов’язки входили тільки проповідь і опіка над місцевою церквою. Зазвичай такі проповідники не мали рукоположення і називалися помічниками пастора.

Для методиста вищим успіхом є – стати пастором. Пастор, зазвичай, має спеціальну підготовку і є роз’їзним служителем. Згідно підготовки служителів Конференція у 1870 році постановила: «Ми нікого не допускаємо стати роз’їзними проповідниками, поки не визнаємо, що він має такт, здібності і є результативним, так що ми не можемо прийняти когось, якщо він не має, або втратив, подібні якості». [18] Роз’їзний проповідник не був прив’язаний до однієї громади. Чверть року він проводив в подорожах до інших громад, які входять в його округ. Пастор Методистської церкви обирається на три роки і тільки по особливому дозволу може служити шість років в одній громаді. Роз’їзний проповідник також по положенню входить у Раду Конференції.

Служителі в адвентистів

У Церкві адвентистів сьомого дня функції проповідника Слова Божого і звершення церковних таїнств покладаються на пастора або пресвітера. Вони входять в склад церкви так, як і інші члени церкви, тільки виділяються від них особливим посвяченням (рукопокладанням). [2, c.93]

Пастора церкви не вибирає помісна церква, а назначає Конференція. Пастор знаходиться в церкві термін, який визначить Конференція, після чого його переводять на нове місце служіння. Пресвітерський склад вибирає сама церква. Пастор стоїть вище пресвітера, але між ним і пресвітером повинні бути відносини взаєморозуміння і співробітництва. Пастор повинен спільно з пресвітерами планувати і керувати всіма богослужіннями в церкві. [23]

Порівняння функцій служителів

У цих двох організацій схожі функції служителів. Ні в одній з організацій не має апостольського спадкоємства. Пастором може стати будь-який член церкви (з відповідними рекомендаціями). Пастора назначають на певний термін в одну з громад, після того переміщають в інше місце служіння, що дає перевагу в рівномірності духовного зросту всім членам церкви, а також різносторонності розвитку громади. Пастори у цих церквах роблять більший акцент на євангелізації і проповіді.

В Церкві адвентистів сьомого дня переважно в кожної громади є пастор, який опікується нею. Хоча раніше і був принцип «роз’їзних служителів», але на даний момент він практично зник з церковної практики. В головному служителі в обох деномінаціях працюють однаково.

ВИСНОВОК

Проаналізувавши взаємозв’язок Методистської церкви і Церкви адвентистів сьомого дня, можна зробити наступні висновки:

Церква адвентистів за організаційною структурою дуже схожа на Методистську. Це зумовлено рядом причин:

• Перше – те, що велика кількість служителів перейшли з методистів до адвентистів у ранній етап становлення Адвентистської церкви.
• Друге, ця система допомагала контролювати духовний стан членів громад, а також ефективно управляти церковними справами як на національному рівні, так і міждержавному.
• Третє, система організації давала змогу виробляти єдину доктринальну основу, що було і залишається головним для церкви АСД.

Не зважаючи не те, що організаційно дві церкви схожі, церква АСД випрацьовувала свою власну стратегію і організацію протягом багатьох десятиліть. Вивчаючи джерела, не має підстав вважати, що організаційна модель управління церквою була взята з Методистської церкви.

Поділ на малі групи, який відбувався з дня заснування Методистської церкви, прослідковується і в Адвентиській церкві. Функції, які виконують дані групи, схожі. Однак вони мають різне коріння походження. Методистські малі групи з самого початку передбачали і допомоги один одному в досягненні правдивого способу життя.

Адвентистські малі групи були організовані для кращого дослідження Слова Божого. Тому в адвентистів, коли розбивалися на групи, більшість часу відводилось не на особисті досвіди і духовні практики, а на вивчення Біблії.

Пасторське служіння між цими двома деномінаціями настільки схоже, що дає право рахувати, що вплив методизму на піонерів адвентизму був надто великим.

Тобто, хоча ми не можемо сказати, що той чи інший звичай Адвентистської церкви був взятий з методизму, але вплив, який справила ця церква, зробила величезний поштовх для створення саме такої організаційної структури Церкви адвентистів сьомого дня.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Froom L.E. Prophetic Faith of Our Fathers. – Washington 1948. 1948.
2. Зайцев Є.В. Без прошлого нет будущего. – Заокський: Источник жизни.
3. Біблія.
4. Уолтер Э. Теологический энциклопедический словарь.
5. Т.Т Г.С.А.Х. Религии народов мира. Учебное пособие.
6. Н.В. Р. Протестантизм.
7. Бровський П.М.З. Православие, римо – католичество, протестантизм, сектанство. Сравнительное богосовие.
8. Н. Б. Методисты, англо-американськая секта.
9. A Short Course in UCC History: The Christian Churches.
10. Review and Herald 6 December 1863. P. p.173.
11. Review and Herald. 20 September 1853.
12. Лафборо Д. Возникновение и прогресс.
13. Review and Herald , 6 December. 1853. P. 173.
14. Скажи об этом миру.
15. В. Миллер начинает углубленно изучать Святое Писание.
16. Review and Herald 1861, 3 September 1861. P. 108.
17. Review and Herald , 8 October 1861. P. 148.
18. http://cerkva.ks.ua/napravleniya/metodizm/metodistskaya-tscerkov.html P. Методиська церква 58 а.
19. http://pidruchniki.com/16150816/religiyeznavstvo/metodizm P. методизм.
20. http://www.crivoice.org/creedclass.html, “http://www.crivoice.org/creedclass.html,” The General Rulesof the Methodist Class , 2013.
21. Н. Жукалюк В.Л. Церковь христиан – Адвентистов седьмого дня в Украине.
22. Робочий курс Дивізіону. 2007.
23. Церковне керівництво церкви адвентистів сьомого дня. 2005.
24. Review and Herald 1852 6 May 1852.

***

Автор – бакалаврант богослов`я Сергій Шпак
Ілюстрація