Більшість вчених, дослідників і теологів при вивченні історії християнства на Русі зосереджують увагу на традиційній точці зору про запозичення Візантійської церковної традиції. Тому багато людей на основі сучасних книг по історії впевнені в тому, що жителі Русі завжди сповідували точно таке ж візантійське православ’я, яке було панівним в Україні в XI столітті. При цьому не беруться до уваги величезна кількість релігійно-філософських творів, літописів, билин, археологічних знахідок та свідчень іноземних письменників епохи Київської Русі. В даній роботі досліджуються особливості вчення та діяльності духовенства на Русі на основі тих документів, які не часто беруться до уваги при дослідженні поширення та діяльності християнської церкви на Русі. Досліджуючи теологічно-світоглядні погляди та діяльність християнської еліти на Русі, ми звернемо особливу увагу на вплив Святого Письма на формування й поширення християнської думки в епоху Київської Русі, оскільки на Русі Святе Письмо набуло в той час широкого розповсюдження, на відміну від Західної Європи та Візантії, де воно було заборонене для мирян. Саме завдяки впливові Святого Письма, яке було досить поширене на Русі в епоху XI-XIII ст., в нас панував особливий вид християнства, якиий відомий дослідник історії О.Жиганков називає «слов’янським християнством». [1]
ОСВІТА
Писемність
Як вважає історик Н.Полонська-Василенко, освіта бере свій початок з появою писемності, ще з давніх часів, коли «чертами й резами» писали. Крім цього, вона аргументує свою думку тим, що Костянтин знайшов у Херсонесі Євангеліє та Псалтир, що були написані «руськими письменами». Це відбулося приблизно у 860-861 рр. Також були «Іванове» руське письмо, грамоти, про які згадується в договорах з греками 911 р. [2, с.239]
Іншу думку висловив історик Василь Біднов. Він сказав, що освіта починається за часів князя Володимира, коли той почав засновувати християнську церкву. Аргументував він це тим, що про освіту дохристиянської доби ми мало знаємо. Біднов вважав, що на Русі, завдяки тісним взаємовідносинам між двома державами та прихильності князя Володимира до культурного зближення з Візантією, поширювалася Візантійська освіта. [3]
Про те, що писемність була поширена серед населення і до Володимира, свідчить той факт, що різні написи зустрічаються на побутових речах: горщиках, глечиках, пряслицях та ін. Адже ті, хто робили ці речі й використовували їх, мали бути писемними. [4]
С.Висоцький відзначає, що найбільшому розвитку й поширенню писемності сприяли два чинники: 1) утворення держави; 2) проникнення християнства, яке тісно пов’язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. [5]
Потрібно відзначити вплив Кирило-Мефодіївської традиції на давньоруську писемність. Про один із найважливіших її внесків повідомляє книга «Історія культури України»: «Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав словянську абетку…». [4, с.32]
«Панонські житія» повідомляють нам, що, прибувши на місце, Кирило та Мефодій насамперед переклали весь церковний чин. У той час в церквах була встановлена традиція вживати Новий Завіт не в порядку євангелістів і апостольських послань, а по черговості так званих щоденних читань на весь рік. Таким чином, вони підготували обрані читання з Четвертого Євангелія та Апостола. Зі сказаного виходить, що переклад церковних книг на слов’янську мову став вихідним і найбільш значним кроком на шляху поширення християнства серед слов’ян. [1]
Слід звернути увагу на роль мови у поширенні християнства, так як вона відкриває важливі ознаки християнської традиції Русі. В навчальному посібнику «Історія культури України» написано: «Православна церква… служби відправляла слов’янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі». [4, с.31] Отже, давньоруське християнство використовувало слов’янську, рідну мову, а не візантійську чи будь-яку іншу іноземну мову. Це свідчить про самобутність в мові, яка була властива християнській традиції на Русі.
Школи. Початкова та вища освіта
Після релігійної реформи князя Володимира у 988 році виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей для функціонування державних інститутів, а, особливо, церкви, яка потребувала освіченого духовенства, яке могло б переписувати книги. [5]
До того ж, самі князі були зацікавлені у відкритті закладів та поширенні освіти. За даними літопису, Володимир Великий почав забирати у знатних громадян дітей і віддавати їх «…на книжну науку». Ярослав Мудрий свого часу також «зібрав від старшин дітей учити грамоти». [6]
Перші школи спочатку з’явилися в Києві та Новгороді, які стали основними центрами освіти на Русі, а потім – у Полоцьку, Чернігові, Галичі та Володимир-Волинському – в містах, де проживало багато людей знатних і простих. Все це говорить про те, що освіта була поширена майже по всій країні і мала свої центри впливу на населення. [2, с.240]
Вагомий внесок в розвиток освіти зробив князь Ярослав Мудрий. Він заснував школу, яка налічувала близько 300 дітей. Крім цього, князь зібрав першу на Русі бібліотеку. Він оточив себе освіченими людьми, такими як Никон, Нестор літописець, митрополит Іларіон та ін. Саме ці люди уклали «Руську правду», літописи, літературні зводи, які високо цінуються і до сьогодні. [4, с.34]
З літопису відомо, що школи розміщувались при монастирях та церквах, а першими вчителями були священики, ченці, дяки. Цей факт свідчить про те, що в руського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а також високий авторитет серед народу. [6]
В освітню програму входило передусім читання й писання рідною (слов’янською) мовою, пропонувалося вивчення інших мов, правил риторики, викладалися основи математики. Що стосується основного предмету – грамоти, то за шкільні підручники правили богослужебні книги (передовсім «Псалтир»). Можливо, що існували і так звані «азбуковники», тобто своєрідні абетки для систематизації знань. Маємо теж літописні відомості, що княгиня Анна Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого) відкрила в Києві спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й практичних занять. [5]
На думку Михайла Грушевського, на Русі існувала початкова та вища освіта. Він пояснював це на підставі аналізу «Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми». По-перше, сам Климент Смолятич є освіченою та видатною людиною, за літописом «книжником» і «філософом». По-друге, Климент у своєму посланні переконує Фому, що вища освіта необхідна для вищих церковних ієрархів. По-третє, він спирається на авторитет античних філософів та письменників (від Омира, Арістотеля і Платона), а не на відомих отців церкви. По-четверте, Климент називає духовних діячів Київської митрополії людьми, що здобули вищу освіту. Всі ці аргументи свідчать про існування вищої освіти на Русі. [7, с.25-27]
Потрібно звернути увагу на дисципліни, які включала в себе вища освіта. Це –богослов’я, філософія, риторика, граматика, співи та вивчення іноземних мов. Особлива увага приділялася вивченню іноземних мов, тому що багато релігійної літератури було написано іншою мовою. А так як багато церковних діячів були писарями та перекладачами книг, вони мали знати мови, передусім, грецьку і латину. [5]
Не лише духовні особи вивчали іноземні мови, але й князі, про що свідчить «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він говорить про свого батька, що той знає 5 мов (вірогідно, грецьку, латинську, німецьку, угорську та половецьку мови). [7, с.31]
Інші публікації
Але є ще один важливий факт, про який говорить історик Н.Полонська-Василенко. «Очевидно, ці та інші невідомі нам школи ширили елементарну грамотність не лише серед еліти, але й серед нижчих шарів суспільства». [2, с.240] Це підтверджують такі факти: берестяні грамоти (для приватного листування), написи (на каміннях та стінах). Тому вміння читати, писати та знання арифметики було властиве простому народу. [2]
Як бачимо, в Київській Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Ярослав Мудрий, його сини – Ізяслав, Святослав, Всеволод та онуки – Святополк та Володимир Мономах, та ін. Також її отримували вихідці з простого люду. Все це було тоді, коли середньовічна Європа була неосвіченою, починаючи від простого люду і до королів. Винятком були представники духовенства, тільки їм був відкритий доступ до книг і навчання.
Книжне шанування та Біблія
Характерною ознакою для народу Київської Русі є книгошанування. Воно було результатом впливу християнства, яке прийшло у вигляді Кирило-Мефодіївської традиції. Вже у Χ–XII ст. існувала велика кількість людей, яких можна назвати «книголюбами». Літописи свідчать, що такі князі, як: Володимир, Ярослав, Святослав, Володимир Мономах любили читати, а деякі навіть збирали бібліотеки. [6, с.593-690]
Красномовним є той факт, що Іларіон назвав свою аудиторію «до преизлиха наситившеюся премудрості книжної». [6, с.276] Хоча ці слова відносилися до еліти, вищого шару суспільства, важливо те, що цей шар був. Також Климент Смолятич у своєму творі «Послання до Фоми» відзначає, що в Києві є група людей, обізнаних з античною літературою. [8]
Відомий український історик М.Грушевський вважає, що давньоруська книжність «найкраще представлена» богослужбовими книгами. Ці книги справляли значний вплив на світогляд людей, бо вони широко використовувались в церкві. Це зумовило найширше поширення їх в народні маси, відбилось на чутті, думці й уяві як інтелігенції, так і неписемного народу. М.Грушевський називає цю літературу «богослужбовим взірцем». [7]
Найбільшого поширення набули такі богослужебні книги: Євангельські тексти на неділі і свята, розложені в порядку календаря. Такий самий богослужбовий Апостол, Псалтир, Парамійник – вибірка із старозавітних книг для церковного вжитку; Мінея служебка – молитви і богослужебні пісні, розподілені в порядку місяців і днів (звідси й назва: «мінеї» – місячні книги); збірники християнської гімнології, творів найвизначніших візантійських християнських поетів – Романа, Андрія Критського, Іоана Дамаскіна. Все це свідчить про значення релігійних книг для життя народу. [7]
Поруч з цією духовною літературою йде «книжне почитання», але в тісному значенні: морально-дидактична лектура (індивідуального і колективного вжитку). Широко використовувались Житія святих, моральні повчання. [7]
Особливе місце серед усієї давньоруської літератури посідає Святе Письмо. Це видно з того, що в народі була поширена Біблія, а, точніше, її різні частини, бо тоді на Русі ще не було повної Біблії, а лише чотири Євангелія (найстарший рукопис з Галича 1144 р.) і повні комплекти Нового Заповіту та поодинокі книги Старого Заповіту. [7] Але зі слів Кирила Туровського «…постарайтеся ретельно читати святі книги..» видно, що люди мали певні частини Біблії і могли їх досліджувати.
Популярними серед народу були такі біблійні книги: Євангеліє, Апостоли, Псалтир, Пророки, Апокаліпсис. Досить поширеними були й тлумачення до них. [7] Найбільш відомими є Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове Євангеліє XII ст.
Найдавнішою книгою є Реймське Євангеліє (40-ві роки ХІ століття). Воно кишенькового формату, призначене для особистого користування. [5] Потрібно звернути увагу на історію, що пов’язана з ним. Князь Ярослав подарував його своїй донці – Ганні Ярославні. Ганна привезла його до Франції, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом. А це Євангеліє слов’янською мовою слугує доказом того, як відносилися до Святого Письма слов’яни, а як – тогочасні представники Західної традиції. Перші «палали» бажанням «читати святі книги» і навіть мали багато перекладів біблійних книг, а інші закривали доступ до них простим людям. Так, на Русі Писання (частинами) було рідною мовою, а в Західній Європі – незрозумілою народу латиною. Красномовним є факт того, що Ганна мала своє кишенькове Євангеліє, а французький король не вмів навіть читати Писання своєю мовою. Навпаки, Ярославна знала латину, переписувала книжки і впорядковувала бібліотеку. Ще багато століть після неї під час коронації французькі монархи присягали над Реймським Євангелієм. [9]
Книгошанування має глибоке коріння і сягає воно часів Володимира та офіційного прийняття ним християнства. Це підтверджує факт знахідки Костянтином Євангелія та Псалтиру «руською» мовою, а також діяльність Кирила та Мефодія по перекладанню книг Біблії. Та незаперечним фактом є те, що Кирило-Мефодіївська традиція здійснила вагомий вплив для того, щоб сформувати в народі шанування до книги, а особливо до Книги книг – Священного Письма. [4, с.32].
Релігійна та філософська думка
Філософія, як особливий напрям інтелектуальної діяльності, з’явилася на території Київської Русі наприкінці X ст., коли відбувався процес християнізації (988 р.), який провадив Володимир. Разом з християнством на Русь проникли античні та середньовічні філософські ідеї. Але саме за правління Ярослава Мудрого, яке відзначається високим культурним розвитком, історія фіксує формування самобутньої релігійної традиції. [4]
Поширенню та розвитку філософських ідей особливою мірою сприяли писемність, яка тоді вже існувала (дет., 1.1), а також – формування літературно-писемної мови, пов’язаної з масовим перекладом книг.
У давньоруській літературі XI–XII століття виділяють такі напрямки: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література. Широко був відомий у Давній Русі слов’янський просвітник Іоанн Болгарський. Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов’янський «Шестиднев», тобто, тлумачення біблійного оповідання про шість днів створення світу. Поширення у Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких пам’яток була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилась з філософською думкою середньовічного Сходу. [7]
АНТРОПОЛОГІЯ
Природа людини та поховальний обряд
Кирило Туровський у своєму творі «Притча про людську душу» торкається теми людської природи. Він говорить, що людина створена Богом і наголошує на тому, що душа і плоть мають органічну єдність в тілі. За словами Кирила, «Тому і тіло без душі кульгає і не зветься людиною, а трупом», душа людини лише у поєднанні з тілом стає реальною. Така думка має своє біблійне підтвердження (Буття 2:7). [11]
Поховальні пам’ятки – найреальніше джерело за умови відносно хорошого зберігання, і в міру того, що вони досить об’єктивно відображують життя живих. Поєднання в обряді поховання матеріальних можливостей та ідеологічних установок суспільства дозволяє моделювати не лише сам обряд, але й те розуміння світу, яке в ньому втілене. [12]
Так, трупоспалення у слов’ян існувало (з короткочасними відступами в окремих місцях) близько двох з половиною тисяч років і витіснилося лише християнством у Х-ХІІ ст. Ще літописець Нестор у кінці ХІ чи на початку ХІІ ст. застав звичай спалення покійників і зберігання їх праху в урнах. Він писав, що по смерті людини влаштовували тризну (поховальні змагання), потім розпалювали багаття, клали на нього мерця і спалювали його. Після цього збирали кістки, клали їх у «судину малу» (урну) і ставили її у дерев’яну домовину для урн. [6; 12]
Виникнення обряду спалення покійників пов’язане із землеробською ідеєю неба, небесного божества Сварога. Зв’язок померлих людей з недосяжним простором, куди йде дим поховальних багать, могла існувати за умови розщеплення уявлень про тіло-труп і про душу-дихання, що вилетіла з тіла на небо. Майже на дві тисячі років кремація покійників стала панівним слов’янським обрядом поховання, що особливо міцно зберігалася у більш відсталих районах (наприклад, милоградська культура) чи в періоди загального занепаду (зарубинецька культура).
До розшифрування обряду кремації Рибаков підходить з точки зору давніх жертвоприношень, коли жертовне м’ясо спалювалось на вівтарі, а дим ішов до неба, до «богів-небожителів».
Введення християнства різко обірвало давню традицію «співпринесених у жертву» князівських слуг. Таким чином, стрімкий розвиток праслов’янської спільноти в той період, коли люди почали кувати зброю, призвів до виникнення різноманітних поховальних обрядів. Вони в кожному своєму особливому типі чи варіанті мають цікаве історичне тлумачення.
Відмова від скорченості трупів, від надання трупу ембріонального положення свідчила, напевно, про виникнення віри у друге народження, у перевтілення. Найдовше цей обряд утримувався у глухих закутках Північної смуги праслов’янського світу, у неврів. [12]
Існує думка, що два поховальні обряди (кремація та інгумація) існували то поряд один з одним, то окремо. Хоча в літературі, що присвячена поховальним обрядам давніх слов’ян, поширеною є думка, що інгумація (трупопокладення) поступово витіснило кремацію (трупоспалення). Попри це, за археологічними свідченнями вважається, що вони взаємозамінювали один одного протягом першої тисячі років н.е. Найактивніше проявилась еволюція поховального обряду від рубежу ІІІ–IV cт., тоді, коли розпочалось поширення християнства на племена Східноєвропейського степу, а потім з них сформується Русь. [13]
Потрібно звернути увагу, що поховання у простій формі сплячої на спині людини, що змінили скорченого ембріону, підкреслювали новий погляд на посмертне буття: людина залишалася людиною. Зі сказаного можна припустити, що смерть – це сон. Можливо у людей побутувало таке розуміння смерті. Також слід зазначити, що такий погляд на стан померлих має біблійну паралель (Матв.9:24; Івана 11:11-13).
Варто зауважити спостереження Е.О.Симоновича над речовими знахідками. Для більшості поховань характерна безінвентарність, зокрема, відсутність металевих предметів одягу (пряжок, фібул, прикрас). Звідси можна прийти до висновку, що померлого клали у могилу не у звичайному вбранні, а загортали у плащаницю. Це нагадує подібний ритуал поховань ранніх християн, семантика якого повністю відокремлена від матеріалізованих уявлень про потойбічні світ та життя. Хоча траплялися випадки поховань нормально одягнутих мерців (з фібулами, намистами, пряжками). Можна з упевненістю сказати, що християнська форма поховання мала місце ще в слов’ян, тобто до хрещення Русі.
Слід звернути увагу на декілька деталей поховального обряду. Покійників, починаючи з ІІІ– ІV ст., все частіше ховають в домовинах різного ґатунку – в ямі, обкладеній деревом або земляній домовині-канавці на зріст небіжчика. До того ж трапляються випадки, коли померлого ховали головою на захід, а ногами на схід. Напевно, такі зміни відбувалися під впливом християнського уявлення про майбутнє воскресіння мертвих. [13, c.22-25]
Вище сказане влучно підсумовують слова М.Брайчевського: «Таким чином, динаміка еволюції ритуальних канонів досить точно відповідає динаміці початкового етапу в процесі утвердження нової віри в Східній Європі». [13, c.24] Чим більше поширювалось християнство серед слов’ян, а потім на Русі, тим більше обряд їхніх поховань відповідав християнському уявленню.
Медицина та здоровий спосіб життя
Медицина у Київській Русі, за свідченнями давньоруських джерел (літописи та ін. літ.), була добре розвинена. «Льці», тобто лікарі, знахарі, від слова «лікувати» існували в усіх значних містах. Так, існує згадка про лікаря при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича. Також свої «льці» були у Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого та ін. Своїх власних медиків, напевно, мали і представники заможної верхівки міського населення. Однак, лікарі обслуговували і просте населення, незалежно від їхнього соціального статусу.
Лікарями на Русі були переважно ченці, тобто духовенство, також були міські лікарі, знахарі або відуни. Залежно від того, хто були лікарі, які методи вони використовували, медицина мала різні ознаки.
Народна, або традиційна, яку представляли ченці, міські лікарі та знахарі характеризувалася перш за все природніми, або звичайними, методами лікування (трави, мед, березовий сік, цвіт липи та ін.). Поряд була другорядна практика лікування різними заклинаннями, заговорами, певними містичними ритуалами, яку представляли відьми (відуни). Така практика не є характерною для Русі, особливо після утвердження християнства.
Потрібно зауважити, що давньоруська медицина ділилася на три види: соціальну, благодійну та комерційну (придворні лікарі). Часто лікарі, за літописними згадками, надавали допомогу безкоштовно. До прикладу, Агапіт, коли надав допомогу Володимиру Мономаху, відмовився від пропонованих коштів за свою працю, але попросив роздати бідним. Це пояснюється тим, що переважна більшість з них були віруючими людьми. Зазвичай в народах, яких була нехристиянська традиція, не заснована на біблійних принципах, переважала комерційна (платна) медицина. Тому, характерною особливістю давньоруської медицини, яка вирізняла її з поміж інших та підкреслювала її самобутність, була некомерційність (безкоштовність), що робило її доступною навіть для простого, бідного народу. [6]
Потрібно відзначити, що лікарі на Русі за своєю спеціалізацією були хірургами, стоматологами («зубоволоки»), акушерами (повитухи). Особливо в ті часи, у зв’язку з частими війнами, які були в Середньовіччі нормою, в попиті була хірургія. Тому вона була, за мірками того часу, на достатньо високому рівні.
Ще одною важливою ознакою медицини того часу було її спрямування, так як вона була спрямована на запобігання хвороби, а не просто на її лікування. Тому лікарі радили тим, хто одужав, підтримувати і берегти своє здоров’я. Наприклад, лікар Агапітя, за свідченням Києво-Печерського патерику, радить своєму пацієнту правильно харчуватися. Характерною ознакою Агапіта є те, що він мав індивідуальний підхід до кожного пацієнта, про що свідчить його вміння правильно підібрати ліки чи раціон для хворого.
Потрібно звернути увагу на те, що більшість лікарів були представниками духовенства, люди віруючі, освічені та знавці Писання. Також лікували людей переважно безкоштовно і використовували природні (дані Богом) засоби лікування. Для них лікування було пов’язане з молитвою, адже як віруючі люди, вони розуміли, що лише Бог може повністю зцілити людину. Це свідчить про те, що вони використовували біблійні принципи для лікування хворих. [6]
Отже, медицина в Київській Русі була не запозичена з Візантії, а сформована переважно зі свого та іноземного досвіду. Але головними її ознаками були доступність для народу, високий рівень лікування за мірками того часу та християнські принципи, засновані на Біблії.
ВИСНОВКИ
Отже, ми дослідили особливості християнської традиції на Київські Русі. Писемність на Русі існувала ще задовго до Володимира. Вона не була запозичена з Візантії чи ще звідкись, але була власна, представлена слов’янською мовою. Особливий вклад у слов’янську мову зробили Кирило та Мефодій, які вдосконалили її, уклавши абетку. А також своєю просвітницькою діяльністю вони, можна сказати, започаткували так звану книжну освіту. Але найважливішим є те, що вони принесли та поширювали християнську традицію. Ця традиція потім і лягла в основу християнської традиції Русі. На цій основі князь Володимир почав поширювати освіту серед народу, для чого будував школи, церкви та монастирі. Все це робилося з метою відкрити людям істину, тобто християнське вчення, його морально-етичні принципи. Потім таку просвітницько-місіонерську діяльність продовжували Ярослав Мудрий, його сини та інші князі.
Таким чином, на Русь проникла християнська традиція, яка з поступовим розвитком набула самобутніх рис та особливостей. Вони проявилися в освітній програмі шкіл, де основним підручником слугували богослужбові книги (Біблія), в ставленні до книг (особливо до Біблії), які переписувались та перекладались рідною мовою народу.
Далі була розглянута антропологія, або погляд на людину, який був характерний для давньоруської християнської традиції. Було проаналізовано такі основні аспекти, як: природа людини та медицина і здоровий спосіб життя, з чого можна зробити наступні висновки: давньоруське уявлення про природу людини, про стан мертвих та про внутрішній світ людини (її духовність) має біблійні пояснення та паралелі. Багатьма авторами Київської Русі висвітлювались ці теми, і вони переважно узгоджувалися з біблійним вченням. Важливою особливістю є те, що цими працями вони хотіли навчити людей практичних християнських ідей та принципів.
БІБЛІОГРАФІЯ
- О. Жиганков. Славянское христианство. Источник жизни, 2013.– 384 стр.– ISBN 978-5-86847-831-4
- Полонська-Василенко Н. Історія України том 1.– 3-тє.– Київ: Либідь, 1995. – 675 c. – ISBN 5-325-00596-0
- Василь Біднов, Школа й освіта на Україні [Электронный ресурс] // Ізборнік: [сайт]. URL: http://izbornyk.org.ua/cultur/cult05.htm
- Польовий В. Б.Л. Історія культури України: навчальний посібник.— 3-тє видання стереотипне. – Київ: МАУП, 2002. – 256. – ISBN 966-608-223-3
- Писемність. Освіта С.О.Висоцький [Электронный ресурс] // Ізборнік: [сайт]. URL: http://izbornyk.org.ua/istkult/ikult04.htm
- В. Яременко О.С. Золоте слово хрестоматія літератури України-Руси епохи Середньовіччя IX-XV ст. книга перша. – Київ: Аконіт, 2002. – 783 c. – ISBN 966-7171-09-7
- Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 2.. Либідь, Київ. – 264 с. – ISBN 5-325-00418-2
- Клим Смолятич “Послання до Фоми” [Электронный ресурс] // Ізборнік: [сайт]. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr66.htm
- Як ми Європу читати навчали [Электронный ресурс] // expres.ua: [сайт]. URL: http://expres.ua/main/2013/09/11/93543-my-yevropu-chytaty-navchaly
- О.Г. Данильян В.М.Тараненко. Філософія: підручник. – 2-ге. – Харків: Право, 2012. – 312 с. – ISBN 978-966-458-183-4
- Кирило Турівський “Притча про людську душу” [Электронный ресурс] // Ізборнік: [сайт]. URL: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr67.htm
- Смирнов Ю.А. Лабиринт: Морфология преднамеренного погребения.– Москва: “Восточная литература”, 1997.– 279 стр. – ISBN 5-02-017953-1
- Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі.– Київ: Наукова думка, 1988.– 259 с. – ISBN 5-12-000096-7
- В.В. Соколов, editor. Антология мировой философии в 4 томах.– Москва: Мысль, 1969.– 622 стр.
***
Автор – бакалаврант богослов`я Олександр Самсонов
Зображення
