Конклав відбувся надзвичайно швидко: менш ніж за два дні було обрано нового понтифіка. Білий дим, що піднявся над Ватиканом, сповістив про завершення голосування, і натовп почав стікатися до площі Святого Петра в очікуванні оголошення. Та реакція була стриманою: на обличчях — подив, у натовпі — шепіт. Лише згодом пролунав звичний ентузіазм.
У чому ж була причина розгубленості? Лев XIV — перший Папа з Америки. І цей факт, безперечно, розбурхує пророчі уявлення адвентистів. Ще тоді, коли Джон Кеннеді став першим католиком-президентом США, чимало людей підозрювали, що настає початок кінця: адже ми знаємо, що колись перший і другий звір, про яких йдеться у книзі Об’явлення, об’єднаються через океан і спричинять відродження репресивної форми християнства, що панувала на Заході протягом середньовічного періоду. Коли маєш американського президента, який належить до глобальної організації з прагненням до світової влади, легко побачити потенціал для стрімких пророчих зрушень, про які нам було сказано.[1]
Американський президент, що належить до глобальної релігійної організації з політичними амбіціями — це вже неабиякий символ. А що тоді означає Папа з американським громадянством?
Звичайно, слід звертати увагу на ознаки часу, але ніколи не слід пророчі спекуляції ставити вище за працю, яку нам доручено виконувати.
Це сталося понад пів століття тому — лише мить у порівнянні з двотисячолітнім перебігом історії. Дехто цілком слушно зазначить, що з того часу у броні американської нації, яку Еллен Уайт описала як таку, що має «протестантське та республіканське правління», з’явилися тріщини.[2]
Нині, більш як шістдесят років по тому після вбивства Кеннеді і після ще одного католицького президента (Джо Байдена), ми спостерігаємо унікальне поєднання римського й американського світогляду по той бік океану — в особі кардинала Роберта Френсіса Превоста. Наскільки ж він насправді є американцем? Це складно сказати: він, безумовно, народився у США, але більшість свого релігійного шляху пройшов за кордоном.
Коротка мить порожніх поглядів на площі Святого Петра свідчила про те, що більшість із нас насправді не знали нічого про цього нового понтифіка; його просто не було в поширених списках ймовірних кандидатів. Але факт, що він є першим в історії Папою з Америки, безумовно, має пророчий потенціал. Просто я поки не знаю, у чому саме він полягає.
Я мав низку запитань, коли побачив його на балконі, особливо як американець, що набув це громадянство. Коли я ставав громадянином, мені довелося публічно зректися вірності будь-якому іноземному главі держави. Я ніколи не мав схильності до монархізму, тож це було нескладно. Але виникає запитання: адже Папа є главою держави Ватикан. То чи зберіг він свій американський паспорт?
Інші запитання: наскільки “американський” кардинал Превост насправді? Конституція США і канонічне право Римо-католицької церкви вже давно перебувають у стані складного поєднання. Сполучені Штати декларують абсолютну прихильність до релігійної свободи, і хоча чимало американців відчувають, що ця прихильність останніми десятиліттями зменшується, ми й далі проголошуємо її. Натомість Рим, хоча формально толерує інші віровчення і демонструє прагнення до екуменізму, часто залишає враження, що й досі дотримується думки єпископа Кипріана Карфагенського про те, що поза Католицькою Церквою немає спасіння.[3] Остаточна мета Риму, фактично, не змінилася: повне об’єднання християнства під її проводом.
Якщо пророцтво постійно лякає вас — можливо, ви читаєте його неправильно.
Це об’єднання, з погляду пророчого слова, передбачає повернення до злиття церкви і держави — саме того союзу, який спричинив чимало проблем на Заході протягом століть. Такий союз був одним із факторів, які змусили багатьох віруючих покинути Європу і вирушити до Америки. Хоча багато з них спершу не змогли реалізувати власні ідеали (згадаймо, що Мері Дайєр стратили за те, що вона була квакеркою), нація, що зрештою постала в Новому Світі, закріпила у своїй Конституції відданість свободі.
І от питання: як ці дві системи цінностей — римська та американська — можуть співіснувати в голові американського Папи? Можливо, час усе прояснить — і цілком імовірно, що з цього нічого не вийде. Зрештою, майже щоразу, коли ми намагалися передбачити деталі майбутнього поза загальною канвою того, що сказано у Біблії, ми помилялися — адже суть пророцтва полягає не в передбаченні майбутнього, а в розпізнаванні його здійснення, коли воно настає.
Коли Ісус передбачив переслідування Своїх учнів, Він підсумував це словами: «Отже, Я сказав вам це, щоб коли прийде їхній час, ви згадували, що Я вам сказав» (Ів. 16:4, Сучасний український переклад, Українське біблійне товариство, 2023, тут і надалі). У писаннях апостолів ви не знайдете докладних передбачень, як саме відбуватимуться переслідування; натомість там — розповіді про те, що вже сталося. Гадаю, учні були надто зайняті поширенням Євангелія, щоб витрачати час на спроби вгадати майбутнє в деталях. Коли Бог відкривав їм щось конкретне, вони ділилися цим із Церквою. Але поза пророчим одкровенням у Новому Завіті майже не зустрічається передбачень.
І саме така позиція, як на мене, є належною для адвентиста XXI століття. Звичайно, варто бути уважними до ознак часу, але не ставити спекуляції вище за нашу місію. Чи стали ми свідками стрімкого руху у напрямку подій, про які йдеться у Об’явленні, розділ 13? Хто знає? Можливо. Але незалежно від усього, наше основне доручення залишається незмінним:
«Особливим чином адвентисти сьомого дня поставлені у світі як сторожі та світлоносці. Їм доручено останнє попередження для загиблого світу. На них сяє чудове світло із Слова Божого. Їм дано завдання найбільшої важливості — проголошення першої, другої та третьої ангельських вісток. Немає іншої справи такої важливості. Вони не повинні дозволяти нічому іншому відволікати їхню увагу».[4]
Однією з найбільших переваг зосередженості на нашому покликанні є те, що вона допомагає позбутися страху. Часто, коли ми надмірно зосереджуємося на поточних подіях, увага переключається на ті нібито страшні речі, про які говориться в Писанні. Але якщо пророцтво викликає у вас постійний страх — можливо, ви його неправильно читаєте. Знайдіть усі згадки Ісуса про страх. Прочитайте слова Павла у Другому посланні до Солунян і зверніть увагу, як він закликає до спокою:
«Просимо вас, брати, стосовно приходу Господа нашого Ісуса Христа, коли ми зберемося до Нього. Щоб ви не відразу вагалися розумом та не тривожилися ні духом, ні словом, ні посланням, яке нібито від нас, начебто настав Господній день» (2 Сол. 2:1–2).
Ще одна втішна обіцянка — в словах Ісуса про повернення: «Хай не тривожиться ваше серце: вірте в Бога і в Мене вірте» (Ів. 14:1).
Так, звертайте увагу на те, що відбувається. Але сприймайте ознаки часу так, як того прагне Бог: як свідчення Його вірності у виконанні обіцянок, як підтвердження того, що ніщо не застигне Небо зненацька. Є Той, Хто бачить усе, що відбувається — і ми можемо цілковито довірити Йому наші турботи.
Не забуваймо: хтось поруч із нами сьогодні потребує не пояснення подій у Ватикані, а живого свідчення любові Ісуса Христа.
Shawn Boonstra
За матеріалами Adventist Review
Інші публікації
[1] See Ellen G. White, Testimonies for the Church (Mountain View, Calif.: Pacific Press Pub. Assn., 1948), vol. 9, p. 11.
[2] Ibid., vol. 5, p. 451.
[3] See, for example: https://www.catholic.com/video/how-can-catholics-say-theres-no-salvation-outside-the-church.
[4] E. G. White, Testimonies, vol. 9, p. 19.
