Молитва у Дусі Святому і говоріння іншими мовами

Сьогодні на Землі проживає понад вісім мільярдів людей [1]. З них приблизно два мільярди осіб із 238 країн світу сповідують християнство. Понад 50% є католиками, а це приблизно 1,3 мільярда членів церкви. Близько 12% відсотків складає православ’я.

Один із найпоширеніших напрямів християнства складає протестантизм, який займає приблизно чверть від усіх християн світу. Протестантизм включає в себе низку різних течій, таких як: лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм, адвентизм, п’ятидесятництво, тощо. Домінуючими течіями в Україні являються три течії протестантизму, а саме баптизм, п’ятидесятництво та адвентизм.

За даними Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів за 2017 рік, чисельність баптистів становила понад 113 тисяч [2]. На другому місці посідає Українська Церква християн віри євангельської тобто п’ятидесятники. Їхня чисельність складає понад 117 тисяч осіб [3]. І на третьому місці посідає Церква християн адвентистів, яка налічує близько 43 300 членів церкви [4]. Отож, ми бачимо, що протестантизм є доволі поширеною та розвинутою релігією в Україні, яка охоплює велику частину населення країни. Особливо видно, як ці три домінуючі течії за останні декілька років стали популярними серед нашого населення. Це доволі помітно на розвитку Українських Церков християн віри євангельської.

За 30 років існування Українська Церква християн віри євангельської збільшилася в чотири рази. Союз церков християн віри євангельської України при відновленні своєї діяльності у 1990 році нараховував близько 430 церков з 55 тисячами членів, а зараз — 1732 церкви з понад 117 тисяч членів [3].

Особливістю у віровченні п’ятидесятників є доктрина про молитву на інших мовах, або, як вона називається у них, голосіння на інших мовах, яка перелічується серед плодів Духа у Першому посланні до Коринтян 12:8-10. Улюбленим текстом, на якому вони базують свою теологію голосіння є текст із послання Римлянам 8:26 «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» [5].

У творі Гордона Фі — п’ятидесятницького теолога та вченого, який раніше був професором Ріджент-коледжу у Ванкувері: «Присутність Бога, що зміцнює силу: Святий Дух у посланнях Павла», він написав наступну цитату: «Як ми зазначали в нашій дискусії щодо цього тексту, «молитися в Дусі» в цьому контексті може стосуватися лише молитви мовами, про що апостол і говорить у 1Кор.14:2,19,28 — приватні, артикульовані, але «не артикульовані» щодо його розуму (тобто Дух молиться, а сам розум у цьому випадку безплідний), і «самому собі і Богові». Далі апостол Павло стверджує, що робить це більше, ніж усі вони (1Кор.14:18), і бажає такої молитви для всіх них (1Кор.14:5) саме тому, що це навчає того, хто так молиться (1Кор.14:4), але, звичайно, на зборах (1Кор.14:19), тому що там він не повчає громаду в цілому (1Кор.14:4)» [6].

Метою нашого дослідження оберемо вияснити, що саме апостол Павло має на увазі, коли говорить про те, що «Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями», бо «ми не знаємо, про що маємо молитись». Отож, дослідження цього уривку допоможе нам краще зрозуміти роботу Святого Духа під час молитви, Його роль та саме головне, — чи дійсно Павло мав на увазі те, що дар мов, або голосіння повинен застосовуватися у молитві. Тому при дослідження ми намагатимемося вирішити наступні питання:

— Яка роль Рим.8:26-27 у контексті всього уривка?

— Які ключові поняття тексту та яка їх синтаксична структура?

— Яке було розуміння молитви в ранньохристиянській церкві?

— Яке правильне розуміння молитви на інших мовах у контексті досліджуваного уривку та як Дух Божий може заступатися за людину в молитві, чи брати її під Свій контроль?

Розділ 1:

Визначення перикопи

Починається восьмий розділ Послання до Римлян з того, що Павло продовжує думку, яку він закінчив у 7 розділі, а саме у 24 та 25 віршах, де він називає себе нещасною людиною та запитує: «Хто мене визволить від тіла цієї смерті?» Далі апостол Павло тут же дає відповідь на своє запитання наступним віршем: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого…».

У першому тексті апостол говорить, що тепер тим, хто ходить у Христі за духом немає осуду, бо «закон духа життя в Христі» і Він «визволив … від закону гріха й смерти. Бо що було неможливе для Закону, у чому був він безсилий тілом, — Бог послав Сина Свого в подобі гріховного тіла, і за гріх осудив гріх у тілі, щоб виконалось виправдання Закону на нас, що ходимо не за тілом, а за духом» (Рим.8:2-4).

Далі апостол говорить про тих, хто ходить за тілом і за тих, хто ходить за духом. 

Розвиваючи цю думку Павло пише: «А коли Христос у вас, то хоч тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність. А коли живе в вас Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, то Той, хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні тіла ваші через Свого Духа, що живе в вас. Тому то, браття, ми не боржники тіла, щоб жити за тілом.» (Рим.8:10-12). З цього приводу Павло приходить до наступного висновку: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим.8:14). Зробивши висновок із цієї думки, Павло продовжує та каже: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись» (Рим.8:16-17).

З цієї думки Павло будує ідею про те, що все створіння, яке є зараз, переживає «марноту» не з власної волі, а в очікуванні коли Бог визволить від рабства тлінного та дасть свободу велику. Павло каже, що все творіння, яке існує зараз, переживає страшенні муки, та навіть і сама людина, в якій є «зачаток Духа» також перебуває під муками, — так, всі разом ми очікуємо усиновлення та визволення від смерті. Й в цій надії на скоре усиновлення та визволення ми зараз перебуваємо.

Павло також розкриває поняття віри, показуючи, що віра це не те, що ми споглянули та віримо, а те, що ми ще не бачили, та на що у терпінні покладаємося.

З цього ключового поняття «надії» автор приводить приклад про те, що Дух, який є в нас так само діє. Тобто наш уривок — це приклад, який Павло використовує для кращого розуміння терміну «надії» та в цьому ключі нам необхідно далі рухатись для того, аби з’ясувати, що насправді хотів сказати апостол цими словами.

Розділ 2:

Лексичний аналіз

Для того, щоб краще зрозуміти досліджуваний уривок нам необхідно пам’ятати, що дане послання було написане біля двох тисяч років тому. Отож, краще поглянути даний уривок на мові оригіналу.

Текст виглядає на давньогрецькій мові наступним чином:

Ὡσαύτως δὲ καὶ τὸ πνεῦμα συναντιλαμβάνεται τῇ ἀσθενείᾳ ἡμῶν· τὸ γὰρ τί προσευξώμεθα καθὸ δεῖ οὐκ οἴδαμεν, ἀλλ᾽ αὐτὸ τὸ πνεῦμα ὑπερεντυγχάνει στεναγμοῖς ἀλαλήτοις· ὁ δὲ ἐραυνῶν τὰς καρδίας οἶδεν τί τὸ φρόνημα τοῦ πνεύματος, ὅτι κατὰ θεὸν ἐντυγχάνει ὑπὲρ ἁγίων.

Центром дослідження даного тексту є συναντιλαμβάνεται τῇ ἀσθενείᾳ ἡμῶν, що перекладається як «допомагає в немощах наших» та ὑπερεντυγχάνει στεναγμοῖς ἀλαλήτοις, — відповідно «заступається за нас невимовним зітханням».

Для початку необхідно з’ясувати, про які немочі апостол тут говорить, та що може означати те, що Дух заступається за нас невимовним зітханням?

2.1. Аналіз слова «συναντιλαμβάνεται»

Слово συναντιλαμβάνεται перекладається як «допомагати» або «приходити на допомогу» [7]. Зустрічається воно в Новому Заповіті всього два рази, один раз в нашому тесті, а другий в Євангелії від Луки 10:40: «А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла (συναντιλαμβάνεται)» Луки 10:40.

Джозеф Генрі Тейєр у своєму Греко-англійському лексиконі говорить, що дане слово походить від «σύν», що перекладається як «з» та друга частина «ἀντιλαμβάνομαι», що має значення «допомагати», «підтримувати» і так далі. Також він дає два визначення даного слова (συναντιλαμβάνεται). Перше в значенні «хватати, дуже докладати зусиль, щоб зробити щось» або «змусити щось статися» або «особливо протягом тривалого часу» або «проти труднощів отримати з іншими» або «допомогти в отриманні чогось», а друге в значенні «заволодіти іншим» [8].

Отже, якщо співставити ці два визначення даного слова можна прийти до двох висновків:

1) Дух допомагає та докладає певних зусиль, аби допомогти нам в подоланні чогось;

2) Дух захоплює нас для чогось і робить з нами щось. 

2.2. Аналіз слова «ἀσθένεια»

Дивлячись далі ми бачимо слово ἀσθένεια, яке в перекладі Івана Огієнка перекладено, як «неміч». Греко-російській словник Нового Заповіту ширше відкриває значення даного слова. Він говорить, що ἀσθένεια має два наступних значення:

1) слабкість та неміч;

2) хвороба або недуг [7].

Цікаво, що той самий Джозеф Тейєр розкриває це слово в глибшому значенні. Значення даного слово, яке, як він пише, доволі схоже до словника Нового Заповіту. Цей словник також говорить про «відсутність сили, слабкість та неміч», але й розкриває ці поняття в ширшому контексті. Тейєр говорить, що використовуючи ці якості, по відношенню до тіла, до душі, до розуміння чого небудь, в плані робити щось велике та славне, в плані стримуванні свої зіпсовані бажання та переносити скорботи та випробування [8].

Звідси ми можемо зрозуміти, що роль Духа в значенні слова sunantilabhtai складається з того, що Він не починає володіти нами і керувати так, як Йому це заманеться, а в тому, щоб допомогти нам у нашій боротьбі з нашими гріховними бажаннями, пристрастями, випробуваннями, підкріпити у розчаруваннях і так далі.

2.3. Аналіз слова «δεήσεως»

Проте існує ще один цікавий момент. В критичному виданні Нового Заповіту (Nestle-Aland, 28th edition) фіксуються деякі зміни в різночитанні зі словом ἀσθένεια. В основному у більшості древніх рукописів фіксується саме це слово, але в двох маюскулах ми зустрічаємо, що слово ἀσθένεια замінили на δεήσεως, яке має значення «молитва», а ще в п’яти маюскулах та п’яти мінускулах та в чотирьох кодексах ми зустрічаємо, що автори цих манускриптів записують ці два слова разом. Через це ми можемо припустити, що інтерпретація, що при молитві Дух може вселятися в нас і говорити на тій мові на якій Йому буде до вподоби, має право на життя [9, с.497].

Якщо ми поглянемо на слово δεήσεως, то побачимо, що воно стоїть у другій відміні родового відмінку та першочерговій формі δεήσις, яка в грецько-російському словнику має такі значення: «молитва, просьба, прошение». Також Джозеф Тейєр в своєму лексиконі повідомляє, що це слово має два визначення. В першому слово позначає «відчуття нестачі» або «якоїсь потреби», а в другому — це більше «прохання або благання до Бога або до людини».

Сам Павло та інші автори Нового Заповіту вживають дане слово у значенні саме молитви, але з яскравим вираженням відчуття якоїсь потреби або переживання. Ось, до прикладу, у Луки 1:13 ми зустрічаємо Захарію, який молився у храмі, аж коли до нього прийшов ангол зі словами: «А Ангол до нього промовив: Не бійся, Захаріє, бо почута молитва (δέησίς) твоя, і дружина твоя Єлисавета сина породить тобі, ти ж даси йому ймення Іван».

У цьому реченні ми бачимо, що янгол прийшов у відповідь на молитву-прохання Захарії та його дружини стосовно дитини.

Павло у посланні до Римлян 10:1 говорить: «Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння», — це молитва потреби, благання Бога про спасіння Ізраїля.

2 Коринтян 9:14: «вони за вас моляться (δεήσει) й тужать по вас із-за дуже великої Божої благодаті на вас», — знову те саме слово, в тому самому контексті молитви за когось, або за щось, тобто молитви-благання. 

Це яскраво видно у Першому посланні до Тимофія, де Павло чітко розділяє слово προσμένω і δεήσει.

«А вдовиця правдива й самотна надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у молитвах (προσμένει) і благаннях (δεήσεσιν)» 1Тим.5:5.

Також в 1 Тимофія 2:1,2 Павло чітко дає зрозуміти, що δεήσις має значення молитви окремого виду, а не загального значення, яке часто ми використовуємо під цим словом. Ось що він пише: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви (προσευχὰς), благання (δεήσεις), прохання (ἐντεύξεις ще може перекладатися як заступництва), подяки (εὐχαριστίας) за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості».

Тобто, судячи з цього тексту, Павло використовує дане слово у контексті молитви-благання, яка спрямована на те, щоб висловити свої потреби та благання перед Богом.

Тому, коли Павло говорить: «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах», то можна сказати: «Так само і Дух допомагає нам у нашій боротьбі з нашими пристрастями, слабкими місцями, немочами та допомагає висловити наші благання та прохання до Небесного Отця». Апостол хоче підкреслити, що роль Духа в тому, щоб допомогти нам в наших проханнях, в наших слабких місцях там, де частіше за все ми отримуємо невдачі у боротьбі зі злом.

2.4. Аналіз слова «ὑπερεντυγχάνει»

Розглянемо також і другу частину даного уривку, а саме ὑπερεντυγχάνει στεναγμοῖς ἀλαλήτοις. Для початку необхідно поближче подивитися на слово ὑπερεντυγχάνει. Воно зустрічається всього один раз в Новому Заповіті в даному уривку.

Конкорданс Якова Стронга дає визначення цьому слову, як «заступаться» або «ходатайствовать» [10].

Схоже визначення дає й Джозеф Тейєр. Він пропонує визначення цього слова, як «заступатися за когось» [8]. Тобто Дух заступається або клопочеться за когось.

Цікаво, за кого Він може клопотатися?

Критичне видання Nestle-Aland повідомляє, що на даному етапі, після слова ὑπερεντυγχάνει був вставлений текст. У шести маюскулах, восьми мінускулах та в декількох кодексах було додано фразу ὑπὲρ ἡμῶν, яка означає «за нас» [9]. «За нас» Павло має на увазі тих, кого «веде Дух Божий» (Рим.8:14), тобто це всі, хто повірив і прийняв Христа, ті які стали Його послідовниками.

Отож, проаналізувавши дане слово ми вияснили, що Дух Божий має функцію заступництва або клопотання за народ Божий, за тих «яких веде Божий Дух». Тому виникає запитання, — як це відбувається, як Дух може заступатися за народ Божий, якщо Заступником на небі в Небесному Святилищі є Христос? Яка функція Духа в цьому заступництві?

На ці запитання ми й спробуємо дати відповідь у богословському аналізі.

Наступна частина даного вірша досить загадкова та незрозуміла στεναγμοῖς ἀλαλήτοις, що перекладається як «невимовними зідханнями». Слово στεναγμοῖς у перекладі Івана Огієнка означає «зідхання». Конкорданс Стронга та Греко-російський словник Нового Заповіту трохи розширює значення цього слово. Вони наводять наступні значення: «стенание», «стон» і «воздыхание» або синонім до цього слова «жалоба». Дане слово зустрічається всього два рази в Новому Заповіті: в нашому тексті та в Діях Апостолів 7:34 у проповіді Стефана перед синедріоном. У своїй проповіді він почав говорити про Авраама, про Йосипа, Мойсея й далі про Ангела Господнього, який з’явився Мойсею у вигляді вогняного кущу та повідомив, що він повинен вивести Його народ з Єгипту, бо: «Добре бачив Я утиск народу Свого, що в Єгипті, і стогін (στεναγμοῦ) його Я почув, і зійшов, щоб їх визволити. Тепер ось іди, Я пошлю до Єгипту тебе» (Дії 7:34). Тут слово чітко виражає внутрішню агонію через страждання, та несправедливість, яка часом виникає в нашому житті. З цього ми можемо вияснити, що щось засмучує Божого Духа та викликає у Нього нестерпний стогін, який далі характеризується словом ἀλαλήτοις, яке перекладається «неизреченный», «невыразимый» і «непередаваемый» [8], [10]. Тут яскраво показано, що це зітхання «невыразимое» його неможливо описати, виразити та зрозуміти через що воно виникає. Ми ще поговоримо про це у богословському аналізі.

Тому, роблячи невеличкі підсумки, можемо сказати, що при лінгвістичному розборі даного тексту ми вияснили, що мета Духа Божого в Його роботі допомоги нам полягає в тому, що Він допомагає нам в подоланні наших певних пристрастей, бажань, у випробуваннях, у спокусах. Тобто іншими словами, мета Духа полягає в тому, щоб допомогти нам сформувати правильний христоподібний характер, а не в тому, щоб захопити людину та керувати нею без її відома. Тому Павло далі приводить певний приклад з молитвою. Він ніби натякає, що мета Духа полягає в тому, щоб вберегти нас від чогось порочного та гріховного, яке нас знечищує, а ми, як не знаємо про що молитися, так і не розуміємо та не знаємо, як нам уберегтися від чогось гріховного, від спокус та багато іншого. Тому мета Духа полягає в тому, щоб допомогти нам у нашій щоденній боротьбі, полегшити наші страждання, а не в тому, щоб контролювати, чи ущемляти нашу свободу вибору чи дій.

У наступному розділі ми глибше розглянемо про молитву, щоб зрозуміти, чому саме цей приклад використав апостол для того, щоб пояснити роботу та роль Духа у житті людини та яке розуміння молитви було на той час у першоапостольської громади.

Розділ 3:

Історико-культурний аналіз

Для того, щоб нам краще зрозуміти даний приклад, який наводить апостол, необхідно з’ясувати, як у той час молилися та як розуміли саму молитву за часів апостолів, — тобто у першому та другому століттях.

У цьому нам допоможе пам’ятка ранньохристиянської літератури, відкрита вченими у 1875 році, — «Вчення дванадцяти апостолів», або воно ж відоме під іншою, більш поширеною назвою — «Дідахе».

Деякі дослідники вважають, що «Дідахе» з’явилося між 70 і 110 роками, інші відносять цей твір до другої чверті другого століття. Також існує думка, що навіть, якщо Дідахе й створено у другому столітті, то все одно відображає становище громади, де довше збереглися риси первісного християнства.

Отож, «Дідахе» складається з трьох частин. Перша, віронавчальна, розглядає «шлях життя», тобто шлях спасіння та «шлях смерті». Потім, в цій же частині йде характеристика обрядів і молитов, та, нарешті, встановлюються правила, які регулюють внутрішнє життя громади.

Ірина Сергіївна Свенцицька у своїй роботі: «Раннее христианство: страницы истории» повідомляє наступне: «У «Дідахе» описані правила здійснення найдавніших християнських обрядів: хрещення у проточній воді та причащання, наведений текст молитви «Отче наш», згадуються молитви, які потрібно вимовляти після причащання (євхаристії). В одній із таких молитов зустрічається арамейська фраза, яка означає «Господь прийшов», проголошується осанна «Богу Давида», — тобто збережені юдейські та юдеохристиянські елементи. Водночас християни прагнули затвердити свою обрядовість на противагу юдаїзму» [11, ст. 114-115].

І якщо раннє християнське розуміння молитви, згідно з Іриною Свенцицькою, збігається з юдейським розумінням молитви, нам все одно потрібно проаналізувати та розглянути, як євреї розуміли та сприймали молитву, що вона для них означала.

В цьому нам може допомогти сідур.

Сідур — це збірник молитов та благословінь в юдаїзмі. Він концентрує у собі традиції тисячоліть та творчість народу ізраїльського. Сідур, зазвичай, був першою книгою, за якою єврей вчився читати, а разом з тим ця книга являлася важливим елементом єврейського спадку.

Оскільки апостоли були євреями, то вони розуміли молитву саме так, як їх було навчено ще в дитинстві.

Отже, розгляньмо, що пише про молитву сідур. 

«У Торі сказано: «Служи Господу, Богу твоєму, всім серцем твоїм». (Вихід 23:25); а «служіння серцем» — це молитва (див. Маймонід, Закони молитви 1:1). Тобто, молитва — це частина нашої служби Всевишньому, так само, як дотримання суботи, або будь-яких інших заповідей. І тому єврейська молитва повинна бути підпорядкована певним правилам; повинна перебувати в рамках, встановлених традицією» [12, ст. XXIII].

Для юдеїв одним із значень молитви є служіння. Тому євреї мають молитовники, розпорядок молитви, певні правила молитви. Але до того ж додається ще таке твердження, що кожна людина у важкий час звертається до Бога з певним проханням про допомогу або захист. Євреї пояснюють, що внаслідок того, що юдаїзм є строгим монотеїзмом, він потребує від людини, щоб вона зверталася до Бога особисто та не менш цікаво, щоб «виключила звернення до будь-яких посередників, які клопотали б за людину перед Богом.» [12, ст. XXIII].

З цього ми можемо зробити певний висновок. Для юдеїв молитва носила певний особистий характер. Це щось індивідуальне у відносинах між Всевишнім і простою смертною людиною.

Юдаїзм повідомляє, що молитва це не обряд, або якийсь ритуал; це — діалог, розмова з Творцем всесвіту.

«Людина повинна відчувати, що під час молитви вона розмовляє безпосередньо з Богом. І хоча Бог неймовірно піднесений, абсолютно святий та керує всім світом, як у глобальних, так і в найдрібніших його проявах, а людина немічна, обмежена та неосвічена, проте саме їй довірено встановлювати з Богом прямий особистий контакт та вести з Ним безпосередній діалог. Молитва — частина такого діалогу. Наші «слова» в цьому діалозі — це й думки, й слова, й справи наші; а «слова» Всевишнього — це все те, що з нами відбувається» [12 ст. XXIV]. 

Згідно з єврейським розумінням, існує чотири способи, які дозволяють встановити зв’язок з Богом, вийшовши за властиві кінцеві рамки, людина може встановити контакт з нескінченним і звернутися до Бога:

1) інтелект (ліму, вивчення),

2) емоції (алават па-Шем, любов до Господа),

3) воля (шмірат а-міцвот, дотримання заповідей Тори) та 

4) молитва (тфіл).

«Ми навмисно виділяємо молитву як автономну сферу, яка відрізняється від трьох попередніх. Три перші перелічені способи наближення до Божественного мають властивість односпрямованості, — це односторонні дії людини. Людина долає свою обмеженість, проте Бог не виходить їй назустріч. У молитві ж ми маємо справу з діалогом. Людина дереться в гору назустріч Богові, в той час як Він, образно кажучи, спускається з вершини гори…» [12 ст. XXX-XXXI].

Тобто, за своєю суттю, молитва в юдаїзмі, — це яскраве виявлення релігійного відчуття, зв’язку людини з Богом, пряме звернення до Бога, або, іншими словами, діалог людини з Всевишнім, — і це містить в собі прохання, благання, вираження вдячності, жалоби та навіть просту бесіду.

«Молитва є, по суті своїй, найособистішим проявом зв’язку єврея із Всевишнім — виголошується вона наодинці в нічній тиші або ж у синагозі, повторена багатьма голосами. Бесіда між людським «я» та Божественним «Ти» виходить із простої, але надзвичайно важливої передумови, що таке звернення можливе, бо «справді чує Господь, прислухаючись до гласу молитви моєї» (Псалом 66:19)».

Проте в іудаїзмі є ще одна особливість молитви. Існує також такий термін, який називається «кавана». Кавана — це «напрямок серця» або, іншими словами, концентрація уваги. В Талмуді сказано, що: «Той, хто молиться, повинен спрямувати свої очі донизу, а серце догори» (Йевамот 105б). В цьому і є ключова ідея кавани. 

«Молитва в жодному разі не повинна набувати рутинного характеру, ставати механічним промовлянням знайомих слів. Сказано в Мудреців: «Молитва без кавани — це тіло без дихання» Для правильної кавани той, хто молиться, має відчути, що перебуває перед Всевишнім, і, відповідно до своїх можливостей, зосередитися на значенні слів, які він вимовляє.» [12, ст. XXIII].

Судячи з цього ми можемо прийти до висновку, що молитва серед євреїв, це не просто набір заучених реплік, які вони повторюють. Навпаки, це повністю продумані та осмислені слова, які вони виголошують перед Всевишнім. 

«Проста медитація, тобто створення настрою близькості з Богом, не є молитвою. Молитва має бути виражена словами, тому що словесна мова — це одна з найважливіших особливостей людини, що й відрізняє її від тварини.

Молитва має бути не просто проговорена подумки, але обов’язково сказана вголос. Тому що людині властиво набагато серйозніше ставитися до реально сказаного слова, ніж до вимовленого подумки.

З іншого боку, не слід молитися голосно. Бажано, щоб людина чула свою молитву сама, але не потрібно, щоб її чули оточуючі» [12, ст. XXIV]

Ця цитата з сідуру повністю підтверджує те, що молитва — це ритуал із завченими або незрозумілими словами, це свідома розмова з Творцем всесвіту, з Всемогутнім Богом, який також приймає безпосередню участь у діалозі з людиною.

З цього входить те, що рання церква мислила та розуміла молитву, як, першою чергою, розмову з Богом, як спосіб спілкування та вираження релігійного відчуття від зв’язку людини з Богом.

Розділ 4: 

Богословський аналіз

Після того, як ми розібралися, як розумілася молитва тодішньою церквою, можемо розглянути, що все ж таки нам хотів сказати Павло у своєму Посланні до Римлян. Адже ми вияснили, що як для євреїв, так і для ранньої церкви молитва це була осмислена та свідома розмова з Богом. Неможливо спілкуватися з кимось, якщо ти не розумієш співрозмовника, або співрозмовник тебе.

Молитва — це вираження внутрішніх почуттів людини Небесному Отцю. Це діалог, який ведеться з боку двох осіб, які приймають участь у даній розмові. Тому необхідно розібратися, що саме мав на увазі апостол Павло говорячи: «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить.» (Рим.8:26).

На початку 8 розділу Павло починає розмову зі слів: «Тож немає тепер жодного осуду тим, які в Ісусі Христі ходять не за тілом, а за Духом» (Рим.8:1). Далі йде пояснення, чому так відбувається та цим самим автор заохочує всіх тих, хто ще не живе за Духом, почати це робити.

У 14-17 текстах апостол Павло дає цікаву обітницю, де відкриває одну з найбільш обнадійливих істин у Біблії, — а саме про усиновлення, яке відбувається завдяки роботі Духа Божого. Із 17 вірша починає відкриватися тема страждань і, що саме цікаве, так це те, що наш проблемний вірш записаний саме в рамці цих страждань.

У 7 томі книги «Библия проповедника с толкованием и конспектами» міститься чудове пояснення слова «страждання». Ось що там повідомляється: «Слово «страждання» має на увазі всі форми мук, яких зазнає вірянин протягом свого життя. Це означає: страждання від гонінь; страждання внаслідок боротьби духу віруючого в подоланні плоті та світу» [13, ст. 148]. Іншими словами, це різні переслідування за віру та щоденна боротьба з самим собою або, як висловлюється Біблія, з «плоттю».

Павло хоче цим показати, що істинно віруюча людина, це та, яка б’ється з усім тим, що утримує її від благочестивого життя, від живих стосунків із Христом, адже в іншому місці Святого Письма він писав наступне: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф.6:12).

Тому така людина намагається із усіх сил перемогти свою плоть та світ. Віруюча людина долає різні страждання, тому що хоче отримати перемогу та славу, яка більша за все, що є зараз на цій землі (Рим.8:18), тому що вона хоче бути у тісних відносинах із Христом.

Також слід помітити, що віруючий страждає не сам. Трохи вище у 17 вірші Павло зазначає, що віруючий повинен страждати разом із Христом для того, щоб він міг бути прославлений разом з Ним (Рим.8:17). Страждання готують віруючого до того, щоб взяти участь у славі Христа.

Страждання та боротьба представляють собою певний процес, який необхідний для очищення віруючого. Цей процес називається освячення. Він вчить людину все більше й більше довіряти Богові, покладатись на Нього навіть коли запитань можливо більше,  ніж відповідей, але найголовніша його роль — це відшліфувати характер людини та підготувати її до вічності. В тій самій книзі, яка цитувалася раніше, міститься ще одна хороша цитата: «Страждання переробляють, очищають, розвивають та облагороджують віруючого. Вони роблять його все більше й більше схожим на того, ким він буде в момент зустрічі з Ісусом Христом віч-на-віч» [13, ст. 148].

Павло прекрасно розумів значення даних слів на власному досвіді. Адже на той момент він переніс дуже багато страждань за Христа та єдине, що гріло його серце, це надія на славне воскресіння при другому приході Христа.

Далі апостол показує нам, що не тільки люди страждають від наслідків гріхопадіння, але й «творіння». Грецьке слово, яке тут вжито «κτίσις» має насправді два значення. Це слово виражає в одному випадку творчий Божий акт, а в іншому — створене Богом.

Адвентистський коментар повідомляє наступне: «Значення наведеного вірша продовжує детально обговорюватися тлумачами. Деякі з них намагаються провести чітку відмінність у тому, що слід розуміти під творінням, а що не слід. Вони вважають, що під словом «створіння» потрібно розуміти як живу, так і неживу природу загалом, виключаючи людину. Інші включають у це поняття й людський світ. Треті вважають, що мова взагалі йде тільки про людей.

У даному випадку краще не робити ніяких обмежень, оскільки, безумовно, вся природа та все людство перебуває під прокляттям й очікує настання світлого майбутнього. У Святому Письмі світ природи, подібно до людини, нерідко зображується наділеним свідомістю (див. Повтор.32:1; Іс.35:1; Ос.2:21,22)» [14].

«Усе творіння з надією очікує…», коментар Адвентистів сьомого дня відкриває цікаву ілюстрацію, яка захована в даній фразі, яку звичайний читач може не помітити: «Грецьке слово ἀποκαραδοκία. Це виразне слово складається з трьох частин: ἀπο високо, καρα голова, δοκία очікувати та, бувши перекладеним буквально, означає: «той, хто очікує з піднятою головою».

Грецький прийменник ἀπο вказує на те, що віруюча людина відвертається від усього та зосереджує всю свою увагу на одному єдиному предметі. Вона уявляється нам із піднятою головою та поглядом, спрямованим у той бік небосхилу, звідки має з’явитися очікуваний об’єкт» [14].

Це пояснення відкриває нам те, що творіння Боже так само, як і ми з нетерпінням очікує той славний день, коли Христос прийде, щоб прославити Своїх дітей. Світ створений для людини, тому й все творіння, в остаточному результаті, буде звільнене від рабства тління — точнісінько так само, як і людина.

«Увесь всесвіт залежить від кожної своєї частини у своєму виживанні. Земля не змогла б вижити без небес, а небеса не мають жодного сенсу окремо від Божого творіння — людини та її землі. Це не означає, що людині дозволено бути егоцентричною або егоїстичною. Це просто означає, що, людина та її земля є основним пунктом у неймовірному Божому творінні, у Його вічному плані та призначенні» [13, ст. 150].

Таке високе положення людини, як не дивно, але повинно зробити її покірною, адже усвідомлення цієї істини повинно викликати бажання схилити голову в поклонінні, хвалі та вдячності до Того, Хто все це створив і придумав, адже як казав псалмист: «що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?» (Пс.8:5).

Також слід звернути особливу увагу на те, що творіння не вибирало цієї участі бути засудженим до тління, але зазнало його через людину (Рим.8:20). Світ був створений для людини, як місце, де вона могла б перебувати в мирі. Тому, коли людина згрішила, світ був приречений, щоб понести всі наслідки гріха.

У 23 вірші апостол знову повертається до нас. Християни разом із рештою творіння з надією, очікують того часу, коли здійсниться їхнє усиновлення Богом, коли їхні смертні тіла зміняться. Те, що вони отримали до цього часу, спонукає їх прагнути більшого. 

«Очікувати — це значить пильнувати та досліджувати себе повсюдно». «Але й ми самі: повторення тут вжито для емфази. Навіть християни, які вже користувалися значною мірою небесних благословінь, продовжують страждати разом з усім іншим творінням. Хоча ми маємо деякі плоди духа, проте наше освячення тільки почалося, ми прагнемо повного й остаточного відкуплення. Кожен новий дар Божественної благодаті викликає прагнення до того, чого нам бракує» [14].

Далі апостол згадує про «зачаток Духа». Цікаво, що слово «зачаток» (Рим.8:23), яке тут вжито у перекладі вживається для позначення перших плодів урожаю, які збирали та присвячували Богу як жертву подяки. Коментар Адвентистів сьомого дня дає ширше тлумачення цьому означенні: «Під початком духа, мабуть, маються на увазі перші або ранні дари Святого Духа, вилиті повною мірою Божественної сили. Святий Дух особливим чином та певною мірою зійшов в день П’ятидесятниці, а відтоді Його благословіння не припиняються, що видно на прикладі різних духовних дарів з 1Kop.12 по 14 гл..

Ці плоди перетворюють характер віруючої людини, внаслідок чого вона починає бути християнином, не схожим на інших людей Гал.5:22,23. Набуття цих ранніх дарів викликає прагнення до ще більших дарів, особливо дару безсмертя, коли земне тіло перетвориться на тіло небесне (див. 1Kop.15:44-53; пор. 2Кор.5:15)» [14].

Також коментар повідомляє далі, що християнин, який отримав дар Духа, вже вважається сином Божим. Про це свідчить ряд віршів Рим.8:15,16; Гал.4:6. Однак повне й остаточне усиновлення відбудеться в одкровенні синів Божих (Рим.8:19), під час пришестя Христа, коли все лихе та гріховне буде знищено. Зараз віруюча людина перебуває в постійному докорі зсередини голосом Духа. Він спонукається прагненням до досконалості. Він стогне й мучиться в боротьбі за звільнення від страждань цього світу — для того, щоб увійти в славну свободу досконалості в Богові.

Наступне про, що повідомляє Павло, це надія. Він пише: «Адже надією ми спаслися» (Рим.8:24). «Надія — ось що звільняє та спасає людину. Надія спасає нас, бо саме надія утримує нас у постійних пошуках Бога та Його відкуплення. Ми сподіваємося на відкуплення, а тому «в терпінні чекаємо його»» [13, ст. 151].

Тобто, якщо коротенько підсумувати, то ми бачимо, що Павло показує нам в першу чергу обітницю про те, що ми є діти Божі, й хоч ми живемо в світі, який переповнений стражданнями та боротьбою, все ж у нас є надія, що скоро все зміниться, а ми остаточно отримаємо статус «дитя Боже». 

Далі апостол говорить про надію. Він наводить певні характеристики, щодо того, що саме для християнина є надією, адже він пише: «Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю» (Рим.8:24,25).

І тут ми плавно переходимо до нашого проблемного тексту. «Так само…» (Рим.8:26), — тобто Павло тут хоче показати, що так само як ми, віруючі, зітхаємо самі в собі, так і Дух заступається за нас стогонами, тобто, зітханнями невимовними.

«Дух Божий з’єднується з нами та з усім світом природи у спільному прагненні досягти повного визволення» [14].

Отже, Павло розглядає тему усиновлення та спадкоємства наголошуючи на тому, що якщо ми сини Божі то це означає, що й «спадкоємці Бога та співспадкоємці Христа». А далі, з цієї теми він переходить на тему страждань та боротьби, яка зараз відбувається у нашому світі. Апостол Павло показує, що все творіння очікує цього, адже все творіння й людина в тому числі переживають наслідки гріхопадіння. До цієї теми він наводить приклад, говорячи: «Так само ж і Дух …» (Рим.8:26).

Нумо ж пильно поглянемо на цей вірш. 

Павло каже: «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах…» (Рим.8:26). 

Допомогти «в немочах» мається на увазі у боротьбі з нашими нахилами, звичками, пристрастями, тобто зі всіма нашими гріховними потягами. 

«Це, мабуть, виражає нашу загальну духовну слабкість в очікуванні нами остаточного відкуплення» [14].

Але особлива наша неміч полягає в тому, що ми не знаємо про що нам молитися. Слід зазначити, що Павло тут вписує й себе. Він говорить, — «ми» не знаємо, — а отже, це стосується кожної людини, а не лише до певних груп. Весь людський рід не знає, як йому молитися.

В чому ж полягає наше незнання? 

«Тільки один Бог знає від початку, що буде в кінці. Тому у своїх молитвах ми повинні завжди висловлювати повну покірність Його волі. Ісус нам у цьому приклад, молячись Своєму Отцеві, втім не як Я хочу, але як Ти (Мт.26:39)» [14].

Отже, наше невміння молитися полягає в тому, що ми не все знаємо, й іноді наші прохання можуть нам нашкодити. Отож, Дух виступає в ролі нашого заступники, який спонукає нас молитися, вчить нас, як і що сказати, та навіть Сам говорить через  нас. Він не оволодіває нами, не починає нами керувати так, як Йому це необхідно, а навпаки Він вчить і спонукає нас до того, щоб це було свідомо та щиро від нашого серця, як це робив Ісус коли був у Гефсиманії. Ось в цьому полягає роль Святого Духа, як заступника в молитві.

Висновки

Отже, якщо підсумувати все те, що було сказано, то можна прийти до висновку, що перш за все робота Святого Духа в молитві складається з того, що Він навчає та спонукає нас до певних рішень, вчить нас, що необхідно сказати. Дух Святий виступає в ролі Вчителя, який показує нам, на що потрібно звернути свою увагу, адже ми не знаємо до кінця всього, ми не можемо нічого контролювати. Тому що існує багато обставин, які не залежать від нас і Господь, як Той Хто все знає краще, навчає, як нам необхідно поступити в тій чи іншій ситуації.

Ми побачили також, що даний уривок є прикладом або продовженням до тієї теми, яку Павло розвивав на протязі всього розділу. Він хотів показати схожість роботи Духа та нашого зітхання, яке ми переживаємо внаслідок боротьби. І найголовніше, що ми побачили, так це те, що тут і гадки немає про голосіння або, іншими словами, молитву на інших мовах. Весь контекст побудований на боротьбі, як відбувається безпосередньо в житті людини з її схильностями та слабкостями, які живуть в нас, завдяки грішній природі.

Також ключовим аргументом на користь того, що Павло не мав на увазі молитву іншими мовами, слугує правильне розуміння молитви, як діалогу з Богом. Ми побачили, що рання церква розуміла молитву, як це розуміли євреї. Вони сприймали молитву, скоріше, як діалог, як розмову, як спосіб вираження своїх релігійних емоцій через осмисленні та зрозумілі слова. Вони прекрасно розуміли ті слова, які вони проголошували при молитві. Серед євреїв навіть рекомендувалося проголошувати молитву вголос, щоб всі чули або пошепки, щоб людина, яка говорить молитву могла зациклитися на молитві, а не десь «літати в хмарах».

Ми розглядали таку цікаву річ в юдаїзмі, як «кавана». Це коли твоє серце направлене до Всевишнього, коли ти усвідомлюєш перед Ким стоїш, і так пов’язуєшся з Ним, — а це неможливо зробити, коли людина знаходиться в якомусь трансі. Тому, якщо людиною щось заволодіває й вона починає говорити іншою мовою не розуміючи, що з нею відбувається, та що вона говорить, то всі, вище перераховані елементи, як діалог, осмислення, розуміння того, перед Ким ти стоїш, — воно відсутнє.

Й знову ж найголовніше, це те, що головна ідея у Павла, коли він все це писав, була показати не молитву, а той стан зітхання, який переживає кожен на землі: від людини до найменшої істоти. Кожне творіння прагне вже того славного дня, коли нарешті з’явиться Той, Хто змінить все та поверне в початковий стан, в якому ми більше не будемо страждати та боротися, а будемо насолоджуватися життям, яке Бог для нас приготував.

Список використаних джерел

1. World Population Clock: 7 Billion People (2022) [Електронний ресурс] // Worldometer — Режим доступу до ресурсу: https://web.archive.org/web/20200222155525/https://www.worldometers.info/world-population/.
2. Про Союз ЄХБ [Електронний ресурс] // Всеукраїнський Союз Церков Євангельських Християн-Баптистів — Режим доступу до ресурсу: https://www.baptyst.com/pro-soyuz/.
3. 10 фактів про УЦХВЄ, які вас відверто здивують [Електронний ресурс] // Українська Церква Християн Віри Євангельської — Режим доступу до ресурсу: https://www.chve.org.ua/10-faktiv-pro-uchve/.
4. Crowds Flock to Adventist Churches for Safety in Ukraine [Електронний ресурс] // Adventist News Network — Режим доступу до ресурсу: https://adventist.news/news/crowds-flock-to-adventist-churches-for-safety-in-ukraine.
5. Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, перекладені українською мовою професором Іваном Огієнком із мови давньоєврейської й грецької.
6. God’s empowering presence the holy spirit in the letters of Paul — Peabody: Hendrickson Publishers, 1994. — 967 с.
7. ГРЕЧЕСКО-РУССКИЙ СЛОВАРЬ Нового Завета — Москва: Российское Библейское Общество, 1997. — 238 с.
8. Greek/Hebrew Definitions [Електронний ресурс] // Church of the Great God. —1992. — Режим доступу до ресурсу: https://www.bibletools.org/index.cfm/fuseaction/Lexicon.show/ID/G4878/sunantilambanomai.htm.
9. Novum Testamentum Graece: Nestle-Aland 28th Edition — Stuttgart: German Bible Society, 2013. — 824 с. — (ISBN-10 1619700344).
10. Симфония номеров Иакова Стронга [Електронний ресурс] // Библейские Проекты. — 2009. — Режим доступу до ресурсу: https://www.bible.in.ua/underl/S/S/index.htm.
11. Раннее христианство: страницы истории — Москва: Библиотека атеистической литературы, 1987. —– 336 с.
12. Сидур «Врата молитвы» — Москва: Сифрият Бэйт-Эль, 1993. — 691 с.
13. Библия проповедника с толкованием и конспектами — Chattanooga: Leadership Ministries Worldwide, 1995. — 323 с.
14. Комментарий Адвентистов Седьмого Дня на Послания апостола Павла к Римлянам [Електронний ресурс] // coollib — Режим доступу до ресурсу: https://coollib.com/b/198496/read.

***

Автор: Максим Стінковий, бакалаврант богослов’я