Традиційно відлік історії християнства на Русі починають від офіційного акту хрещення киян князем Володимиром у Дніпрі. Основне джерело з історії Русі, «Повість времінних літ», датує цю подію 988 роком: «…Зійшов Володимир із царициними та корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли у ній по шию, а другі до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих! А диявол стогнав, причитаючи: «О горе мені! Прогнаний я звідси! Тут думав мати житло, бо не було тут учення апостольського, не знали тут Бога, і радів я із служіння тих, що служили мені. А тепер я переможений невігласом, а не апостолами і мучениками, і вже більше не буду царствувати в цих землях» [17, с. 592]. Для літописця, що вкладає в уста диявола фразу «не було тут учення апостольського», це знаковий, поворотний пункт в історії Русі. В цьому місці оповіді навмисне створена ілюзія, що раніше в цих землях християнства не знали ні в якій його формі. На основі цього фрагменту і понині багато дослідників вважає, що разом із «царициними та корсунськими попами» на Русь прийшла і утвердилась завдяки зусиллям князівської влади візантійська ортодоксальна традиція. Насправді ситуація набагато складніша. Немовби спростовуючи самого себе, автор «Повісті времінних літ» до цитованого епізоду дає численні свідчення присутності та поширеності християнських ідей серед населення Русі: він згадує про благословення апостола Андрія на ще пустих дніпровських пагорбах, про хрещення князя Аскольда під час походу на Константинополь, про наявність у дружині князя Ігоря людей, які клянуться «соборною церквою святого Іллі», про дипломатичні метання княгині Ольги між Константинополем і Римом, про двох київських варягів, що наклали головою за віру при Володимирі-язичникові… Зрозуміло, що у літописця, як у мислителя свого часу, є цілком конкретне завдання показати Божий промисел в історії держави, але для сучасного дослідника це є зайвим приводом задуматись, що християнство на Русі має значно глибше коріння, ніж звичайно прийнято вважати. Приурочена до чергової річниці хрещення Русі, дана стаття дозволяє побачити витоки і передумови доленосного рішення, прийнятого князем Володимиром.
Свідчення про гучний вихід Русі як держави на світову арену датований у «Повісті времінних літ» 852 роком: «…Коли почав царювати Михайло [мається на увазі візантійський імператор Михайло ІІІ П’яниця], почала згадуватися Руська земля» [17, с. 474]. Насправді далеко не всі історики наважуються впевнено говорити про існування розвиненої державної організації на Русі станом на середину ІХ століття. До цього літописець описує розсіяні по великих просторах слов’янські племена, які не мають спільної організації і виступають як етнічний субстрат майбутньої держави. Етнонім «Русь» згадується ним у списку народів Західної Європи («варяги, свеї, урмани, готи, русь, агляни…»), становлячи відмінну від слов’ян групу. Першими правителями в Подніпров’ї, яких сягає історична пам’ять літописця, є тандем князів Аскольда і Діра. Відомості про них настільки скупі і уривчасті, що наразі в історичній науці лишається чимало принципово нерозв’язних запитань: чи правили вони разом, ким були за походженням, чи справді організували слов’янські племена в перше державне утворення. Але саме цим напівлегендарним особам «Повість времінних літ» приписує грандіозний похід на Константинополь – під 866 роком читаємо таку оповідь: «Ходили Аскольд і Дір на греків, і прийшли в 14-те літо Михайла царя. Цар же ходив на агарян і дійшов був уже до Чорної ріки, і послав єпарх йому вість, що йде Русь на Цареград. І повернувся цар. І ввійшли ці в середину Суда [передмістя Константинополя], і багато християн перебили, і двомастами кораблів Цареград обступили. Цар же ледве у город ввійшов. І з патріархом Фотієм в тамтешній церкві святої Богородиці Влахерніх усю ніч молитву творили. А ще божественну ризу святої Богородиці із піснями винесли і в ріці омочили. Тиша була, і море спокійне, раптом буря із вітром знялася, і знову і знову вали великі котила, і безбожних русів кораблі розметала, і до берега прибила, і потрощила, що мало їх такої біди уникло і додому повернулося» [Там само, с. 478-479].
Нині дослідники погоджуються в тому, що руська ескадра ходила на Константинополь під керівництвом Аскольда (Дір, слід думати, правив раніше) і у 860, а не в 866 році. До цих висновків їх привело співставлення даних «Повісті времінних літ» із численними візантійськими свідченнями того часу, які, на щастя, також збереглися (твори Симеона Логофета, Микити Пафлагонянина, Костянтина Багрянородного, Лева Граматика, Продовжувача Феофана, Іоанна Скилиці, Георгія Кедрина, Іоанна Зонари, Михаїла Гліки, Костянтина Манасії, Феодосія Мелітенського, Георгія Амартола). Та військова виправа русів запам’яталася візантійцям як несподіване нашестя жорстоких і кровожерливих завойовників, мало не апокаліптичного «Гога із землі Магог, князя Роша [співзвуччя з Рос], Мешеха і Фувала» (пор. Єз.38:2) – вони зруйнували околиці міста та, не в спромозі взяти столицю, пограбували населення Принцевих островів у Мармуровому морі. У одній з гомілій згаданого в літописі константинопольського патріарха Фотія описується залишене враження: «Горе мені, що я бачу народ жорстокий і дикий, що безкарно обступив місто і грабує передмістя, усе губить, усе знищує – поля, житла, стада, жінок, дітей, старців, юнаків – усе віддає під меч, не слухає ніяких зойків, нікого не щадить. Погибель загальна!» [7, с. 35].
Але грізна військова експедиція русів закінчилась несподіваною розв’язкою. Зняття облоги міста приписується втручанню надприродних сил («буря із вітром знялася… і безбожних русів кораблі розметала») – хоча яких серйозних пошкоджень могла завдати стихія човнам-моноксилам, які не керуються вітрилами? Дослідники більше схиляються до іншого варіанту перебігу подій: «…сторони зав’язали мирні перетрактації. Аскольд і його воєводи, мабуть, переконалися в неможливості здолати гігантські стіни міста, а імператор, ймовірно, почувався тоді безсилим відкинути вороже військо» [15, с. 35]. Результатом цих переговорів стало рішення русів прийняти хрещення. Про це, як не дивно, мовчить «Повість времінних літ» (можливо, щоб віддати честь першого хрестителя Русі князю Володимиру), але через сім років після нападу русів на Константинополь (у 867 році) згадує патріарх Фотій у циркулярному посланні митрополитам Сходу: «Багатократно знаменитий, той, що усіх залишає позаду в лютості і кровопролитті, той так званий народ Рос – підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, підняли руку на саму Ромейську державу. Але нині однак і вони перемінили язичницьку і безбожну віру, в якій перебували перше, на чисту і непідробну релігію християн, самі себе з любов’ю поставивши в положення підданих і стали гостинніші замість недавнього проти нас грабунку і великого нахабства. І при цьому настільки запалило їх палке устремління та ревність до віри…, що вони прийняли у себе єпископа і пастиря і з великою ретельністю і завзяттям виконують християнські обряди» [5, с. 132].
Інші публікації
Логіка подій з візантійської точки зору виглядає простою: якщо руси хрестились у Константинополі, імперія здобула важіль впливу на неспокійних північних сусідів. Візантійці черговий раз з блиском відвели небезпеку від своєї столиці дипломатичними методами. Але що змусило Аскольда наважитись на такий крок? Чимало вчених, що досліджують передумови прийняття християнства на Русі, пропонують пояснення в такому стилі: «Однією з причин походу могло бути бажання русів прийняти святе хрещення, як це не здається парадоксальним – прийняти його, продемонструвавши при цьому свою міць. Прийняти не як завойований слабкий народ, як це часто бувало при прийнятті ісламу, а добровільно з відчуттям своєї сили» [16, с. 52]. В приклад також приводять князя Володимира, який перед особистим хрещенням та одруженням на царівні Анні, сестрі імператора, взяв Корсунь, візантійський форпост у Криму. Але така мотивація виглядає сумнівно. Правителі Моравії та Болгарії, що приблизно в цей же час прийняли християнство з Константинополя, вирішили це питання набагато цивілізованіше – за допомогою дипломатичного посольства, а не військової кампанії. Тому набіг русів на столицю Візантії переслідував, скоріше за все, політичну, а не релігійну мету: «Головний же політичний сенс полягав у дипломатичному визнанні Русі як великої держави і гідного контрагента Візантійської імперії. Цим Київська Русь ствердила свою міжнародну позицію у системі ойкумени. У сфері ідеології аналогічну функцію виконало запровадження в нашій країні християнства, що сталося в безпосередньому зв’язку з тим походом, улітку 860 р» [1, с. 227].
Християнство, прийняте Аскольдом та його дружинниками, стало своєрідною гарантією непорушності укладеної мирної угоди. Це давало Русі ряд політичних, дипломатичних та торгових переваг. Саме з цього часу на міжнародній арені Русь сприймається як християнізована країна. Але що можна сказати про релігійну ситуацію всередині Руської держави після повернення Аскольда із цього походу? Фотій з ентузіазмом пише про призначення на Русь єпископа та ревність «північних варварів» у новій вірі, але насправді, мабуть, процес християнізації відбувався не без перешкод. По-перше, патріарша кафедра знаходилась занадто далеко, щоб справляти скільки-небудь серйозний вплив, а по-друге, переважна більшість населення була язичниками. Тому, як справедливо припускає А. Власто, Фотієм цілком міг бути посланий єпископ-місіонер, ім’я якого не збереглося [3, с. 291]. Та, незважаючи на гадані місіонерські зусилля, за відсутності досконалого державного механізму, який міг би забезпечити успіх християнізації, за часів Аскольда християнство, скоріше за все, обмежилось лише колом людей, наближених до князя або безпосередньо залежних від нього.
У 882 році Аскольда було підступно вбито прибульцями з Півночі, з Ладоги (М. Брайчевський доводить, що воєвода Олег при цьому діяв за підтримки місцевих проязичницьких сил), і на київському престолі утвердилась династія Рюрика. «Київські події 882 р. мали зовсім інший сенс, який полягав не в заміні одного конкретного зверхника іншим, а в тому, що до влади прийшли зовсім інші суспільні сили – з іншою програмою, з іншими методами врядування, з іншим розумінням майбутнього країни» [1, с. 244]. За тривалий час утвердження Олега при владі, придушення заколотів місцевих племен, стабілізації ситуації в країні дипломатичні зв’язки з Константинополем, і так слабкі, були зовсім втрачені. У 907 році руси знову з’являються під стінами візантійської столиці як нападники, і, якщо вірити «Повісті времінних літ», їхня військова експедиція увінчується успіхом. На цей раз при укладенні договору немає ані натяку на присутність християн у війську Олега, ані бажання прийняти християнську віру. Втім, такий курс апріорі був приречений на поразку – якщо Русь хотіла втриматись як діючий агент на міжнародній арені, язичництво вже не могло грати роль консолідуючої її суспільство сили. Держави, з якими Русь мала справу у зовнішньополітичних стосунках, практично всі були християнськими, а отже, не розглядали язичників як рівноправну сторону в різного роду домовленостях. Тому за князювання наступника Олега, Ігоря, християнство знову заявляє про себе як про силу, з якою варто рахуватися. Свідченням цього є обставини укладення чергової візантійсько-руської угоди, датованої в «Повісті времінних літ» 945 роком, де зі сторони Русі частина послів клянуться «церквою святого Іллі в соборній церкві», а «нехрещена русь» – на зброї, і документ скріплюється іменами «Бога і Перуна» [17, с. 512, 513]. Багатьма дослідниками ця гіпотетична «церква святого Іллі» в Києві і сприймається власне як «соборна церква» Русі, центр існуючої ще з часів Аскольда митрополії. Але навіть текст «Повісті времінних літ» не дає чіткої локальної прив’язки цієї культової споруди – вона насправді знаходилась в Києві чи в Константинополі? На думку О. Толочка, більш прийнятний останній варіант: «Ймовірно, це був один із храмів, що розташовувався на території Великого палацу, скоріше за все, знаменита Нова церква, у якій була особлива каплиця св. Іллі та зберігались його реліквії. Описуючи порядок клятв Русі, візантійці (і це відобразив текст договору) виходили з того, що у Києві живуть роси-язичники, а у Константинополі – роси-християни. …Цілком зрозуміло, чому літописець наважився запозичити константинопольський храм і константинопольських «хрещених росів» для сцени ратифікації візантійського договору у Києві. Він взагалі послідовно використовував всі відомі йому випадки контактів з Візантією для ознайомлення русів із християнством та для розповсюдження віри на Русі» [14, с. 288].
Втім, сучасним дослідникам не варто звинувачувати укладача «Повісті времінних літ» у свідомій необ’єктивності. Особливості давньоруської літератури, в тому числі й літописання, криються в світогляді того часу: вона вся пронизана релігійними сентенціями і носить морально-дидактичний характер. Тому цілком може бути, як зазначає О. Толочко, що подібні «християнські епізоди літопису – це місіонерська повість, достатньо майстерно розказана за відсутності місіонерства» [Там само, с. 289]. Але чим далі Русь втягується в орбіту впливу Візантії, тим більше можливостей у літописця трактувати епізоди русько-візантійських відносин як поступову підготовку ґрунту до прийняття християнства на державному рівні. Ігор загинув у 945 році при зборі данини з древлян, залишивши країну в руках своєї дружини Ольги та малолітнього сина Святослава.
Ольга в якості регентші виявляє себе як здібна правителька – впорядковує державні справи («…і ловища її є по всій землі, і знамення, і місця, і погости… і по Дніпру перевісища, і по Десні, і є село її Ольжичі і до сьогодні» [17, с. 523]) і… знову відправляється в Константинополь підтверджувати укладені раніше міжнародні угоди. Можемо припустити, що нею рухав перш за все економічний інтерес – Візантія стала за минулі роки для Русі постійним і вигідним ринком збуту. Але при описі візиту княгині до Константинополя літописця знову-таки цікавить релігійна складова. «В літо 6463 (955) пішла Ольга в греки, і прийшла до Цареграда, і був тоді царем Костянтин, син Леонів [імператор Костянтин VII Багрянородний правив у 944-959 роках]» [17, с. 523]. Вирішивши дипломатичні питання, Ольга просить про хрещення; після сцени хрещення літописець вставляє анекдот про невдале сватання імператора до руської княгині. «Перемудрила ти мене, Ольго», – врешті-решт визнає візантійський монарх. Оповідь явно стилізована під біблійний сюжет про зустріч Соломона і цариці Савської (див. 3 Цар.10:1-13). Оскільки джерела донесли до нас декілька варіантів опису цієї події, ряд дослідників піддає сумніву навіть дату візиту Ольги до імператора, вказану в «Повісті времінних літ». Найбільш детальним документом, що оповідає про прийом руського посольства, є книга-інструкція самого Костянтина Багрянородного «Про церемонії візантійського двору». Візантійський монарх педантично вказує дати двох аудієнцій – 9 вересня, середа і 18 жовтня, неділя – але не зазначає року [6]. Таке співпадіння дати і дня тижня могло бути або у 946, або у 957 році. Г. Литаврін, В. Водов, Л. Мюллер обстоювали першу дату, доводячи політичну необхідність новоспеченої правительки опертися на потужну зовнішню силу. М. Брайчевський схильний іти навіть далі у своїх висновках, припускаючи можливість хрещення Ольги та Ігоря у 944 році після укладення договору (за аналогією з Аскольдом) і підтвердження його, услід за Г. Литавріним, у 946 році після раптової загибелі чоловіка [2, с. 93, 94]. Але більшість дослідників схиляються все-таки до 957 року, оскільки, якщо вірити «Повісті времінних літ», у зв’язку з бунтом древлян проти влади Києва першочерговою була потреба стабілізувати ситуацію в державі, а не шукати зовнішньої підтримки. Звернення в Константинополь у ранні роки правління поставило б Ольгу в політичну залежність від Візантії. А до 957 року Ольга якраз могла остаточно утвердити свій авторитет і вже тоді займатись зовнішньою політикою. Підтримка придворної «християнської партії», впливовість якої припускає чимало дослідників, якраз могла б ініціювати відновлення стосунків з Константинополем. Причому сама княгиня в цей час вже могла зробити особистий світоглядний вибір на користь християнства. Костянтин Багрянородний своїм повідомленням фіксує наявність у почті Ольги «священика Григорія». Більше того, описана ним церемонія прийому княгині при візантійському дворі наводить на думку, що київська зверхниця вже була християнкою до свого гаданого хрещення у Константинополі (про яке він, до речі, ні словом не прохоплюється!) Тому, якщо хрещення і мало місце, то воно знову-таки було способом використати переваги належності до «візантійської співдружності». Дослідникам не варто зациклюватись на штучній дихотомії «княгиня хрестилась у Києві чи в Константинополі?», тому що, як зазначає В. Ричка, процес воцерковлення був багатоступеневим: «Відповідно до канонів грецького Євхологія, візантійський обряд хрещення передбачав тривалий період оглашення істинами християнського вчення. Ймовірно, перше оглашення Ольги відбулось у Києві. Це був підготовчий ступінь на шляху до хрещення. …Після закінчення сорокаденного терміну оглашення княгиня набула статусу нехрещеної християнки. …Це давало можливість брати участь у церковній службі й, що найголовніше, повноцінно спілкуватися з християнами. Друге оглашення, яке зазвичай припадало на другий і третій тиждень Великого посту й тривало чотири седмиці, Ольга, гадаю, прийняла в столиці Візантійської імперії» [12, с. 162, 163].
Питання, з яких мотивів Ольга це зробила і як вона збиралася застосувати це далі, також активно дискутується дослідниками. Перевага бути «духовною дочкою» імператора не означала лише спільної участі в релігійному обряді. «Слова «дочка», «син» в офіційних звертаннях візантійського імператора до можновладних осіб інших країн і народів не були лише пустим звуком, а наповнювались глибоким політичним змістом, вказували на певну ступінь престижу того чи іншого державця, виділяли його серед інших» [13, с. 278]. Отже, цим актом княгиня підтвердила розташування молодої київської держави в координатах «візантійської співдружності», і, розуміючи територіальну її віддаленість, була одночасно переконана в можливості зберегти політичну й церковну незалежність. Чи дійсно збиралася Ольга за допомогою візантійців зробити християнство державною релігією Русі, наполігши на автокефальному статусі київської церкви? Достеменно стверджувати це не виявляється можливим.
Незважаючи на піднесений тон оповідей як руської, так візантійської сторони про візит Ольги до Константинополя, він, скоріше за все, розчарував княгиню. «Повість времінних літ» глухо згадує дипломатичний конфлікт – візантійський імператор намагається компенсувати багаті дари руській делегації вимогою «віску, хутра та воїв численних у поміч», а правителька Русі відповідає: «Коли ти також попостоїш у мене в Почайні, скільки я в Суду, то тоді дам тобі» [17, с. 526]. У цих словах, як вважає М. Приселков, приховується незадоволення від невиконаних обіцянок: Ольга не отримала від Візантії ні бажаного їй ієрархічного устрою нової церкви, ні родинних зв’язків з імператорським домом [10, с. 15]. Саме цим можна пояснити її пошук контактів із Заходом: західні джерела, зокрема «Продовжувач хроніки Регінона Прюмського», згадують про послану нею делегацію до германського імператора Оттона І з проханням «посвятити для цього народу єпископів і священиків». Але ця ініціатива не мала успіху. Християнізація держави за часів Ольги не відбулася. «Найбільш природним вирішенням такої ситуації було зробити факт свого хрещення фактом особистого, а не державного життя, тобто, залишаючись християнкою, відмовитись від управління Київською державою, передавши останню в язичницькі, вільніші в міжнародному відношенні руки сина. Ольга сходить зі сцени, звичайно, разом з тією християнською партією, яка стояла в Києві при владі ще з часів угоди з греками її чоловіка Ігоря (945 р.), оскільки невдача Ольги у справі створення незалежної руської церкви була невдачею цієї партії» [Там само].
З приходом до влади Святослава тонка суспільна рівновага між християнами та язичниками в Київській державі хитнулась в сторону останніх. Стабілізувало ситуацію декілька факторів: по-перше, Ольга не повністю відійшла від державних справ, а по-друге, молодий князь більше часу проводив у військових походах по інших країнах, ніж займався внутрішньою політикою («ти, княже, чужу землю шукаєш і глядиш, а свою залишив» [17, с. 531], як дорікали йому кияни після облоги міста печенігами). Навіть спорадичні гоніння на християн після смерті Ольги у 969 році, викликані військовими невдачами Святослава («єдиного брата свого Гліба не пощадив, але мукам піддавши, убив», своїх воїнів «послав у Київ, велівши храми християн розорити і спалити, і сам скоро мав прийти, бажаючи згубити всіх християн»), не могли переламати загальну тенденцію християнізації.
Судячи з ряду пізніших джерел, вже його старший син і наступник Ярополк, що обіймав близько семи років київський престол (973-980), свідомо відмовився від батькової лінії реставрації язичництва. Скоріше за все, не останню роль в цьому зіграли особистісні фактори. По-перше, Святославу з його військовими експедиціями явно було не до виховання дітей, і тому найбільший вплив на них справляла християнка Ольга, прищеплюючи їм свої переконання. По-друге, з «Повісті времінних літ» дізнаємося, що «…у Ярополка жона грекиня була, а перед тим вона була черницею, і привів її був колись батько його Святослав і віддав її за Ярополка, бо була надзвичайно вродлива» [17, с. 542]. Князь не міг, таким чином, абсолютно не рахуватися з вірою та переконаннями найближчої до себе людини. Тому Ярополк міг зробити особистий вибір на користь християнства ще у досить ранньому віці, але наскільки активно йому вдавалося реалізувати свою світоглядну позицію в умовах боротьби різних придворних партій за вплив – залишається під запитанням. На жаль, оповідь «Повісті времінних літ» про Ярополка свідомо вибудувана таким чином, щоб дискредитувати його як зачинателя братньої міжусобиці (його молодший брат Володимир, нагадаємо, заволодів київським престолом незаконним шляхом і потребував легітимізації свого статусу). Тому в офіційному джерелі замовчано чимало досягнень Ярополкової внутрішньої та зовнішньої політики. У втраченому Іоакимівському літописі, яким мав змогу користуватися В. Татищев, князя схарактеризовано так: «Ярополк же був муж лагідний і милостивий до всіх, любив християн і, хоч сам не хрестився заради народу, але нікому не забороняв» [4, с. 228]. Язичницька військова еліта, що симпатизувала загиблому Святославу, ймовірно, ще зберігала свої позиції, а християни – прибічники Ольги – отримали новий кредит довіри суспільства, тому Ярополкова позиція релігійної толерантності була найбільш виваженим рішенням. Стрімкий політичний злет Володимира став останнім сплеском активності агонізуючого язичництва. Втім, його шлях до особистого прийняття християнства та навернення всієї держави до цієї віросповідної традиції – це зовсім інша історія, яка потребує окремого, не менш ретельного дослідження.
Висновок. На завершення цього короткого нарису маємо констатувати: «Повість времінних літ» доволі переконливо показує тяглість християнської віри на Русі ще з часів Аскольда. Це не була візантійська ортодоксальна традиція в чистому вигляді, це було самобутнє сприйняття і осмислення основних християнських постулатів та практик. Хоча невловиме нині для прихильників точних визначень «руське християнство» перейняло чимало зовнішніх візантійських рис, але його ідентичність формувалася скоріше в ідеологічній конфронтації, ніж у сліпому запозиченні цієї традиції. І, звичайно, на фоні вже сформованих християнських переконань значної частини еліти давньоруського суспільства Володимир як правитель вже не міг ухилитися від наступного логічного кроку. Прийняття християнства на державному рівні залишалося для нього лише питанням часу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Брайчевський М. Аскольд – цар київський // Брайчевський М. Вибране. Том 2. Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2009.
- Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. Київ: Наукова думка, 1988.
- Власто А. Запровадження християнства у слов’ян: вступ до середньовічної історії слов’янства. Київ: Юніверс, 2004.
- Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2006.
- Джаксон Т., Коновалова И., Подосинов А., ред. Древняя Русь в свете зарубежных источников. Том 2. Византийские источники. Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2010.
- Константин Багрянородный. О церемониях [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr/cerem.phtml?id=731, від 08.10.2018.
- Кузенков П. Поход 860 г. на Константинополь и первое крещение Руси в средневековых письменных источниках // Столярова Л., отв. ред. Древнейшие государства Восточной Европы: 2000 г. Москва: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2003.
- Люттвак Э. Стратегия византийской империи. Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2010.
- Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению Археографическою комиссией. Том 9. Санкт-Петербург, 1862.
- Приселков М. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х-ХІІ вв. Санкт-Петербург: Наука, 2003.
- Рапов А. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в. Принятие христианства. Москва: Высшая школа, 1988.
- Ричка В. Княгиня Ольга. Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 2004.
- Сахаров А. Дипломатия Древней Руси ІХ – первая половина Х в. Москва: Мысль, 1980.
- Толочко А. Очерки начальной Руси. Киев, Санкт-Петербург: Лаурус, 2015.
- Толочко О., Толочко П. Київська Русь. Серія Україна крізь віки, том 4. Київ: видавничий дім «Альтернативи», 1998.
- Християнізаційні впливи у Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років. Матеріали міжнародної наукової конференції 19-20 листопада 2010 року, м. Чернігів. Чернігів: Вера и жизнь, Луцьк: Терен, 2011.
- Яременко В., Сліпушко О., упор. Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-ХV століть. Книга 1. Київ: Аконіт, 2002.
Богдан Коваль, бакалавр релігієзнавства, магістрант теології (Університет Ендрюса, Мічиган, США)
