Сучасний вигляд суспільства створює ілюзію бездуховності серед людей, духовність залишається однією з найбільш актуальніших тем, тому в умовах сучасної духовної кризи, слід звернути увагу на історію розвитку духовних надбань людства у сфері релігійного життя. Більш того, духовне минуле народу допомагає розкрити всі забуті до цього події та відновити втрачені сторінки духовної історії. До них можна віднести такий розділ релігійного життя як духовне християнство, актуальність вивчення якого можна виділити у кількох аспектах.
Першим аспектом є той факт, що духовне християнство було і є малодослідженою темою релігійної історії України і тому, воно потребує висвітлення так званих таємниць. Вся проблема полягає у замовчуванні кількості, статистичних даних, та впливу духовних християн на тодішнє суспільство.
Другим аспектом є аргументація відносно важливості теми, яка розкривається у потребі висвітлення загублених сторінок історії частиною якої є саме духовне християнство. Також, не менш важливим аргументом є те, що історія релігійного розмаїття на теренах Російської імперії, яка свого часу мала вагому роль у релігійному житті людства, є мало висвітленою та недослідженою.
Третім аспектом є той факт, що духовні християни які внесли свій вагомий вклад у становлення суспільних відносин імперії, та певним чином почали реформувати суспільство, залишаються забутими. Тому їхній вклад у релігійну історію повинен бути висвітленим, оскільки велика частина їхніх нащадків є частиною протестантських громад.
ДУХОВНІ ХРИСТИЯНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
Передумови поширення духовно-християнських рухів
Релігійне життя на теренах Російської імперії починаючи з XVII століття починає зазнавати змін, домінуюча тоді Православна церква почала ряд внутрішньо церковних змін, що призвело до відходу певної кількості прихожан та розколення певних соціальних верств із рядів церкви. Згодом у церкві виникає певний занепад, через що відбувається певне відділення, внаслідок чого виникають все нові і нові рухи. Новостворені релігійні напрямки несуть найрізноманітніші назви: розкольники, сектанти та інші. Згодом науковці починають виділяти деякі напрями духовних християн: духобори, молокани, христовіри, скопці та ін. [14. ст.59].
Політика держави починаючи з другої половини ХVІІІ століття змінюється і це починає відображатися в оцінці діяльності віруючих, замовчуванні статистичних даних про їхню кількість та розповсюдження, та значно применшується їхня роль у суспільному житті країни та народу. У Російській імперії з’являється нова гілка релігійних рухів під загальною назвою духовні християни старовіри або: «Ті що бережуть віру своїх предків» .
Проблемою російського духовного християнства і ставлення до нього з боку держави було широко відображено у російському законодавстві, починаючи з кінця XVIII століття і до початку XX століття. Духобори, молокани, як і всі інші представники так званого російського старовірства, відносились до категорії розкольників та заколотників, тому вони постійно потерпали від переслідувань з боку тодішнього уряду. Згідно з даними істориків, за часів Петра I, боротьба з послідовниками усіх неправославних рухів велася на рівні боротьби проти державних заколотників, які загрожували безпеці тодішньої влади [5. ст 23].
Православна церква з часом стала державним інститутом під управлінням імператора, і усі ті, хто не розділяв поглядів з православ’ям, потрапляли у ранг зрадників держави. За місіонерську діяльність або пропаганду вчення всіх старовірських рухів було введено покарання у вигляді висилання на каторгу. Старовіри були позбавлені права перебувати на державних посадах, а також не могли ставати свідками у суді проти православних прихожан. Для них у громадських місцях були спеціально відведені місця, а також вони мали носити спеціальний одяг, який відрізняв їх від звичайних православних людей. Носіння бороди чоловікам старовірам дозволялося, проте вони були змушені платити податок за неї у тому випадку, коли вони не повінчалися у православного священника. Дітей старовірів змушували хрестити згідно з православними церковними обрядами, інакше дітей могли силоміць відібрати або взагалі позбавити права на громадянство. Тих людей, які намагалися прикривати старовірів, чекало суворе покарання, яке прирівнювалося до протидії влади і тому несло за собою важкі наслідки. Пізніше гоніння на сектантів посилюються у 1738 році, сектантів почали силою змушувати молитися в ім’я царя. Їх притягували до відбування каторги і гірничих робіт, через це вони почали втікати у ліси, закордон, почалися масові біженства.
Історія поширення духовних християн та їхніх рухів
Розглядаючи історію поширення духоборчих напрямків, потрібно віддати належну увагу переселенням, яких зазнавали духовні християни, у тому числі більшість усіх неправославних автохтонних рухів. Однією з причин єдності і процвітання духовних християн була їхня віра, а також політика церкви через відношення до них. Так, починаючи від 1800-х років влада імперії починає переселення духовних християн, що з часом призводить до виникнення так званих «комун». Прикладом такої комуни було поселення духоборів та молокан, де на території нинішнього Кавказу та Закавказзя було сформовано 148 сіл в Ахалкатському повіті за Мокрими горами, окрім того, три поселення в Тифліському повіті і три — в Єлизаветпольському повіті. Однак згодом влада приступила до своїх планів і такі локальні поселення стали причиною знищення таких колись потужних релігійних рухів як молокани та духобори [2]. І це лише один із прикладів локальних поселень молокан на території Російської імперії.
На території України розповсюдження духоборів та молокан, як представників старовірів, було поширено Слобідською Україною та Катеринославщиною, де вони починають з’являтися на початку ХVІІІ століття. Унаслідок того, що віруючі тісно спілкувалися із сусідніми росіянами, духоборчі рухи виникають на Чернігівщині, Катеринославщині, Полтавщині в кінці ХVІІІ століття. Згідно з даними Харківського архіву, духобори з’явились на території України найшвидше на території всієї імперії. [17]. Протягом ХІХ століття вістка про нове вчення поширюється теренами нашої держави. Результатом поширення вчення духоборів в Україні стало значне збільшення їхніх послідовників, які вже проживали у Миколаївському повіті Херсонської губернії, Кобеляцькому, Миргородському, Костянтиноградському повітах Полтавської, Новомосковському, Верхньодніпровському, Маріупольському, Олександрівському, Павлоградському повітах Катеринославської, а також розповсюдились у Харківській та Таврійській губерніях. Проте матеріалів і документів, які детальніше розповідали б про розповсюдження молокан на території України не збереглися, чого неможна сказати про Таврійську губернію [8 ст.10]. Згідно з даними Херсонського державного архіву, у 1802 році за наказом імператора Олександра I розпочалися переселення духоборів в окремі регіони імперії. І вже на початку ХІХ століття перше поселення молокан та духоборів з’явилося у Таврійській губернії, це переселення мало на меті відділити старовірів Слобідської України окремо від православних жителів. Результатом цього процесу стало швидке поширення Духоборів у Таврійській провінції. У той же час поряд з духоборами переселялися й молокани, а також представники інших старовірських рухів, які пізніше розпочали вносити певні традиції у життя і побут людей, які проживали поряд з ними. Нові поселення молокан та духоборів були сконцентровані переважно на півночі губернії. Згідно з даними перепису, сектантів перевозили з Тамбова, Пензи, Воронежа, Орлова, Саратова, Катеринославської губернії, а також із Фінляндії, Дона та інших територій Російської імперії. Незважаючи на велике переселення, основними сектантами, які переселені у Таврійську губернію були представники духоборів. Згодом з’явилися перші спроби розселення молокан проте вони були дуже ізольовані. Масовим переселення молокан стало лише через 10 років із початку переселення духоборів. Але незабаром ситуація змінилася, якщо станом на початок 1820-х років потік переселенців духоборів був майже вичерпаний, то молокани тільки розпочали своє переселення на простори губернії. Найінтенсивнішим потік старовірського переселення до Таврійської губернії був аж до першої чверті дев’ятнадцятого століття, незабаром потік переселенців зменшився, оскільки влада забороняла сектантам переселятись туди. Переміщення величезної кількості духоборів і молокан певним чином посприяло швидкому розповсюдженню старовірських рухів територією як Таврійської, так і сусідніх губерній [10. cт. 288].
Розвиток духовних християн
Розповсюдження та розвиток
Одним із прикладів успішного розвитку духовного християнства був його розвиток та поширення з великою силою вчення, яке вже через кількадесят років після першої згадки про молокан чи духоборів розповсюдилося і досягнуло всіх куточків Російської імперії. Розглядаючи загальну картину духовно-християнських рухів, можна відзначити багато чинників і деталей, які сприяли об’єднанню або навпаки розділенню певних релігійних груп. Нагорна Т. В. виділяє загальну тенденцію, що була характерною для різних релігійних громад молоканського та духоборчого напрямків у період їх становлення. Характерною рисою тодішніх рухів була поява великої кількості відгалужень тих чи інших напрямків духовного християнства. Поява різноманітних течій була зумовлена, як суб’єктивними, так й об’єктивними чинниками, що впливали на розвиток тодішніх духоборів та молокан. Суб’єктивним чинником можна вважати тогочасне прагнення окремих авторитетних осіб або релігійних діячів різних релігійних громад утвердитися на позиції духовного наставника й позиції лідера того чи іншого руху, напрямку. До групи об’єктивних факторів можна віднести закономірний процес диференціації із догматичних чи соціально-економічних причин, також важливою була територіальна специфіка розповсюдження, утвердження, та розвитку конкретного релігійного напрямку [8. cт.12]. Часто відігравала свою роль і певна локалізація, викликана різноманітними причинами, серед яких могли бути як і примусові переселення владою, так і самостійне відділення релігійних громад від суспільства у межах району чи навіть одного населеного пункту. Типовим прикладом цього фактору може стати переселення старовірів, яке розпочалося у ХІХ столітті, на територію тогочасної таврійської губернії і, як зазначає у своїй роботі Нагорна Т. В., починаючи з ХVІІІ ст., коли почалося створення сприятливих умов для переселення старовірів на нові ще незаселені території. Царський уряд, місцева адміністрація були зацікавлені в якнайшвидшому заселенні цих територій. Цей факт обумовлював розселення старовірів на території Азовської, Таврійської та інших новостворених губерній, типовими прикладами розселення були локальні громади старовірів та духоборів з метою їхнього відділення та унеможливлення впливу на православне населення [8. ст. 12-14].
Інші публікації
Згідно з даними реєстру початку ХХ ст., молокани проживали у Тамбовській, Воронезькій, Саратовській, Самарській, Астраханській, Сибірській, Нижегородській, Владимирській, Рязанській, Таврійській, Ставропольській, Оренбургській губерніях, у Донській, Кубанській, Амурській, Тургайській областях та Закавказзі. Відомий молоканський проповідник Н. Ф. Кудинов стверджував, що на початку ХХ ст. духовних християн, а саме молокан та духоборів, у Росії нараховувалось більше ніж один мільйон працездатних осіб [5. ст. 11].
Напрямки духовних християн
Хоча історія заснування різноманітних старовірських рухів до сих пір залишається невідомою, історики та науковці виділяють декілька основних старовірських, або як їх ще називають духоборчих течій. Як стверджується на офіційному сайті християн молокан: «Сам термін Духовне Християнство, і є збережена найдавніша християнська гілка, або секта (докорінне значення цього слова), яка і повинна іменуватися, як Духовне Християнство на відміну від Ортодоксальної гілки, що вилилася в Католицизм і Православ’я» [17].
Кількість неправославних релігійних рухів постійно замовчувалася, як і статистика з кількості людей. Так у 1863 році були видані «Статистичні таблиці Російської Імперії», їх було розроблено за розпорядженням міністра внутрішніх справ задля моніторингу ситуації у державі. У них, вирахували, що всіх старообрядців і сектантів у Росії до 8.000.000 осіб, у тому числі згодом було обраховане більш точне число, яке показало, що разом 8.220.000 людей належать до тих чи інших релігійних рухів [18].
Однією з найбільш поширених на той час течій були молокани. Історики пов’язують заснування молокан із 60-ми роками XVIII століття, коли про них вперше згадується. Засновником секти вважається селянин Тамбовської губернії Семен Уклеїн. За даними російських істориків, він займався пошиттям одягу і, йдучи з одного села в інше, він зустрівся з одним із засновників духоборства, Побірохіним, одружився з його донькою і прийняв духоборче вчення. Духобори у той час мали вагомий вплив на культурне та релігійне життя народу, та мали досить на той час сильне вчення. Проте, через 5 років, Уклеїн припинив розділяти вчення духоборів не визнаючи єдиним джерелом релігійної істини внутрішнє осяяння. Відділившись від духоборців, Уклеїн зблизився з послідовниками протестантського раціоналістичного вчення Тверитинова, таких в той час було чимало у Росії. Їх також відносили до єретичного руху, оскільки вони не визнавали вчення тодішньої православної церкви. Із представників цієї секти Уклеїн розпочав організувати свій новий рух [5. cт. 21-22]. Молоканство, як раціоналістична християнська течія виділилася із вже згаданої секти духоборів у 50-ті роки ХVIII ст. До цих пір не було запропоновано суттєвого пояснення походження назви найчисленнішої російської неправославної християнської секти. Згідно з деякими даними, назву молоканства було дано секті ще в 1765 році тамбовською консисторією, так як сектанти у піст споживали молоко. Назва секти була присвоєна їм як і всім іншим деномінаціям, що мали різні погляди з православ’ям стосовно вчення і доктрин. У записах історичних джерел ХVIII століття, описано що, «сектанти називають себе “духовними християнами”, а засвоєну ними назву молокан пояснюють тим, що в їхньому вченні є те “словесне молоко”, про яке говориться у Святому Писанні [5. ст.23].
Історичні записи говорять нам про те, що згодом С. Уклеїн, оточений 70 “апостолами” або, як він їх називав учнями, урочисто, зі співом псалмів вступив у місто Тамбов. Але поліція посадила всіх у в’язницю, незабаром Уклеїн, відмовившись на словах від свого вчення, був звільнений і знову прийнявся за пропаганду. Потім цей рух проник в Астраханську і Катеринославську губернії, і на Кавказ. Швидкому поширенню руху сприяло падіння авторитету Російської православної церкви у народній свідомості. Проповіді Тверитинова, що відкидають авторитет офіційної церкви і закликають до вільнодумства у тлумаченні Священного Писання, виступаючи за спрощення обрядів і богослужіння, і постів, були популярні у південних районах імперії [5. ст. 24]. В основу свого віровчення Семен Уклеїн поклав Біблію. Водночас він пояснював, що істотним є не буквальне її розуміння, що все написане у Біблії відповідає дійсності. Але відтворені у Біблії події відбувалися не для того, щоб їх буквально сприймати, а для того, щоб надати всьому людському існуванню внутрішнього, морально-повчального змісту для їхнього ж життя [3. ст 3].
Також не менш впливовим релігійним рухом було духоборство, яке також було доволі поширеним на території Російської імперії у період XVIII – XIX ст. на території сучасних українських земель з’являється новий подібний до уже згаданого молоканства, рух духоборів. Витоки цього руху виходять від так званого духовного християнства. Виникнення цього напрямку пов’язують із постаттю одного багатого купця. На думку дослідників, Силуан Колесников, який був родом із Катеринославщини, та його знайомий Іларіон Побірохін були багатими купцями і у минулому належали до напрямку хлистів, які також були одним із сильних релігійних рухів, проте згодом зазнали гонінь та розпорошилися. Захоплені ідеєю поширення духоборства ці двоє стали співорганізаторами нового руху. Наприкінці XVIII ст. цей рух утвердився на території Харківської, Катеринославської та Тамбовської губерній та згодом цей релігійним напрям почав своє поширення на території Прибалтики. Згодом, коли до влади в імперії ступив Олександр 1, у 1803 році духоборцям була дана свобода віросповідання і вони почали повертатися у ті регіони імперії з яких їх раніше витісняли. Згодом рух духоборів зазнає значного поширення та впливу, що почало примушувати владу до репресивних дій відносно духовних рухів і вже через декілька рухів молокан та духоборів починають переселяти у незаселені землі Мелітопольського району Таврійської губернії [1].
Загалом ситуацію, що склалася із духоборством можна розділити на два періоди: етап до переселення в комуну Молочних Вод і етап безпосередньо життя і діяльності у молочноводській та інших, призначених для їхнього переселення комунах. На жаль, залишилось мало достовірних фактів, які б свідчили про життя духовних християн до переселення у комуни, але зрозумілим стає той факт, що вони потрапили туди завдяки тому, що всіляко відкидали вчення православної церкви. Так як православна церква стала державним інститутом влади, то не підкорення їй означало те саме, що й не підкоритися владі. Через своє вчення духовні християни поплатилися правом вільно пересуватися теренами імперії, залишаючись жити у спеціально відведених для цього поселеннях комунах. Якби гуманно це не виглядало, але саме завдяки такому методу державна та церковна влада почала ізоляційне, хоча й непомітне знищення духовних християн [4].
Ізоляцію влада використовувала не тільки у відношенні до людей, дані про існування та кількість духовних християн регулярно замовчувалася. За офіційними даними, число так званих розкольників і сектантів між 1826 і 1855 рр. було від 700.000 до 800.000 осіб і лише одного разу (у 1837 р) показано було статистику, що складала 1.003.000 осіб. За твердженням генерала Н. Н. Обручева, що мав доступи до прихованих урядових даних, число розкольників і сектантів не могло бути меншим 8 млн. людей [19].
Окрім двох вищезгаданих груп молокан та духоборів представниками духовних християн також вважаються: хлисти, скопці, христовіри та інші напрямки. Проте ці рухи не потрапляють під описання оскільки у тих часових рамках, які бере це дослідження їхня активність значно спадає і не має ніякого відображення в історичній літературі.
Переслідування духовних християн
З початку свого існування духобори та молокани відрізнялися від усіх інших рухів тим, що категорично відкидали вчення православної церкви, а також засуджували всі її ритуали та таїнства. Також вони жорстко засуджували їхні храми, які на їхню думку не володіли практично ніякою святістю, а сама церква зовнішня, тлінна, а не вічна, також вони відкидали духовенство церкви «попів ваших з усією потребою в житло для себе заходити не хочемо», також вони не визнавали і не розділяли православних таїнств, а ікони називали рукотворними образами. Така їхня позиція негайно викликала гоніння на всіх духоборів після чого їх масово починають засилати у Сибір як розкольників та шпигунів проти держави. Там їх віддають на покору у монастирі, на гірничі роботи, на каторгу; також частою практикою в монастирях де проживали духоборці та молокани садисти-монахи садили їх в «стовпи», це місця, що схожі на карцери, в яких неможливо було ні стояти, ні прилягти, а можливо було лише сидіти. Із самого початку гонінь духоборці пробували захищатися і вимагали справедливості, вони не вбачали у своїх діях нічого поганого. Проте, один випадок у 1791 р, коли духоборці Катеринославщини будучи затриманими, звернулися за допомогою до свого губернатора з виправдальним листом, в якому вони виклали віросповідання власної віри. У листі вони вказали, що в їхніх діях немає нічого злого та такого, що могло б піти проти закону, і благали подивитися на їхні справи, як на щось більш духовне, що стосується тільки спасіння їхніх душ. Проте, тогочасне начальство не розділяло їхньої думки і тому їх було заслано до Сибіру [4]. Це лише один із тисячі випадків, коли влада жорстоко засуджувала віруючих і відправляла їх фактично на вірну смерть.
У відношенні тогочасного уряду до розкольників (духовних християн) і всіх інших неправославних помічаються певне презирство та неоднозначне ставлення, що виявлялося незмінним хитанням у відношенні до духоборців. При Олександрі I ставлення до духовних християн дещо покращилось, зазнаючи впливу Європи тодішній імператор починає використовувати більш ліберальну політику у відношенні до іновірців. У своєму наказі, від 21 лютого 1803 року, він показує своє ставлення до розкольників і просить не застосовувати до них насильства, проте він також вказує про неможливість вільнодумства поза церквою і закликає до запобігання виникненню та розповсюдженню єретичних у церкві та поза нею [9 ст. 3].
З часом державна влада зрозуміла, що їй не вдасться зупинити розповсюдження духовних християн, саме тому згодом державна політика у відношенні до духоборів починає змінюватися. Починаючи з 1800-х років починаються переселення задля того, аби не дозволити, як вони називали розкольникам, спокушати і зводити з вірного шляху звичайних православних християн [9 ст. 5].
Так як Православна церква стала державною інституцією, то вона мала виконувати ті завдання, які їй ставила державна влада. Церква отримала завдання і почала ставати гарантом державної єдності. У зв’язку з тим, що всі духовні християни виконували місіонерську роботу, і приводили людей у свої ряди, вони стають називатися розкольниками, або як ще можна сказати, державними зрадниками. У силу того, що церкві надали права утискати тих, хто їй заважає, вона почала жорстоку боротьбу проти духоборів, з метою їхнього подальшого знищення. Таким чином, православна церква стала своєрідним інструментом інквізиції у Російській імперії [2].
Якими сильними не були б дії православної церкви, кількість людей, які відходили з лав православної церкви безперестанку зростала. Так, у 1863 році були видані «Статистичні таблиці Російської Імперії», їх було розроблено за розпорядженням міністра внутрішніх справ, задля моніторингу ситуації у державі. У них, вирахували, що всіх старообрядців і сектантів у Росії до 8.000.000 осіб, в тому числі, згодом було обраховане більш точне число, яке показало що разом 8.220.000 людей належать до тих чи інших релігійних рухів [18].
Отже, якщо розглядати історію гонінь на духовних християн, можна знайти багато свідчень того, що їх доволі часто відділяли від загального суспільства, як людей іншого сорту. Ситуація у переслідуванні християн та розколу – духоборів, молокан і штундистів, ні в якій мірі не відображена у світській ситуації, ні в православної, ні в атеїстичної. Ці вірні люди були тими, які змогли здійснити витривалі і життєздатні громади, вийшовши з православної церкви, абсолютно порвавши з нею, народ, який був готовий пережити будь-які гоніння, в тому числі й смерть. Вони були готові зробити все, аби тільки не повертатись до брехні, яка була присутня у зовнішньому православному християнстві [20].
ВЧЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ДУХОВНИХ ХРИСТИЯН
Особливості вчення
Якщо розглядати вчення, яке було характерним для тогочасних неправославних рухів, то тут необхідно підмітити, що духовні християни були переконані у тому, що вони власне проповідують християнство апостольських років, чистять «дух і істину» від мертвущих нашарувань зовнішньої обрядовості і обряду нав’язаного православ’ям. Вони бачили правду у взаємодопомозі і спільності між прихожанами громади, всі брати мають розділяти і горе, і радість між собою, а при потребі надавати житло та їжу. Вони бачили правду у тому, щоб брат шанував брата, бо у цьому шануванні він складає хвалу Богу, хвала і хороше відношення до ближнього – це хороше ставлення до Бога, якщо ти хочеш віддати любов, то виражай її до брата. Духовне християнство стало переходом від дивної обтяженої різними обрядами релігії до духоборства з його спрагою до чистого і невинного життя, життя за розумом і совістю [11], [20].
Серед вчення духовних християн потрібно підмітити й те, що вони завжди закликали до очищення тіла й розуму. Понад все корисно і морально завжди зберігати стриманість. Молокани уникають вживання свинини і кажуть, що Мойсей справедливо не велів їсти звідти м’яса, нібито збудливого побажання і взагалі нездорового. Не вживають вони також цибулі і часнику, називаючи їх плодами содомського винограду, від яких Мойсей у своєму законі забороняє їсти. Але більш за все, молокани уникають вживання вина. Кожен напій вина вважається у них ганебним, бо вино обтяжує розум і приводить людину у неприродний стан. Куріння тютюну, хоча і не переслідується, як у старовірів, але не схвалюється, на тій підставі, що тютюн виробляє одуріння. Молокани не схвалюють будь-якої розкоші і вишуканості в їжі, одязі і взагалі у способі життя [12].
Духовні християни, а саме духобори і молокани, починаючи з XVIII століття, як і штундисти виділяюся особливим вченням, проте мають певні спільні риси у своїй вірі. У багатьох деталях свого вчення вони мали разючу спільність з євангельськими християнами Заходу, тобто Європи. Прикладом є наполегливе відстоювання того, що Царство Христа – не від світу цього, і говорили, що люди лізуть туди, куди непотрібно, і вторгаються у сферу, яка їм не належить, коли вони втручаються в особисті відносини інших людей з Богом [20,52]. Це глибоке переконання було характерним для всіх російських так званих сектантів.
Настільки ж впевнено вони відкидають владу у справах віри всередині самої церкви. Серед духовних християн немає поваги до духовних чинів православної церкви, а також вони не виділяють особливої влади над своєю вірою їхніми власними духовними наставниками. Вони заперечували те, що апостоли і проповідники Євангелія мали священну владу і надприродні сили для управління віруючими, тому вони також заперечували практику управління вірою людини. Разом із запереченням у відношенні до православних священиків, заперечувалася і встановлена практика сповіді, посту та покарань. Визначною рисою віри всіх російських духовних християн було вчення про те, що Христос живе в них, однак це вчення часто було неправильно викладене, часто духовні християни стикалися із проблемою трактування Святого Письма через неграмотність, яка була поширеною серед них [20, ст 53].
Відношення до хрещення теж мало особливий вигляд. Вони говорили, що за допомогою хрещення люди переходять у храм Христовий на землі, який Бог організував для нас внаслідок своєї благодаті. Дивлячись на те, що повелів Христос і Його Апостоли, усі повинні шляхом хрещення ставити єдиними з самим собою, а також об’єднуватися разом з усіма іншими послідовниками Христа, щоб взаємно забудовуватися, втішатися і зміцнювати один одного на шляху до небесного спасіння. Усім потрібно перебувати в апостольській науці, спільному спілкуванні, ламанні хліба, і обов’язково молитвах. Подібне єднання є ознакою справжніх учнів Божих, тому всі повинні, забудовуючи один одного, будувати церкву. Основним джерелом правил в управлінні церквою був і Новий Завіт, в якому цей приклад апостольських церков [21, cт.125].
Вчення духовних християн із самого початку мало свої певні особливості, які й відрізняли їх від православ’я. Так, наприклад, вони говорили, що трійця це дещо особливе. Таке, яке неможливо зрозуміти власним розумом. Вони визнавали триєдність, однак вони стверджували, що триєдність Бога не збагненна, хоча і присутня в їхньому житті [22, ст.77-78]. У відношенні до Ісуса вони говорили, що він був одночасно і Богом, і людиною. Він був для них втіленням Божої любові та премудрості, завдяки його Божественній природі та силі, яку Він віддав на хресті вони змогли стати вільними від гріха. Христос став своєрідним лікарем, Який допоміг їм виплутатись з гріховної глухоти та сліпоти. Він відкрив їм нове світло та нові можливості у житті, пізнати Бога та позбутися напастей гріха [22, ст.80]. Духовні християни, молокани, мотивуючи інших, говорили, що дивлячись на Управителя нашої віри та Виконавця волі Божої, Ісуса, ми віруємо у єдиного Бога, який перебуває в трьох особах: Творець, і Син, і Непорочний Дух. Ми відчуваємо його силу й підтримку в усіх сферах нашого життя [23].
3.2 Внутрішні зміни та поділ
Однією з найбільших причин зникнення таких великих рухів, як молокани та духобори, слугувала політика влади, яка сприяла певному внутрішньому розділенню серед духоборчих громад. Так, духовні християни, які переселялися в окремі регіони часто стикалися із проблемами керівництва в їхніх громадах, так, наприклад, серед них часто виникали нові вчення у відношенні до святого письма та інших сфер життя. Цікавим є той момент, що доволі часто вони страждали внаслідок того, що їхні лідери тим чи іншим поглядом дивилися на тодішню владу та ситуацію у суспільстві та з кожним роком набувала все нового вигляду. Так, наприклад, відомий випадок, коли у 1895 року, підбурені словами духовного наставника, духобори, які були примушені до військової влади, принесли всю зброю і спалили її на вогні. Така їхня поведінка вже незабаром відобразилась у політиці влади і громади духовних християн почали жорстко контролюватись поліцейськими. Такий розклад подій поставив їх перед вибором тікати від такого гніту або залишатись і йти у підпілля. Деякі з духовних християн розпочали міграцію до Канади та Сполучених Штатів Америки у пошуках свободи віросповідання, проте не всі притримувались такої думки, адже дехто вважав, що владі потрібно підкоритись і залишатися на рідній землі. Так почалися перші розділення серед громад духовних християн [2]. Таким чином, духобори та інші релігійні рухи, з часом перетворюються у підпільні братські організації, проте вони й надалі контролюються державою. Так, розділені духобори згодом стають об’єктом пропаганди інших вір, серед груп кавказьких і особливо серед слабких груп херсонських духоборців починають вести успішну пропаганду, баптисти і інші нові реформаційні вірування, що приходять із заходу. Проте й це не було кінцем, згодом з’являються свідчення, що серед духоборців стало можливо пропагувати навіть колись відкинуте православ’я. Таким чином із просторів Російської імперії почав зникати колись могутній рух християн духоборів [2].
Також не менш гіркою була й доля молокан. Починаючи з кінця 1800-х років серед молоканських духовних лідерів починають з’являтися різносторонні погляди на ті чи інші питання. Такий розклад подій не міг залишитися непоміченим, і вже згодом серед молоканських громад починається розділення. Формуються групи молокан, які між собою розділяють ті чи інші погляди. Так виникають такі направлення як: молокани-суботники, молокани-воскресники, молокани донського та інших толків [12]. Один з таких толків, староуклеїнський, намагався зберігати вчення своїх прабатьків, проте він був найслабшим серед усіх толків. Згодом з’являлися новіші об’єднання, серед яких, стародонський толк, що сформувався із заможної частини козацтва,а також представників нижньоволжського та донського купецтва, цей толк дуже видозмінив віру молокан і фактично представляв собою православ’я, але без священників. Представники цього толку почали підтримувати майже всі догми православної церкви, а також більшість таїнств, церковну магію і похоронний культ. Єдиним, що відрізняло цих молокан від православ’я були їхні пресвітери, які служили замість священників, і мова богослужіння, які вони замінили замість слов’янської на російську, проте служіння проводилось на російському православному молитовнику. Цей толк показав наскільки підступно і непомітно православ’я увійшло у колись взагалі протилежну йому віру. Інші нові об’єднання з’являлись одне за одним з’явились нові штундо-молоканський і ново-молоканський толки. Ново-молокани, які давали собі назву євангельських християн, почали з’являтися на початку 80-х років на теренах Таврійської губернії, де були значні поселення та громади представників молокан донського толку. Під силою впливу проповіді баптистів, ці громади майже повністю почали переходити до штундо-баптистської ідеології і культу, зберігаючи лише власне рукопокладення пресвітерів. Таврійська губернія стала, а згодом і залишилася центром нового напрямку штундо-молоканства. Згодом подібні громади почали з’являтися у Самарській губернії і на Дону, де згодом до них почали приєднуватись представники інших молоканських толків і тому згодом їм дали назву ново-молоканами [2].
Отож, представники духовного християнства з тих чи інших причин почали втрачати свій первозданний вигляд і згодом почали своє вливання у нові гілки уже прийдешнього із заходу протестантизму. Відомі випадки, коли цілі громади духовних християн переходили до представників баптизму, штундизму та інших неправославних рухів, що лише починали свій розвиток на території імперії.
ВИСНОВКИ
Духовне християнство на рубежі ХVIII-XIX ст. несло в собі потужні релігійні рухи, чисельність яких обраховувалася мільйонами людей, які палали великою вірою і прагнули змінити тогочасну церкву. Представники духовних християн розповсюджувались фактично на всій території імперії, їхні громади розвивались та займались поширенням своєї віри в основному на Кавказі, Приазов’ї, Кубані і Таврійській губернії. Однак політика держави щодо них не давала їм можливості мати повноцінні суспільні відносини з людьми, тому вони дуже часто опинялись в ізоляції та відчуженні від оточуючого світу. Комуни, які створювались тогочасною владою були якраз спрямовані на те, аби унеможливити спілкування духоборів та молокан з навколишнім світом, задля того, щоб вони не мали можливості розповсюдити свою віру.
Соціальний склад досліджуваних релігійних рухів духовних християн у Російській імперії переважно складався з робітничого населення, хоча там були присутні і представники інших верств населення. Однак, проглядаючи динаміку розвитку цих рухів, можна зробити висновок, що влада просто не допускала того аби серед рядів влади або дворянства були представники духовного християнства.
Із цього дослідження також стала зрозумілою тодішня політика влади у відношенні до духовних християн. Вона вирізнялася особливою прискіпливістю, і в деяких випадках жорстокістю по відношенню до віруючих. Також цілком зрозумілим став факт того, що влада розглядала будь-якого духовного християнина як загрозу для себе. Саме тому у більшості тогочасної літератури при дослідженні можна було побачити такі назви як: сектанти, розкольники та заколотники. Держава, в особі всіх тодішніх імператорів, створила суворі обмеження навколо духовних християн, які витісняли їхні права і свободи, яких у них і так не було.
Вчення духовних християн сильно відрізнялося від православного, а в деяких моментах взагалі було прямо протилежне йому. Серед духовного християнства не знайшлося місця старим православним догмам, навпаки в їхньому вченні можна проглянути певну схожість із вченням представників західних релігійних рухів.
Зміна вчення та розпад духоборських та молоканських рухів, можна сказати став успішною кульмінацією політики держави. Проте, серед основних чинників, зміни вчення можна виділити такі як: вплив православ’я та влади, внутрішні розбіжності та поділи у поглядах, а також вплив нових рухів, що почали приходити із заходу. Однак із цього дослідження можна зробити висновок, що духовне християнство, та його вчення не зникло, а лише реформувалося і стало частиною сучасних протестантських громад.
Це дослідження було зроблено для того, аби показати та висвітлити забуті сторінки нашої історії. Проте, у дослідженні було зроблено лише загальний огляд основних моментів історії, духовного християнства. Більш глибоке дослідження може допомогти у майбутньому краще розкрити всю проблему та показати істинну історію духовних християн на теренах наших земель.
Список літератури
- Духовні християни в Україні [Електронний ресурс] / – // Навчальні матеріали, Історія релігії в Україні – Режим доступу до ресурсу: http://pidruchniki.com/10890815/religiyeznavstvo/duhovne_hristiyanstvo_ukrayini
- Нікольський М. Сектанство постформенної епохи [Електронний ресурс] / Микола Нікольський // журнал Скепсис – Режим доступу до ресурсу: https://scepsis.net/library/id_1830.html.
- Шугаєва Л. Молокани і духобори: суспільно-духовні витоки і порівняльний аналіз віровчення [Електронний ресурс] / – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://vuzlib.com/content/view/1675/25/.
- Нікольський М. Сектанство кріпосної епохи [Електронний ресурс] / Микола Нікольський // журнал Скепсис – Режим доступу до ресурсу: https://scepsis.net/library/id_1817.html.
- Самарина О. И. Общины молокан на Кавказе: история, культура, быт, хозяйственная деятельность : Северо-кавказский государственный технический университет : дис. канд. ист. наук / Самарина Ольга Ивановна – Ставрополь, 2004. – 238 с.
- Чернов А. С. Феномен российской контркультуры на примере национального самосознания духовных христиан-молокан / А. С. Чернов. // Вестник ТГУ. – 2010. – С. 229 – 233.
- Белоножко Е. П. Численный состав сектантства в Российской империи на рубеже XIX-XX вв / Е. П. Белоножко, Н. А. Клишнюк. // Белгородский государственный национальный исследовательский университет. – 2011.
- Нагорна Т. В. Духовні християни в Україні наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Нагорна Т. В. – Запоріжжя, 2007. – 22 с.
- Плоткин В. А. Старообрядчество и старорусское сектантство Пензенской губернии, 20-е годы XIX – начало XX века : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. ист. наук : спец. 07.00.02 “Отечественная история” / Плоткин В. А. – Пенза, 2002. – 211 с.
- Івлєва Я. А. Картографічні джерела з історії таврійських духоборів і молокан в першій половині ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Вид .: Державний вищий навчальний заклад Запорізький національний університет Міністерства освіти і науки України. Запоріжжя. № 33. 2012. – С. 288-290.
- Каретникова М. С. Российское богоискательство. Национальные корни евангельско-баптистского движения // Альманах по истории российского баптизма. СПб. : Библия для всех, 1997.
- История раскола у раскольников // Вестник Европы. 1871. № 4.
- Коретникова М. С. Русское богоискательство [Електронний ресурс] / М. С. Коретникова – Режим доступу до ресурсу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/History_Church/Karet/04.php.
- ПащенкоВ.О. Л.М.Толстой і духобори: основні етапи взаємин наприкінці XIX — на початку ХХ ст./ Пащенко В.О., Нагорна Т. В. // Український історичний журнал. – 2006. – № 3. – С. 56-68.
- Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона, т. XXVI. – СПб., 1899. С. 286.
- Державний архів Харківської області,- Ф. З. – Оп.10. – Спр. 78. – Арк.6, 12-13.
- Офіційний сайт духовних християн-молокан у Росії http://www.sdhm.ru/forum/topic_87/2.
- Милюков П.Н. Очерки по истории российской культуры: в 3 т. Т. ІІ. М., 1994. С. 233; Раскол-сектантство. Материалы для изучения религиозно-бытовых движений российского народа. Собрано Пругавиным А.С. Выпуск первый. Библиография старообрядчества и его разветвлений. М., 1887. С. 79.
- Корнилов А.А. Курс российской истории ХIX столетия. М., 2004. С. 122.
- Каретникова М. С. История протестантизма в России. http://soteria.ru/s659/
- Безносова О. В. Исследовательские дискурсы развития протестантизма в Российской империи в контексте веберовской теории // www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/nariz.doc
- Учение духоборцев // Ливанов Ф. Раскольники и острожники. Очерки и рассказы. Изд. 4-е. Т. 2. СПб., 1872. – С. 77-93.
- Буланова Н.М. Історія християнських конфесій Катеринославщини останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. / Під заг. ред. Світленка С.І. – Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2007. – С.226-228.
***
Автор — Назар Яровий, бакалаврант богослов’я
Ілюстрація — духовні християни-молокани Російської імперії початку ХХ століття
