Притча про багача і Лазаря й віра у пекельні муки

Ця притча міститься в Євангелії від Луки 16:19-31. Спираючись на цей уривок, деякі конфесії, такі як православ’я, католицизм та баптизм й інші висувають твердження, щодо вчення про безсмертя душі та існування пекла. Їхня позиція має право на існування, спираючись на тексти з 23-26 наведеного уривку. Інша позиційна думка стверджує, що слова Ісуса, наведені в представлених текстах не можна сприймати буквально, так, як, в тому місці, Він говорив притчами, для більшого розуміння Своєї думки людьми, яким Він проголошував важливі ідеї. Підтвердження такої позиції можна знайти в багатьох місцях Євангелія та переконатися, що Ісус дійсно любив говорити притчами. Прихильниками цієї думки є Церква адвентистів сьомого дня та інші. Тобто ми споглядаємо картину, коли обидві сторони дискусії використовують зазначений для дослідження уривок, як аргумент доведення своєї релігійної догматики. Але яка конфесія говорить правду та яке вчення нам слід сповідувати? Біблія є підставою для кожної, свідомо віруючій, людині для фундаментального встановлення своєї позиції, щодо віри. Якщо в Священному Писанні зазначено про безсмертя душі та існування пекла ми маємо, безумовно, сповідувати дане вчення. 

Перикоп і контекст

Проаналізувавши контекст притчі, ми можемо встановити, що верхня межа перикопу знаходиться в 15 розділі Євангелія від Луки. Саме там Ісус вступає в конфлікт з книжниками та фарисеями. Духовна знать Ізраїлю звинувачують Його в тісних відносинах з представниками нижчих верств суспільства – митарями та грішниками. У відповідь на цей докор, Ісус каже низку притч, в якій він порівнює ставлення до грішних та відступників Господа та духовних лідерів Ізраїлю, явно докоряючи останнього. Притча про загублену вівцю, про загублену драхму, про блудного сина демонструють турботу та любов Бога за кожну людину, навіть загублені та скинуті та одночасно засуджують фарисеїв і книжників за відсутності милосердя, філантропії, співчуття та прощення [1].

Тобто, контекст притчі це конфронтація Ісуса з книжниками та фарисеями. Він обвинувачував їх в «брехливій праведності». Спочатку Ісус, у відповідь на докір духовенства, звертається до них із трьома притчами: про втрачену вівцю, драхму і блудного сина. Потім Христос підключає учнів, які теж слухали Ісуса, і говорить притчу про невірного управителя, звернену як до учнів, так і до релігійних лідерів. А після притчі про невірного управителя, Ісус знову переключається на фарисеїв і книжників [7]. Христос викриває їх у неправдивій праведності, а потім говорить їм притчу про багача і Лазаря. Тобто притча звернена конкретно до духовної знаті і є продовженням викриття, висловленого їм Ісусом. Мета притчі – дати попередження і настанову книжникам і фарисеям. 

Розділ 2: Адресат

Як ми вже дослідили контекст, нам не складе труднощів виявити слухачів притчі, тобто кому говорив Ісус. (Лк.16:14) «чули все це (попередню притчу про невірного управителя Лк.16:1-13) і фарисеї, що були грошолюбні, та й сміялися над Ним. 15 Він сказав …» Також чули дану притчу й учні: (Лук.16:1) «Сказав же і до учнів Своїх». (Лук.15:1) «Наближалися до Нього всі митники й грішники слухати Його. 2 Фарисеї ж і книжники нарікали, кажучи: Він приймає грішників і їсть із ними». 

Опираючись на наведені уривки з текстів Святого Письмо можемо зробити висновок, що Ісус був в центрі уваги різних верств населення та говорив притчі для всіх, паралельно реагуючи на насмішки та докори фарисеїв та книжників. 

2.1 Місце уривку 16:19-31 в структурі Євангелія від Луки

Загалом Євангелія від Луки прийнято ділити на 5 ключових частин: 1. Передумова (1:1-4), 2. Поява Спасителя в світ (народження) (1:5-4:13) 3. Вчення та діла Христа (4:14-19:27) 4. Підготовка до страждань в Єрусалимі (19:28-21:38) 5. Смерть та воскресіння Христа (22:1-24:53). Спираючись на зміст Євангелія, ми можемо дійти висновку, що Лука був освіченим богословом та істориком. Краще буде сказати, що Лука показує богословську важливість історії. Це видно з його стилю писання. 

Щоби зрозуміти місце притчі в структурі автора слід зрозуміти з якої причини автор пише своє послання. В свою чергу ці розуміння впливають на тлумачення та інтерпретацію змісту. Тож для чого писав Лука та які переслідував цілі? З прологу ми бачимо, що Лука переслідував ціль наставити когось на ім’я Феофіл в християнській вірі. Для Луки основа християнської віри було те, що Христос прийшов, страждав і помер за кожну людину, незважаючи на її приналежність до мовленнєвої, расової груп та незважаючи на соціальне положення в соціумі.

Згідно зі встановленою метою можна намагатися встановити місце притчі в загальній структурі Євангелія. Адже це прямо впливає на значення інтерпретації притчі в цілому. Слід відзначити, що це Євангеліє представляється як найбільш широке представлення життя та діл Христа, зазначає Лезов С.В.[3] Та дійсно – того, що є в цьому посланні немає більше ніде в іншій книзі НЗ. Зазвичай матеріал, який є в наявності лише в Луки позначають буквою «L». Більшість такого матеріалу розташовано в 3-му блоці, що й притча.

Саме в 3-му блоці описується протистояння Христа та фарисеїв. Ісус дуже сміливо та прямолінійно, а іноді й непрямо викриває гріхи фарисеїв. В одних випадках Він називає їх лицемірами, а в інших, через притчі, викриває їх справжнє становище перед Богом. Таким чином притча про Багача та Лазаря знаходиться в середній частині Євангелія де ведеться місія Ісуса на фоні протистояння фарисеям та книжникам. 

2.2 Семантичний аналіз слів

Bu,sson – вісон, енциклопедичне значення слова: одяг для відомих людей, які виступають, одяг із тонкого льону Індійського або Єгипетського у побуті цінувався лляний верхній і нижній одяг. Слово віссон Лука вживає один раз і тільки в цьому місці, загалом у Новому Заповіті це слово вживає Лука та Іоанн богослов у книзі Об’явлення багато разів, коли говорить про майбутнє спасенних людей, які будуть одягнені у вісон чистий [2]. Виходячи з тих визначень, які у нас є, можна сказати, що автор тут мав на увазі одяг для виступаючих відомих людей. Лука спеціально вжив це слово, щоб показати, як багач виділявся помпезністю, показати себе людям і відчути себе відомою особистістю. 

Порфіра, енциклопедичне значення: пурпурне вбрання, королівське вбрання, яке солдати одягли на Ісуса (Мр.15:17,20). Мантія – одяг царствених осіб та інших важливих осіб робили також із пурпурової матерії, асоціативне значення цього слова: Лука вживає це слово так само один раз у своїй книзі і повторюється воно в Новому Заповіті тільки в книзі Об’явлення Іоанна богослова [17]. Мається на увазі сенс цього слова в 16:19 – царський одяг. 

Жебрак – (з гр. πτωχός – бідний; жебрак) категорія людей, які перебувають за крайньою межею бідності та змушені жити за рахунок милостині та благодійності з боку родичів, благодійних організацій або держави. Ад – (гр. Αιδης – ад, пекло) Підземний світ; світ мертвих; Гадес (Аід) верховний бог царства мертвих у давньогрецькій міфології [17]. Лоно Авраама – (гр. κόλπος) 1. грудь, лоно. Мається на увазі почесне місце на бенкеті [9]; 2. пазуха; 3. залив, бухта. Муки – (гр. ὀδυνάω) заподіювати страждання, пригнічувати; мучитися, страждати, бути охопленим болем, сумувати. Безодня – (гр χάσμα) прірва, розколина, безодня. Мається на увазі те, що розділяє, або географічний ландшафт, який розділяє. 

2.3 Літературний жанр

Оскільки деякі конфесії, для підстави своїх доктрин про безсмертну душу стверджують, що літературна оповідь в Луки 16:19-31 не є притчею, а буквальна історія, нам слід дослідити жанр історії зазначеного уривку.

Існує думка, що дана притча не може носити в собі відповідний жанр, тому, що починаючи її розповідь Ісус не говорить, що це є притча: «Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й вісон, і щоденно розкішно бенкетував» (Лук 16:19). Як контраргумент такому твердженню можемо зазначити, що така практика в притчах Христа не єдина. Візьмемо, до прикладу, притчу про «Невірного управителя» в цій самій главі (Лук 16:1), та прочитавши початок зможемо зрозуміти, що Христос починає цю історію не зазначивши про її жанр як притча. Але сумніву, стосовно відповідного жанру в цій історії не виникає [15].

Але я прошу вас звернути увагу, що початки історій починаються дуже схоже: «один чоловік був…». Та історія, яка записана на початку 16-тої глави Луки не викликає жодних заперечень, щодо відношення її жанру як притчі. Хоча Писання не підтверджує, що історія в 16 розділі, з 19 по 31 це притча, в нас є всі підстави вважати його літературний жанр як притчу. 

Справа в тому, що будь яка притча, по суті своїй, є алегоричною. Тобто в ній містяться такі елементи, які не можуть бути співвідношенні з реальним світом. Наведу приклад з книги Суддів 9 з 8-15 тексти описується як Іофам розповів притчу, про те, як дерева захотіли обрати собі царя. Всім нам зрозуміло, що дерева не можуть обирати нікого і нічого, адже вони не мають ніякого прояву інтелекту та життя. Іншими словами – вони не живі. Звідси ми розуміємо, що даний уривок неможна трактувати буквально. Він не має відношення до реального життя. 

Багато притч побудовані схожим образом. Якщо говорити стосовно притчі про Багача та Лазаря, можемо зауважити, що в ній є багато речей, які не можуть бути віднесені, або запозичені з реального життя. Перше на що хочеться звернути увагу так це на те, що ця історія дуже сильно нагадує гіперболізовану гіперболу. Зверніть увагу на 19 текст притчі «Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й вісон, і щоденно розкішно бенкетував». В реальному житті рідко буває так, що навіть багаті люди, кожен день мали змогу розкішно бенкетувати, та носити такий пишний одяг [15]. Лазар був представлений як дехто протилежний йому: «Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому…» (16:20-21). Таким чином ми можемо побачити, що Лазар представлений як дуже бідна людина, а багач як дуже багата. Ці персонажі протиставляються один одному.

Інше на що хочеться звернути увагу, так це, що багато нереальних елементів з’являються після смерті обох наших героїв. Наприклад в потойбічному світі багач був віднесений в ад, там де проходять його муки, а Лазар був віднесений на лоно Авраамово (Лук 16:22). Та після смерті ми бачимо картину, що головні герої дискусії можуть безперешкодно спілкуватися один з одним. Важко собі уявити, що після смерті праведники можуть споглядати, як страждають грішники. Тобто цей елемент не виглядає правдоподібно.

Інший елемент так зовсім визиває багато запитань, якщо ми розбираємо уривок не як притчу, а як твір з реальною думкою, це прохання багача. Він звертається до Авраама з проханням, аби той покликав до нього Лазаря, щоб він, в свою чергу, намочив палець в воду та дав напитися багачу (Лук. 19:24). Зрозуміло ж, що декілька краплин води з пальця Лазаря не зможуть вгамувати спрагу багача, який мучиться в вогні. Та чому саме Лазарю було адресоване таке прохання, а не самому Аврааму, який вважався отцем всіх вірних, в юдейській традиції. Іншими словами можна сказати, що цей момент спеціально був гіперболізований, аби свідки, а пізніше читачі, змогли зрозуміти, що це не може бути реальністю. 

Варто зазначити й той факт, що частина, яка починає оповідати нам про «потойбічне життя» починається зі смерті Лазаря. Автор вважав за необхідне описати, як відбувалися похорони наших героїв. Як стверджує Боїс похорони багача мали відбутися подібно його життю на Землі – граціозно та дуже пишно, з участю професійних людей, які плачуть на похоронах, великою кількістю букетів квітів, великим багатством й іншим, притаманним багатим людям [4]. Та про похорони Лазаря не сказано нічого, лише, що той був віднесений Янголом на лоно Авраама. Та автор навмисно доповнює, що багач був похований. Що в порівнянні двох персонажів наводять нас на очевидні думки позитивності та протиставлення героїв. 

Далі ми не можемо обійти стороною факт, що перше (земне) життя продовжується після смерті. За лінією життя ми знову спостерігаємо контрастний стан між героями, але вже навпаки – Лазар як багатий, який пирує, а багатий, як бідний, який страждає. Автор наштовхує нас на розумінні, що земне життя може продовжуватись після смерті на землі лише для опису нам ситуації протиставлення двох сторін-учасників. 

Всі ці аргументи схиляють нас до розуміння нереальності та алегоричності даного оповідання, щоб читачі змогли знайти в цьому творі гіперболізований зміст, відповідно віднести його до жанру притчі, а не буквального опису потойбічного життя.

Розділ 3: Історико-культурний аналіз.

В період, приблизно 400 років до приходу Христа, Юдея постійно перебувала в війнах. Затиснута між Єгиптом і Сирією, Палестина стала жертвою суперництва між Птолемеями і Селевкідами; і ті й інші прагнули збирати данину з її мешканців і зробити її буферною зоною на випадок нападу супротивника. Спочатку в Палестині володарювали Птолемеї, це тривало 122 роки (320 – 198 рр. до Р. X.). Селевкіди прагнули закріпитися в Палестині, як за допомогою військових навал, так і за допомогою шлюбних союзів, але постійно зазнавали невдачі. Зрештою вони свого домоглися, коли Єгипту було завдано низку поразок Антіохом III (198 р. до Р. X.). Володарі кожної зі сторін прагнули насадити свою культуру та свій погляд на зовнішній світ, аби асимілювати Палестину та зробити її частиною своєї країни. Це пояснює чому грецька мова та культура прижилася навіть за часів Ісуса та чому виникла потреба писати Євангелія грецькою мовою, навіть для євреїв. Але коли сталася нагода, Єврейські радикальні політичні організації одразу підняли повстання яке, спочатку, досягло своєї цілі, але на короткий час, адже в 63 р. до Р. Х. Помпей не приєднав новоутворену Палестинську державу до складу Риму, під впливом якої вона перебувала й під час служіння Христа. Цей час був відомий, як «час Римського миру», коли масштабні військові конфлікти припинилися, а з ними завоювання іншими країнами Палестини [22]. Цей час був обраний Богом для приходу Христа, адже це був найбільш спокійним та вдалим моментом.

3.1 Економічний стан

Постійне знаходження у війнах, розруха, зміна влади та нестабільність в регіоні не могли пройти безслідно і не залишити свій відбиток на економічному та соціальному станах в країні. Період інфляції, яка виникла в часи правління Птолемеїв, посилилась в Юдеї, тим самим порушив крихку систему кредитів, що в свою чергу посилило гірке положення боржників того економічного укладу та часу, де гроші були рідкістю. Згодом Палестина знову перейшла під контроль Селевкидів, що ще сильніше порушило економічну рівновагу в регіоні, через різницю валют. Валюта Селевкідів ґрунтувалася на сріблі і срібна драхма Птолемеїв вагою в 3,6 грама становила тільки 5/6 (аттичної) драхми Селевкідів вагою 4,3 грама. Така різниця в «курсах» валют завдала нищівного удару по середньому та бідному класу тогочасних верств населення. Таким чином, права та обов’язки багатих і бідних не розглядалися на одному рівні. Тепер нові багаті дбали тільки про гроші. Гроші повідомляли їхньому власникові владу і становище. За часів приходу Риму до влади іудейське суспільство різко розділилося на багатих і жебраків. Таким чином, багатство і влада стали всього лише індивідуальними, перехідними якостями. Варто додати, що пишні банкети Римлян в давні часи, з їх ненажерливістю та обжерством висмоктувало останні гроші, яких і так не було. Різниця між багатими і бідними полягала в великій кількості, й тому стала ще більш тяжкою і нестерпною. 

За таких часів сформувалась, щось схоже на кастову систему суспільства: кожен громадянин в якій сфері народився (касті) в такій і лишався; бідний не мав змогу стати багатим, а багатство переходило від нащадків до нащадків. Іншими словами, родовід визначав твоє соціальне положення. 

Але який відсоток населення був багатий у стародавньому світі? Ми можемо навести, приблизно такі цифри: 2% населення це сенатори, які отримували 800 тис. срібняків на рік і еквісторіанський чин – 400 тис. на рік, іншими словами це фарисеї та садукеї (але якщо садукеї були аристократами, то фарисеї це верства середнього класу та відсоток тих, хто мав великі статки набагато менший). 8% населення це були верхівка середнього класу, знать і військові, іншими словами це писарі і книжники, решта 90% це жебраки. Жебраки – це ті люди, які отримували 200 денаріїв на рік, тобто 1 денарій на день, вони ледь виживали, а то й помирали. Жебрак – це той, хто з тих чи інших причин були відкинуті фарисеями, або садукеями. Можна уявити собі, скільки жебраків валялося на дорогах або біля воріт багатих фарисеїв, які волали про допомогу і просили милостині. 

Напевно саме з цього часу пішло хибне розуміння, про те, що саме безгрішна та праведна людина завжди буде багатою та успішною, адже фарисеї та садукеї були духовною елітою, а отже вважалися еталоном праведності. Оскільки такий еталон ще й був найбагатший, складалося хибне розуміння, що коли ти праведний перед Богом, то Він, Будучи Вірним, благословить тебе фінансовим статком. В період реформації (1500-ті роки) цей принцип буде використаний кальвіністами.

Якраз в цьому фоні здійснював своє служіння Ісус, який, бачив всю несправедливість та байдужість «духовенства» до звичайних людей, про який, духовна еліта, мала дбати, народилася притча про багача та Лазаря. 

Наступне, про що варто поговорити, це відношення Євреїв до Тори. Перед приходом Христа вже під час правління римлян, відбулося декілька повстань. Із-за цього, в боях загинуло багато наставників-вчителів закону. Це призвело до того, що усна традиція могла бути забутою, якби не було перенесена на пергамент [6]. Саме усна традиція визначала ставлення євреїв до Тори. І в цей час Євреї почали «святити» саме своїх наставників, а точніше їхнє вчення, щодо закону. Це призвело до того, що фарисеї стали законниками, які сміливо зберігали та дотримувалися букви, але занепадали по відношенню, щодо духу закону. Відомий випадок, коли буква Закону говорить, що в закінчення 7-го циклу прощалися борги всім боржникам, через їхню безнадійність повернути борг. Фарисеї, будучи «розумними людьми» не хотіли давати гроші (і не тільки) оскільки розуміли, що понад 80% країни – жебраки і вони ніколи не побачать своїх грошей. Але моральний закон Тори завжди вчив про дбайливість до бідних. Звідси й висновок, що фарисеї та інші з ними розуміли закон, але не виконували його. 

3.2 Вірування в безсмертя душі під час другого храму

Якщо ми торкнулися теми вірувань давнього Єврейського народу, ми не можемо оминути фактажу сповідування віри про потойбічне життя, іншими словами, про безсмертя душі, яке вже на той час мало своє місце в Юдейській спільноті. Справа в тому, що довготривале перебування із язичеським світом не могло пройти безслідно. Перебуваючи в постійному контакті, спочатку в Вавилонському полоні та потім в грецькому світі, з язичницькими релігіями, знайшлася діаспора, яка перейняла релігійні переконання в інших народів. Такими була секта єсеїв [10] та фарисеїв [11]. Вони приймали релігійну дійсність як вірування в те, що грішні душі караються, тоді як праведники переселяються в «інші тіла», ймовірно, у процесі загального воскресіння. Вони вірили в “долю, рок” і в безсмертя душі, що для грецької аудиторії означає детермінізм і (ймовірно) віру в загробне життя. Хоч далеко не все населення Юдейської Палестини приймало дане, або схоже віровчення, ми лише зазначили, що подібне вчення дуже тісно перепліталося з повсякденним життя звичайного єврея [5].

За часів другого Юдейського Храму, в деяких апокрифічних джерелах, ми знаходимо опис потойбічного життя. Ми не стверджуємо, що апокрифи варто додати до канону Біблії, або рівнозначність їх в порівнянні зі Святим Словом, але даний факт лише підкреслює ясність існування різних вірувань в часи Христа та до Нього. Книга Єноха, яка була саме за часів другого храму, чітко пише, або дає опис про Шеол – щось схоже на ад, іншими словами воно є царством мертвих. Також автор зазначає, що всі душі померлих спускаються, або їх спускають до цього царства в очікуванні Судного дня, тобто дня приходу Господа вже вдруге, де, потім душі отримають кожен по своїх справах [21].

Саме в цій книзі міститься опис кінця «грішних душ», місце вічного знищення для занепалих ангелів, які затримані назавжди, а разом з ними й душі людей. Що цікаво, проаналізувавши цей твір, ми можемо прийти до думки, що автор не вірив в воскресіння душі разом з тілом. Повсюди ми спостерігаємо, що нагороду, або покарання отримує саме душа і той факт, що саме душа буде, або в пеклі горіти, або з ангелами в раю жити лише підтверджує нашу думку, щодо позиції автора. Все як в класичному розумінні концепції пекла сьогодення. 

Схожий настрій можна знайти в книзі «Ювілей» в часи другого храму. Автор зазначає аспект, що в кінці днів на землі, коли гряде Господь, душа відділиться від тіла та тіло буде знаходитися в землі вічно, а душа буде піднесена в рай (якщо праведник) та до царства Аїда (якщо грішник) на вічну смерть. 

В книзі Премудрості Соломона, яка теж є апокрифічною, ми чітко простежуємо дуалістичні поняття між тілом та душею. Мало того, автор прямо заявляє, що тіло є ніби в’язниця для душі і ми бачимо опис, що тіло це є щось погане, або гріховне в противагу ньому є душа, яка, на відміну від тіла, не старіє та не помирає і чекає свого звільнення від «кайданів тіла».

Можна й надалі аналізувати схожу літературу періоду другого Храму. Але те, що ми вже розібрали, напевно, достатньо, аби зрозуміти, що концепція безсмертя душі та існування пекла (царства Аїда) була відома сучасникам Христа. Це стало однією з причин розділення віруючих на партії та існуванню в кожній свого вчення. Сперечання велися вже з того часу та головним питанням було: «де істина?» Звичайно не завжди увага зверталася на апокрифічні твори, але часто прецедентом була саме Тора. Піддавшись впливу язичеських культур інтерпретація Святого Письма могла піддаватися її впливу [21].

Що ще є надто важливим в нашому дослідженні: в той період, окрім існування бачень про безсмертя душ, були поширені історії, які дуже схожі на притчу про багача та Лазаря. Ми мусимо відмітити той факт, що Христос, знаючи про існування даного епосу, де фігурує покарання багатих, які знущаються над бідними, або не допомагати їм, відповідно потрапляння душі на вічні муки до «пекла», використовує їх для опису дійсності, яка чекає книжників та фарисеїв за їх безпринципне життя. Таке життя вважалося для них нормою, яка дозволить їм потрапити до вічного життя, але Христос руйнує їх очікування, зазначивши вищенаведену притчу.

Отже, зібравши всі факти в один опис ми зрозуміли особливості життя Палестини в часи служіння Христа. Саме на такий фактаж та моральну розпусту, яка, як ми виявили, існувала та вкорінювалася в спільноту не тільки рядового громадянина, а й «духовну еліту», що мало би бути еталоном правильної поведінки, звертає увагу Ісус, говорячи притчу, яку ми досліджуємо. Перспектива існування життя після смерті існувала задовго до приходу Христа та дане вчення було розповсюджене й серед Юдейського народу. Це не означає, що кожен громадянин вірував в безсмертну душу, а лише доповнює історико-культурний фон та пояснює, чому Ісус міг рівняти Юдейське вчення з язичеським, або застосовувати з нього аналогії. Складні часи потребують складних рішень. Притча це як спосіб достукатися до людей, використовуючи прості та зрозумілі образи, аби змусити людини задуматися. Тепер, зібравши докупи багатий об’єм знань та поринувши в життя рядового жителя того часу в тогочасній Юдеї, спробуємо надати відповідь, а що саме мав на увазі Христос: захищав Він концепцію пекла та безсмертної душі, чи хотів сказати щось інше?

Розділ 4: Теологічний аналіз. 

Надто часто даний уривок, взятий для дослідження, трактується з позиції заснувати доктринальне вчення про існування пекла та вічні муки в ньому для грішників. В Новому Заповіті написано лише декілька місць, які можуть підтверджувати точку зору, описану вище, та саме одним з них є притча про багача та Лазаря. Але ми маємо зрозуміти герменевтичний принцип тлумачення Святого Письма: незрозумілі місця пояснюються зрозумілими. На основі текстів Біблії пропоную розглянути вчення про існування пекла та безсмертної душі. 

4.1 Справедливість

Якщо ми приймаємо вчення існування вічних мук в аді, до яких грішник попадає після смерті, постає логічне запитання, стосовно справедливості: оскільки люди помирають протягом всього існування людства, виявляється, що в пекло люди потрапляють поступово, відповідно до часу, століття, коли вони померли. Звідси виходить, що одні в’язні мучаться вже, припустимо, 2 тисячі років, а інші на протязі, теж візьмемо уявну дату, 5 років. Звісно, з плином часу, перебування у пеклі збільшується, але різниця в часі мук там залишається незмінною між першим та другим нашим прикладом, бо всі вони знаходяться в одному часовому просторі. Це викликає дуже логічне запитання Божої справедливості, адже ми знаємо, що Бог не тільки є справедливим суддею (Ісая 56:1; 51:6; 45:24-25; 2 Фес. 1:6-9), але й навчає цьому свій народ [19].

Доктрина існування пекла не включає в себе покарання, стосовно зробленого злочинну – гріха. В книзі об’явлення (19:20-21; 20:10) ми споглядаємо той факт, що сатана та його ангели будуть вкинуті в озеро вогняне через тисячу років після звіра та лжепророка, а по відношенню до людей, які, наприклад, померли на початку історії існування людства, через дуже великий проміжок часу викликає питання: чому сатана мучиться набагато менше за людей, приклад яких ми щойно навели, адже саме диявол є тим, хто розв’язав вселенську війну. Саме через його діла мільярди життів загинули та не потраплять до Бога в Його царство. Відповідно він заслуговує на більше покарання, так, як і його прихильники – біси. Така політика справедливості є суто алогічною! 

4.2 Пекло

Поставимо інше питання: концепція вічного вогню, представленого в Біблії? Надто часто цей термін використовують для підтвердження існування доктрини про вічні муки. Апостол Павло говорить про ворогів Христа, як про тих, кого чекає смерть (Флп. 3:19). В книзі Об’явлення 11:18 зазначено, що Господь погубить всіх, хто знищував Землю. 2 Фесалонікійцям 1:6-9 зазначено Павлом, а точніше підкреслено Божу справедливість в відношенні покарання для нечестивих. Варто відповісти на питання, а саме, коли буде відбуватися дійство, зазначене в уривку? Біблія наводить нам відповідь – при другому приході Христа (Іс. 13:6; Йл. 1:15). Знову звернувшись до книги Ісаї та книги Софонії (66:15-16 та 1:14-18 відповідно), ми зустрінемося з описом вогню при другому приході Христа, а саме, що він знищує, а не горить вічно, що прирікає грішників на вічні муки. Та завершити розбір концепції вічних мук хочу уривком 2 Послання Петра 3:7-13, де знову зазначається кінцева дія – смерть та уривок з пророчої книги Старого Заповіту – Малахія 4:1 де акцентується увага на тому, що при Другому Приході Божий вогонь знищить все, не залишивши ніякої можливості на відновлення життя для грішників та вічний вогонь приводить до вічної загибелі (2Фес. 1:9) [20].

4.3 Природа шеолу

Для того щоб зрозуміти шеол і те місце, яке відведено йому в Торі, необхідно поставити собі запитання: «Яка природа шеолу?». Що стосується природи шеола, то вона безпосередньо пов’язана або зі станом смерті, або з могилою, яка є видимим і відчутним доказом смерті. Яків, дізнавшись, що його син мертвий, будучи в стані найсильнішої несамовитої скорботи, побажав «зійти» до нього (Бут. 37:35). Це значило те, що подібні муки готові були звести його до могили. 

Іноді в Старому Заповіті шеол може бути представлений як місце розмов померлого, але не варто забувати, що Біблія містить в собі гранули поезії і тому є місця, де неживі предмети уособлюються як живі, наприклад, земля, дерево, тощо. 

Варто зазначити, що шеол в Торі зв’язаний виключно зі смертю. Це ми розуміємо тоді, коли починаємо досліджувати й контекстуальний фон місць, де застосоване дане слово. В Біблії не існує жодного натяку на те, що в шеолі продовжується життя! Навпаки, це місце представлене як місце «небуття» (Ек. 9:2-7; 10). 

В Святому Письмі шеол має асоціації з землею, прахом, або ямою, що собою несе конотацію могили. Також має значення попадання туди, під землю, як праведних, так і грішних (Бут. 37:35; Числ. 16:30), все відправляється туди, а не в рай й до цього часу. 

Ще одна конотація шеолу з точки зору Тори – це представлення даного місця, як чогось, яке не має захисту від Господа (Втор. 32:22), тобто настане час, коли Бог знищить шеол. Тобто у шеолу є початок та кінець, що вже не збігається з доктринами про вічність мук в пеклі (якщо ми конатуємо шеол як пекло, так само, як це роблять сучасні послідовники доктрини про вічні муки), а виходячи з того, що в Біблії немає жодного натяку на тривалість існування шеолу, наводить нас на логічний вердикт, що співавтори Божого слова не мали за необхідне торкнутися цієї теми, тому, що їм не було відомо ніякого вчення в Юдейському соціумі про вічні муки в шеолі, на момент написання Тори, коли вчення євреїв було чисте від усяких єресей та ще й той факт, що сам Господь не має на меті також торкнутися цієї теми та описати її, а вона, з перспективи Бога була би дуже важливою, приводить нас до висновку, що Бог нічого не мав на увазі про цю доктрину, а значить вона не відповідає Божому плану і звідси виходить, що вона не підтверджена ні Богом, ні Біблією [18].

4.4 Долина «Ге-Хеном»

Дуже важливо нам торкнутися теми де в Біблії вживається слово «ад» та еквівалентом чого він є? Святе Письмо говорить про ад в 11 місцях, використовуючи слово «Гієна». Цей термін зичений зі Старого Заповіту та має значення суто географічного місця «Ге-Хеном» (Єр. 19:2 та Нем. 11:30). Саме в цій долині постійно горів вогонь, який «пожирав» все, а саме сміття, яке було там аж до того часу, поки не виконає свою головну місію – знищити все. Він погас 2000 років тому, виконавши своє призначення. Ідеальний образ для опису дійсності під час Другого Приходу Ісуса, долю грішників, та стан грішників в Божій перспективі (як сміття), який мав закінчену дію та який був відомий всім сучасникам авторів Святого Письма, про зазначене. 

4.5 Бог – деспот?

Якщо припустити концепцію існування пекла та вічних мук для грішників та, відповідно сатани й бісів, мимовільно напрошується висновок, що Бог жорстокий тиран, деспот, який залякує всіх, хто ще вірний Йому, аби ті, в свою чергу, під керівництвом страху, навіть не думали зрадити Його. Таке розуміння нашого Володаря протирічить опису Його характеру, про який сказано, що Він є любов (1Ів. 4:16). Той факт, що Ісус пояснював нам правомірність нашого життя, показавши власним прикладом еталон нашої праведності на землі, суть якої є любов не тільки до ближнього, а й для ворогів (Мтф. 5:44). Оскільки зі слів самого Христа сказано про абсолютну єдність та абсолютну схожість в характерах з Богом Батьком (Ів. 10:30) говорить нам про те, що коли ми бачили істинний характер Христа, проявлений нам під час здійснення Ним служіння на землі, є таким самим, як і в Бога Отця, а значить і в Святого Духа, а значить, в принципі, абсолютна любов й до грішників присутня Богу, як Трійці (В даному доведені ми не зазначаємо про абсолютизм в спасінні всіх. Господь справедливий тож покарання для нечестивих буде). Якщо ми віримо Йому, адже зазначено, що Бог не бреше (Пс. 91:16; Рим 9:14), тоді поняття про те, що Господь допускає муки людей, на протязі 6-ти тисяч років зовсім протирічить Божому характеру. Такими були язичницькі божки, яких придумало людство, яке й буде покаране під час великого суду Божого!

4.6 Душа

Для того, щоб зрозуміти концепцію душі в Біблії, нам слід повернутися на самий початок – створення людини. Відкривши книгу Буття 2 розділ в 7-му тексті зазначено формулу душі в Святому Письмі. Вона виглядає приблизно так: тіло + дух (дихання) = душа. Адам не отримував душу; він став душею, коли Бог вдихнув у нього подих життя. І коли цей подих життя зупиняється, коли людина помирає, її існування припиняється [14].

На підставі ще яких додаткових текстах ми можемо проаналізувати стан душі, або, простою мовою, що є душа? Відкривши знову книгу Буття 9 розділ 4 текст: «Тільки м’яса з душею його, цебто з кров’ю його, не будете ви споживати». Або В книзі Левит (17:11; 14) Звідси можемо вилучити наступний принцип конотації душі – вона в крові. Але постає наступне запитання, яке логічно витікає з наведених вище текстів: душа в крові, чи кров і є душа? Слово душа «Нефеш» (з др.-євр. נפש; נֶּפֶשׁ; мн. ч. нефешот або нефашот) зустрічається в Старому Завіті більше ніж 700 разів. Цікавим є те, що ні одного разу ми не зустрічаємо значення цього слова, як якась субстанція, яка може існувати окремо від тіла. Дана характеристика душі характерна для грецької філософії, яка акценувала увагу на дуалізмі матерії та духа; тіла та душі. Таке вчення проникло й в життя єврейського народу того часу, як ми зазначили в історично-культурному аналізі. Але подібна конотація не характерна для юдейського мислення [18].

Так що саме Біблія говорить про значення душі? «Тільки м’яса з душею його, цебто з кров’ю його, не будете ви споживати. А тільки Я буду жадати вашу кров із душ ваших, з руки кожної звірини буду жадати її, і з руки чоловіка, з руки кожного брата його Я буду жадати душу людську» (Бут. 9:4-6). Якщо уважно читати цей уривок, відкинувши будь-яке вчення про душу, ми зможемо одразу зробити логічний висновок, що тут душа вживається в значенні життя (Бут. 9:5). Даний текст говорить, що не можна вбивати людину. Та якщо таке станеться Бог сам вступиться та помститься навмисне вбивство людини (6 текст того ж розділу говорить про те саме). Тому Буття 9:4 забороняє їсти «удавленину», тому, що забороняє їсти з кров’ю та тварину, яка ще жива. Так можуть робити лише звіри, а не люди [13].

Отже даний уривок не говорить про те, що душа людини знаходиться в крові, а слово душа еквівалентна поняттю життя, тобто кров і є життя. Аби ще більше зрозуміти даний концепт пропоную відкрити ще один уривок, який записаний в книзі Буття 35:16-18 «І він рушив із Бет-Елу. І була ще ківра землі до Ефрати, а Рахіль породила, і були важкі її пологи. І сталося, коли важкі були її пологи, то сказала їй баба-повитуха: Не бійся, бо й це тобі син. І сталося, коли виходила душа її, бо вмирала вона, то назвала ім’я йому: Бен-Оні, а його батько назвав його: Веніямин». Даний уривок є дуже примітний, оскільки тут зазначено, що з Рахілі «виходила душа». Деякі можуть інтерпретувати це так, що в даному випадку з неї виходила якась окрема субстанція Рахілі. Але текст говорить зовсім про інше. 

В уривку зазначено, що Рахіль помирала при пологах. Коли говориться про те, що з неї виходила душа, це говорить ніщо інше, як те, що вона вмирала від втрати крові. Адже православне і католицьке вчення зазначають про те, що душа виходить з тіла вже після смерті, а не під час. Ми бачимо, що в цьому уривку також душа еквівалентна життю та еквівалентна крові. Але даний текст не говорить про те, що душа знаходиться в крові. Скоріше ми можемо поставити знак рівності між поняттям «душа» та «життя». І втрата крові означає втрата життя. 

4.7 Біблійний погляд на смерть: душа смертна

В Еккл. 12:7 про смерть сказано так: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!». Про створення же людини Біблія говорить так: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут 2:7). Чи дозволять наведені тексти робити дуалістичні виводи стосовно окремого існування тіла та душі? Якщо ми подивимося уважно, відкинувши всі парадигми, прикуті цієї тематики, залишивши лише холодні, неупереджені думки, ми зможемо побачити картину, що людина не має ні душі, ні тіла. Для комфортного дослідження людини як об’єкта створення, можна робити визначення, як сутність, яка складається з багатьох частин. Але людина є одне ціле. Коли, на початку творення Землі, Бог вдунув дихання життя (nephesh haya) в першу людини, це підтверджує, що Бог зробив Адама живим, дав йому дихання. Таким чином ми знову виводимо формулу душі: тіло + дихання життя = жива душа. Тіло та дихання не існують окремо один від одного, в свою чергу, утворюючи душу, тобто, живу людину.

Людина відрізняється від тварин не тим, що вона має «дихання життя» або статус «живого творіння», бо Святе письмо використовує значення nephesh і по відношенню до тварин. Але ми знаємо, що душа тварин нікуди не відлітає. Людина має статус «образ Бога», це і є те, що відрізняє нас від тваринного світу. Іншими словами люди не володіють душами – вони і є душі! 

Смерть неприродна для творіння. При створенні Землі Бог з’єднав прах землі з животворним диханням та перша людська особистість стала живою особою. Але при смерті дух життя відходить до Бога, а людське тіло повертається в землю. Про душу в Біблійній формулі не написано нічого. Але розуміючи той факт, що душа в Біблії має дуже багато значень, одне з яких характеристику особистості, яка не може існувати окремо від тіла та дихання життя, тоді напрошується логічний висновок, що душа і є людина, як особистість, яка помирає без одного з компонентів, визначених Богом. І так, Біблійна формула смерті: особа – живе дихання = смерть всієї особи.

Бог не наділяв безсмертям людину, але точно так же Він не хотів, аби смерть була природною частиною життя людей. Звернувши нашу увагу на уривок в 1 Кор. 15:53-54 ми можемо зробити висновок, що безсмертя людська раса отримає в результаті есхатологічного дійства – воскресіння та оновлення плоті при другому Приході Христа. Бог був вимушений позбавити людину потенціального безсмертя при гріхопадінні і смерть стала на своє місце, але через жертву Христа віруючі в Нього отримають вічне життя (Ів. 3:16). 

Важливо дослідити значення гріхопадіння на самому початку існування людства. 3-й розділ книги Буття оповідає нам, що Єва переказала спокуснику слова Бога, які твердили, якщо з’їсте з дерева, яке стоїть посередині Едему – помрете. Мається на увазі смерть як знищення. Сатана же відповів «ні, не помрете», даючи нове визначення смерті, як продовження життя. Сам цей факт має визивати в нас побоювання до доктрини про безсмертя. 

Протягом багатьох поколінь вірні Богу люди приносили жертви за свої провини, адже саме так вони могли позбутися наслідків гріха – смерті, що в свою чергу, ці жертви були прообразом жертви за наші гріхи Христа. Павло продовжує цю думку: «Бо заплата за гріх смерть, а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 6:23). В цьому місці знову показано, що людина смертна, а Божий дар є вічне життя, а не те, що вже в нас присутнє, як дійсне. Варто додати, що заплату за гріх дає вся особа в цілому. Дехто каже, що сутність людини є душа та грішить також душа. Отже, беручи до уваги таку логіку можемо сказати, що заплату за гріх понесе душа і вона помре, що в корінні протиричить вченню про безсмертя. Але Біблія не робить розмежування між цими концепціями. Покарання несе вся людина.

«Та душа, що грішить, вона помре» (Єзек. 18:20). Те саме слово «душа» (з єврейської nephesh) в інших місцях використовується для позначення души людини. Звідси можемо зробити висновок, що не існує безсмертя від природи. Крім того, з вище наведеного уривку стає зрозумілим вживання слова душа в якості позначення особи, як усю людину. 

Книга Буття 3:22-23 говорить, що для підтримання вічного життя людині потрібно було вживати плід з дерева, яке б дало їй можливість жити вічно, що показує той факт, що людина була створена без вродженого безсмертя. В Біблії ми ніде не зможемо знайти текст, який би підтверджував, що плід життя прийняла душа, що, в результаті, зробила її безсмертною. Навпаки – набагато більше ми зможемо знайти місць, які підтверджують смертність душі (Пс. 145:4).

Крім того, в книзі Екклезіаста 9:5-6 зазначено, що мертві знаходяться в стані небуття. В них немає ніяких почуттів, і немає їм частини ні в чому. Якщо почуття зникають, в тому числі страх та біль, який сенс Богу створювати «пекло», якщо воно не в змозі виконати свого задуму – болюче, вічне покарання. 

В книзі Левит 21:11 словосполучення «мертве тіло» перекладене з єврейського «nephesh met», буквально мертва душа. Ще одне місце, яке доказує смертність душі, але контекст говорить про смерть особи. Книга Буття 37:21 зазначає, якщо читати з єврейського тексту, що Рувим просить не вбивати душу Йосипа. Повторення Закону 27:25; Книга Ісуса Навина 2:14; Книга Суддів 5:18; Книга Йова 36:14; Книга Псалмів 32:19; Книга Чисел 23:10; Книга Суддів 16:30; Книга Ісая 53:12 та багато інших місць святого письма прямо говорять, що біблійне розуміння душі передбачає її смертність а не «політ» в рай чи ад, як для праведників так і для грішників.

4.8 Есхатологія та безсмертна душа

Не можна упускати з наших поглядів й той факт, що у випадку повної реальності даного безсмертного стану душі, виникають суттєві протиріччя, відповідно до інших місць Писання, в питанні есхатології. Якщо ми знаємо та приймаємо той факт, що Ісус знову прийде вже вдруге, «і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його» (Об 22:16), тобто вдруге Христос прийде не як «раб» а як «суддя», (Мф. 16:27; 24:27; 25:31-33; Дан 12), і це Ісус говорив Сам, Своїми вустами, виникає питання навіщо тоді Йому приходити та чинити суд, якщо всі грішники давно знаходяться в «аду» та страждають, а праведники в раю на лоні Авраама? Навіщо відділяти вже після другого приходу по ліву та по праву сторону (Мтф 25:31-33) якщо вирок вже був винесений давно, адже ті, кого Бог визнав грішниками потрапили в вічний вогонь [8]. Якщо ми сприймаємо вчення безсмертної душі за правду то ми маємо визнати алогічність дій Бога, а звідси Його антропоморфічні якості та роздуми, які Богу не можуть бути притаманні, оскільки те й відрізняє справжнього Бога від божків, що люди Його не створювали та не приписували своїх, логічних якостей, роздумів та принципів. Дії Бога завжди тактичні, мудрі, справедливі і водночас переповнені любові, що вже не зрозуміло людству.

Інша позиція полягає в тому, що опис раю в Біблії представлений як місце повного спокою та радості. А тепер питання: як наші близькі, які знаходяться в раю зможуть знаходитися в такому стані миру, коли ми, знаходячись ще живими на землі, переносимо страждання? Невже їм вже все одно? Таке вчення є абсолютне людське тому, що воно наповнено лише людською логікою та позбавлена Божого погляду. Звідси виходить, що живучи тут, на землі, в нас є всі шанси перетворити життя, проживаючих в раю, з радісного й безтурботного – в пекло, у болісному розумінні цього терміну! Оскільки ми вже визначились, що Бог не бреше, значить мусимо прийняти той опис Небесного Царства як дійсність. Отже, концепція безсмертної душі, по відношенню до співіснування в одному часі з жителями землі є абсолютно алогічним!

4.9 Антропоморфічні якості душі? 

Відповідно до християнського вчення душа не має антропоморфних якостей, тобто частин людського тіла такі, як руки, ноги, ніс, язик, очі і тому подібне. Згідно стандартного розуміння доктрини: душа це певна субстанція, яка більше нагадує характерні ознаки особистості, проявлені в характері, але представлені в безтілесній, духовній субстанції. 

Коли ми перенесемо наш погляд безпосередньо до притчі, ми побачимо, що багач, як представник діаспори грішників в пеклі, страждає не тільки «душею», але й тілом. Його фізіологічні потреби дуже схожі з потребами простої людини. Він може бачити, розмовляти та чути. Відповідно до зазначеного факту ми можемо зробити відповідний висновок, що в притчі нам представлена не душа, а сама особа багача, включаючи його психологічні та фізичні властивості. Отже, вже ми бачимо не класичне бачення існування доктрини про пекло та вічні муки [8].

4.10 Як розуміти притчу про Багача та Лазаря?

Проаналізувавши історико-культурний контекст та відповідні місця зі Святого місця про ключові поняття уривку, який ми досліджуємо, можемо з упевненістю зазначити, що даний уривок є притча. 

Для того, щоб зрозуміти дану притчу нам варто відзначити, що такий літературний стиль передбачений саме для того, аби підняти проблематику та надати відповідь, яка буде проста та зрозуміла слухачам, враховуючи культуру та події, які супроводжували їх в ті часи.

Перед тим як ми підходимо до притчі, безпосередньо, в Святому Письмі трохи вище (а саме в Лук. 16:13-14) ми зустрічаємо опис фарисеїв, як тих, хто люблять срібло, в негативній конотації цього вислову, про що вже в 14 тексті зазначив сам Ісус. Оскільки в той час з’явилося бачення про те, що ті хто обрані, або благословенні, Богом мають успішне життя та великий достаток в житті є спасенними, бо вони ж обрані Богом, а жебраків принижували та не припускали жодного шансу на їх спасіння. І саме на цей момент привертає увагу Христос, зазначаючи притчу, яка показує розуміння спасіння зовсім з іншої сторони. Все що відбувається в притчі прямо протирічить парадигмам тогочасного бачення на спасіння. Ісус намагався пояснити, що своєю жадобою ти не зможеш попасти в рай, або купити місце в відповідному місці. Таким чином Христос, використовуючи дану притчу, перевертає їхнє уявлення про свою праведність [15].

Не дарма в творі є умисне вживання автором Євангелія слова, яке в нашій мові перекладене як «пекло». Як вже було з’ясовано з розділу «семантичний аналіз» це слово, на мові оригіналу, означає підземний світ; світ мертвих; Гадес (Аід). В свою чергу Гадес, згідно грецької міфології, є правителем описаного, підземного царства. В той час кожен, з суспільства Ісуса, був знайомий з наведеною міфологією та такий образ був зрозумілий та доступний кожній людині. Тобто Христос свідомо використовує в своїй притчі місце правління грецького бога підземного царства та навіть описує події в ньому. Оскільки Ісус не мислив Себе захисником грецького міфологічного світу, стає зрозуміло, що таким чином Він свідомо робить розуміння даної історії як щось нереальне для сприйняття слухачів навколо Нього. Ми не можемо забути про факт, що Ісус говорив на арамейській мові. Також невідомо, яке слово тоді використав Месія, але оскільки Лука був освіченою людиною і така людина переклала на грецьку мову той опис того простору як «пекло», знаючи який контекст несе це слово для оточуючих на грецькій мові, говорить про початковий задум сказати, а вже потім записати та інтерпретувати цей твір, як щось, що несе в собі негативні асоціації.

Важливий момент для правильної конотації. В притчі Авраам говорить багатієві про те, що вже неможливо відправляти Лазаря благовістити братам. І по-іншому бути не може. У Євангелії від Луки, 16 розділ, Авраам відмовляється повідомити родичам багатія про те, яку долю приготували їхньому братові. Якщо муки багатія мали б місце після його смерті, то відмова Авраама виглядала б абсолютно нелогічно. Виходить, що, усвідомивши своє становище, багач хоче зробити все, щоб його брати покаялися, а Авраам не дає їм жодного шансу і жодної альтернативи. Виходить, що Бог не бажає, щоб грішники каялися. Якщо ж, як ми це обґрунтували в розділі «есхатологія та безсмертна душа», багач страждає в пеклі вогняній, що має місце після «пробудження сплячих», то стає ясно, що в цій ситуації каятися пізно. І тоді Авраам має рацію: якщо хтось усе життя читав закон і пророків, і не покаявся, то наприкінці часу, про який пише Даниїл, зробити це вже буде пізно, а також, іншими словами, Христос хоче зазначити, що той хто не вірить пророкам та тому, що написав Мойсей коли побачить воскреслого все одно не змінить свого ставлення до життя. А саме в цих місцях написано не тільки нормативно-правові норми життя, а й про Самого Ісуса Христа. Так Бог знову хоче привернути увагу освічену сторону до головного джерела знань – Тору та пророків [8].

Та варто зазначити що ця притча є якоюсь мірою пророчою. Саме так як сказав Христос збувається. Зокрема, ім’я Лазар вибрано абсолютно не випадково. У Євангелії від Івана описано, як Ісус воскресив свого друга Лазаря, після чого первосвященики спершу ухвалили рішення усунути Ісуса, а в 12 розділі сказано, що вони вирішили вбити й Лазаря. Як і в традиційних рабинських притчах, герої та образи притчі Ісуса є символом якоїсь реальності. На підставі 11 і 12 розділів Івана ми бачимо, кого символізують багач і брати. Вони символізують садукеїв і храмову еліту, на яких побачене воскресіння Лазаря ніяк не вплинула [8].

Більше того, ця притча також вказує на Голгофу. Адже Христос помер та воскрес з мертвих, а книжники та фарисеї все одно не повірили в Нього [15].

Чому саме притча? Справа в тому, що за часів Христа равини, як вчителі народу, для пояснення відповідних місць, придумували притчі та використовували їх для навчання люду. Саме це і використовує Ісус, повчаючи їх, а саме про те, що багатство не гарантує спасіння та друге, що потрібно вірити закону та пророкам, що є свідками моральності та благочестивого життя, та що є свідком про Ісуса Христа.

Висновок

Отже, підсумовуючи все вище сказане, можемо зазначити, що на підставі переліченої інформації ми встановили, що даний уривок, який був взятий для дослідження, не тільки має в собі характерні риси притчі – він, за жанром, і є притча. Звідси виходить, оскільки за загально прийнятими правилами тлумачення, притчу не можна тлумачити буквально. Саме така форма оповіді використовувалася тогочасними авторами дуже часто, адже це дуже ефективний інструмент для донесення інформації, особливо для неосвіченого верства населення. Її образи зрозумілі та ясні кожному, що само по собі наводить на правильні висновки того, що складне хоче пояснити автор. 

Проаналізувавши Біблійне вчення ми зрозуміли, що природа шеолу, того, що за часту тлумачать як «пекло» несе собою ясний показник поняття – могила. Там де мешкають всі померлі та там де опиняться абсолютно всі.

Вчення про вічне життя протирічить загальній структурі та логіці Біблії та більше – це прямо протирічить описаному в Ній, характеру Бога, а оскільки ми віримо, що Писання є підґрунтям для встановлення будь-якого вчення, пов’язаного з релігією, ми маємо знаходити підтвердження нашим теоріям саме в ній. Якби Писання говорило прямо про існування пекла та безсмертний стан душі, ми мали би прийняти це як дійсність, але дослідивши ми прийшли зовсім зворотнього висновку.

Христос використовує дану притчу тому, що Він бачив проблему та знав єдиний вихід, як її можна вирішити. Дослідивши історико-культурний фон ми дійшли висновку, що духовенство тогочасного Ізраїлю перестало відповідати своїм зобов’язанням, на яке їх поставив Бог. Воно перетворилося з духовного еталону нормативно-духовного існування на звичайну, комерційну організацію, в якій не залишилося нічого «святого». Крім того їх пихатість зайшла надто далеко й засліплювала їм очі на поняття спасіння – вони стверджували, що спасенні, а жебраки – ні. І саме на ці елементи звертає увагу Христос говорячи такі болючі для їхнього вуха правдиві істини, які були дуже зрозумілі їм. Використовуючи елементи з язичеського епосу Він показує на тому прикладу, що очікує таке розбещене духовне керівництво за свої лицемірні справи. 

Остання частина притчі чітко показує заклик Христа – в першу чергу треба довіряти та досліджувати Святе Письмо. На той час то була Тора. Якщо висновки людини не спираються на Писанні, як зазначено в притчі, хоч смертні воскреснуть – все одно не повірять. Притча про багача та Лазаря є притча та заслуговує на конотацію саме як притча. 

Список використаних джерел

1. Притча о богаче и Лазаре. Краткое толкование притч Иисуса Христа [Електронний ресурс] // Апологетика.рф – Режим доступу до ресурсу: https://apologetica.ru/pritchi/pritcha-o-bogache-i-Lazare.html.
2. Вейсман А. Д. Греческо-русский словарь / А. Д. Вейсман., 1899. – 1037 с.
3. Лезов С. В. История и герменевтика в изучении Нового Завета. / С. В. Лезов., 1996. – с.105 
4. Boice J. M. The Parables of Jesus / J. M. Boice. – Chicago: Moody Press, 1983. – с.211 
5. Бикерман Э.Д. Евреи в эпоху эллинизма. – 186 с.
6. Фарраръ Ф. В. Жизнь и Труды Святого Апостола Павла / Ф. В. Фарраръ. – Київ: Богдана, 1994. – 84 с.
7. Притча о богаче и Лазаре это не описание ада, а аллегория о смерти человека [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://apologetica.ru/kniga/15-6.html.
8. Болотников А. Притча о Богаче и Лазаре [Електронний ресурс] / Александр Болотников. – 2019. – Режим доступу до ресурсу: https://adventisti.lv/ru/novosti/2405-Pritcha-o-Bogache-i-Lazare.
9. Лоно Авраамово [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_bible/2427/%D0%9B%D0%BE%D0%BD%D0%BE.
10.  Ессеи [Електронний ресурс]. – 1982. – Режим доступу до ресурсу: https://eleven.co.il/judaism-trends/second-temple-period/11551/.
11. Фарисеи [Електронний ресурс]. – 1996. – Режим доступу до ресурсу: https://eleven.co.il/judaism/general-information/14252/.
12. Уилльям Г. Джонссон. Истина о душе [Електронний ресурс] / Уилльям Г. Джонссон – Режим доступу до ресурсу: https://esd.adventist.org/2016/07/23/istina-o-dushe/.
13. Понятовский Ф. Душа в крови [Електронний ресурс] / Феликс Понятовский – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=3azwuLMyzcs.
14. Душа [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D1%88%D0%B0.
15. Понятовский Ф. Как понимать притчу о богаче и Лазаре? Лк.16:23 [Електронний ресурс] / Феликс Понятовский – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=t2jsbS45z6c.
16. Роджерс К. Новый лингвистический и экзегетический ключ к греческому тексту Нового Завета / К. Роджерс. – Сенкт-Петербург: Библия для всех, 2001. –  272 – 273 с.
17. Новый библейский словарь – Сенкт-Петербург: Мирт, 2001. – 279 с.
18. Понятие о душе в контексте Библейского учения о человеке. – 185 – 193 с.
19. Норман Г. Христос грядет / Галли Норман., 2005. – 384 – 386 с.
20. Норман г. Христос грядет / Галли Норман., 2005. – 415 – 417 с.
21. Mark T. F. Resurrection, Hell and the Afterlife / T. Finney Mark., – 50 – 54 с.
22. Обзор Нового Завета – Сенкт-Петербург: Библия для всех, 2001., –7 – 13 с.

 

Автор: Ігор Чечін, бакалаврант богослов’я