Постановка проблеми. Виникнення, становлення та розвиток адвентиського віровчення та церкви в цілому серед українського населення Галичини та Волині припадає на період з 1886 по 1939 роки. Даний період супроводжувався постійним контролем та переслідуванням з боку місцевих державних органів влади та поліції, котрі по суті виконували постанови імперських ідеологій, в контексті яких доводилося існувати багатьом постреформаторським релігіям, зокрема і адвентистам сьомого дня.
Оцінка стану історичних джерел. Серед історико-релігійних наукових робіт польських дослідників другої половини ХХ ст. (Б. Турек, Б. Козірог, З. Лико), які займалися ґенезою та догматикою адвентистської течії, лише в праці Захаріуша Лико «Sуtuacja prawna kościola adwentzstzcynego w Polsce miedzywojennej 1918-1939» («Правова ситуація адвентистської церкви в Польщі у міжвоєнний період 1918-1939») стисло охарактеризовано правовий статус та напрямки діяльності адвентиських громад. З вітчизняних дослідників особливу увагу привертає праця Миколи Жукалюка «Крізь бурі, шторми, лихоліття», де автор описує становлення, розвиток та поширення адвентиського віровчення на території Західної України. Також дана робота базувалася на періодичних виданнях Адвентистів сьомого дня, а саме: «Sługa Zboru» («Слуга збору») та «Organ kolporterów» («Орган колпортерів») [1, с. 11].
Метою даної статті є дослідження етапів становлення та розвитку віровчення та організаційного оформлення адвентистських локацій на Галичині та Волині в період з 1886 по 1939 в умовах політичної ідеології Російської, Австро-Угорської імперій та ІІ Речі Посполитої.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання: проаналізувати політичну ідеологію Російської, Австро-угорської імперій та ІІ Речі Посполитої щодо поширення адвентистського віровчення на територіях Галичини та Волині і визначити основні нормативно-правові документи, котрі регулювали діяльність адвентистських осередків в період з 1886 по 1939 роки.
Зазначена тема представляє значний інтерес, як з історичної позиції так і з релігійної, оскільки період найбурхливішого розвитку адвентизму на Галичині та Волині припадає на 20-30-ті рр. ХХ ст. Дана тема є малодослідженою – це в першу чергу пов’язано з тим, що в Україні до 1990-х років ідеологія Радянського Союзу виключала поширення та розвиток протестантських релігійних течій, а після становлення незалежності України дослідницьких історичних робіт на тему становлення та розвитку адвентистських локацій в період з 1886 року по 1939 рік не виявлено.
Інші публікації
В Російській імперії до 1845 року не існувало законних постанов, котрі регулювали б взаємовідносини протестантських конфесій та держави. Проте після підписання постанови під назвою «Уложення про покарання кримінальні та виправні» імператором Миколою І 15 серпня 1846 року щодо діяльності релігійних сектантів могли застосовуватися кримінальні міри. Тому спираючись на дану постанову, виконавчі органи мали право притягувати сектанта до кримінальної відповідальності за образу православної віри (не визнання православних обрядів та постанов, які базувалися на традиціях церкви і не мали основи у Святому Письмі) та блюзнірство (словесна образа релігійних почуттів) [2, с. 124-129].
Після набуття чинності даного закону протестантські зібрання та обряди були суворо заборонені цивільною та релігійною владою, оскільки саме представники традиційної православної церкви називали їх загрозою християнської моралі, небезпечним чинником порушення громадського спокою та руйнівним фактором вікових християнських традицій. Якщо когось запідозрювали в прихильності до сектантського віровчення, то в найкращому випадку ситуація могла закінчитися побиттям батогами, а в гіршому випадку людині виносили смертельний вирок. Іноді траплялись випадки, коли священники вдавались до підступу. Наприклад на сповіді дізнавались про те, що хтось повиносив із дому святі ікони чи церковну атрибутику, то до запідозрених вривався священник з поліцією і на місці складали протокол в якому людину звинувачували в богохульстві і зневажливому ставленні до святих речей. До того ж адвентистським служителям важко було отримати від губернатора реєстраційний документ на здійснення релігійних обрядів, оскільки дана процедура могла тривати роками [3, с. 9-10].
Через півстоліття ситуація дещо змінилася в результаті реформ, спровокованих Першою російською революцією 1905 – 1907 років, а особливо після виходу указу терпимості під назвою «Найвищий маніфест», котрий був підписаний російським імператором Миколою ІІ у резиденції м. Петергоф 30 (17) жовтня 1905 і наступного ранку оприлюднений пресою, тиражований окремими відбитками, листками, афішами та проголошений священиками по усіх церквах. Жовтневий маніфест був важливим, тому що містив основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок. В контексті якого 17 жовтня 1906 року був виданий указ, який стосувався старообрядців і сектантів та надавав їм право створювати органи для реєстрації актів цивільного стану своїх прихожан [4, с. 257].
Безпосередньо щодо діяльності адвентистів важливе значення мала постанова Міністерства внутрішніх справ від 6 листопада 1906 року під номером 5532 в якій зазначалось, що «вчення секти адвентистів є подібним до вчення баптистів і може бути визнаним однаково з остатніми, оскільки баптисти згідно статті 1106 статуту іноземних конфесій мають свободу віровизнання. Отже немає жодних причин відмовляти в цій свободі адвентистам, які мають в Росії три тисячі послідовників» [5, с. 53].
Отже на території Волинської губернії, яка з 1792 по 1917 роки входила до складу Російської імперії, не існувало до 1845 року законів, котрі регулювали б відносини сектантських релігійних осередків, але в період з 1846 по 1905 рік діяв перелік кримінальних норм, котрий забороняв діяльність сектантських громад. А з 1905 року після прийняття «Найвищого маніфесту» послідовникам сектантства надали можливість вільно сповідувати свої погляди. Відносно адвентиських локацій з 1906 року в Російській імперії вони отримали релігійні права на одному рівні з баптистською конфесією.
Щодо правового статусу адвентистів на території Східної Галичини, котра була частиною Австро-угорської імперії, то тут діяв у сфері релігійних відносин цивільний кодекс (1811), а в галузі кримінального права – кримінальний кодекс затверджений 1852 році. Дані кодекси містили перелік покарань щодо діяльності релігійного сектантства. Згодом в законі від 20 травня 1874 року був затверджений перелік сектантських об’єднань в статті №68, серед яких церква адвентистів сьомого дня не згадана. Причиною цього є те, що 1874 року даний рух був дуже малим та незначним, а після його поширення вони автоматично потрапили в положення нелегальної секти, але їх діяльність була регульована законом, котрий був затверджений 21 грудня 1867 року. Статті №14 і 16 даної Конституції передбачали можливість користуватись правом відвідування домашніх богослужінь [6, с. 90].
В суботні дні адвентистські зібрання проходили, як правило, у будинку пресвітера, котрий згідно вимог закону зобов’язаний був попереджувати комісаріат поліції за 48 годин. В даних умовах церква часто розвивала свою діяльність під назвою різних товариств, таких як «Товариство християнських чоловіків і жінок», або «Більше світла». Наприклад, у Львові в 1912 році існувало товариство під назвою «Промінь», котре випускало журнал під назвою «Ознаки часу».
Треба було подати заяву із підписами 60 осіб приналежних до цього визнання, мати відповідне приміщення для зібрань, та додати копію урядового посвідчення проповідника. У випадку, коли збиралось 60 підписів, подальші труднощі полягали в пошуку відповідного приміщення для зібрань. Щодо богослужінь, то вони проходили без співу і молитов, обмежуючись лише промовою. Зазвичай на богослужінні знаходився представник поліції, котрому необхідно було надати список учасників, а також іменні запрошення, номери яких повинні були співпадати з номерами в наданому переліку. Присутні зобов’язані були тримати свої запрошення напоготові на випадок приходу поліції. Якщо державні представники навідували громаду, богослужіння припинялось і доброволець вручав поліцейському список присутніх, а той називав декілька прізвищ і звіряв їх наявність. Після закінчення перевірки, поліцейський формально вибачався і покидав богослужіння. Обряд хрещення проходив таємно і зазвичай вночі. Часто бували випадки, коли члени церкви притягалися до судової відповідальності за «участь в таємних товариствах або забороненій релігійній секті» або «з приводу пропаганди вчення релігійної секти, невизнаної владою». Беручи до уваги адміністративні труднощі, переслідування і терпіння, керівництво адвентистів, весною 1914 року направило у Відень петицію про цісара Йозефа Франциска з проханням про релігійну свободу, однак вона залишилася без відгуку [7, с. 59].
Отже, церква адвентистів на території Галичини, котра була частиною Австро-угорської імперії, не була визнана законом і не мала статусу толерованої секти, а діяла на підставі постанов, які стосувалися гарантій загальної релігійної толерантності та положеннями про публічні збори. Користуючись постановою про публічні збори, адвентисти у 1912 році намагалися затвердити статут релігійної секти, проте у зв’язку з порушенням кримінальної справи проти Теодора Бжозоня, котрий був головним ініціатором цієї ідеї, дана спроба не мала успіху.
В майбутньому для церкви адвентистів у міжвоєнний період у ІІ Речі Посполитій це був єдиний закон, на який посилалися адвентисти, проживаючі на території Волинського воєводства. А щодо загальної ідеології ІІ Речі Посполитої, то вона була проти поширення сектантських ідей будь якої конфесії, котра не належала до традиційної церкви. Оскільки урядовці вбачали серйозну загрозу з боку поширення протестантських ідей на території ІІ Речі Посполитої, а саме на території Західної України.
В ході аналізу ідеології та вчення протестантизму польську урядовці дійшли висновку, що це є небезпечним суспільним чинником, здатним зруйнувати релігійне та національне життя населення Речі Посполитої. Але проблема дослідження полягає в тому, що радикальні дії місцевих органів влади проти протестантів, і адвентистів зокрема були протизаконними, оскільки 17 березня 1921 року в результаті установчого сейму під сильним впливом демократичного руху статтею 111 була затверджена наступна постанова: «Всім громадянам гарантувалася свобода совісті і релігії… жоден громадянин не може бути через свої релігійні вірування обмеженим у правах, якими користуються інші громадяни. Всі жителі польської держави мають право вільно сповідувати, будь то публічно чи приватно свою віру і дотримуватися правил їх релігії або обряду, якщо це не суперечить публічному порядку або суспільній моралі» [8, с. 9].
Для отримання посвідчення на легальне проведення богослужінь у Варшаві необхідно було звернутися до генерального губернатора (намісника), котрий перед тим як його надати радився з католицьким або православним єпископами. У Варшаві вдалося отримати дане посвідчення, оскільки католицький єпископ характеризуючи адвентистів сказав: «то напевне є незагрозлива, непоказна і спокійна секта». А православний митрополит зауважив: «Адвентисти то спокійний, поважний та побожний люд, які ще ніколи не завдавали нам ніяких клопотів» [9, с. 102].
Висновки. Отже, як видно із вище поданої інформації, тільки на території Російської імперії адвентисти мали юридичний документ, не в формі закону, а у вигляді адміністративного акту. Тобто мали розпорядження Міністерства Внутрішніх справ, у якому окреслювався юридичний статус їхнього визнання. В Австрійській імперії церква звершувала свою діяльність, опираючись на загальні приписи про віротерпимість та закон про публічні зібрання. Однак у жодному випадку не йшлося про юридичне визнання церкви, у кращому випадку вона мала статус дозволеної секти. В такому юридичному статусі та з різними релігійними правами (Російської та Австро-Угорської імперій), адвентистські громади після Першої світової війни потрапили під владу ІІ Речі Посполитої, на території якої майже усі протестантські церковні союзи: «не змогли легалізувати своє становище» протягом усього проаналізованого періоду. До того ж їхня діяльність на Галичині та Волині супроводжувалася постійними спостереженням та протидією з боку державних та церковних органів» [10, с. 151], хоча в конституційному праві польським урядом було офіційно дозволено вільно сповідувати свої релігійні переконання.
Перспективи подальших досліджень. Дослідження історії становлення та розвитку церкви адвентистів сьомого дня в міжвоєнний період на Галичині та Волині в майбутньому дозволить відновити сторінки історії щодо правового статусу не тільки даної конфесії, але й інших сектантських напрямків в цілому.
Валентин Шевчук,
аспірант кафедри Давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка
Валентина Куриляк,
магістрант кафедри історії Національного університету «Острозька академія»
Література:
- Piątek К. Sługa zboru / К. Piątek. // Рoliglot. – 1928. – №1. – S. 16.
- Нагорний В. В. «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 року в контексті криміналізації діянь послідовників релігійних течій православного походження / В. В. Нагорний // Форум права. 2016. – No 2. – С. 198
- Will T.B. Historia ruhu adwentowego w Polsce / T.B. Will // Sługa zboru. – 1939. – №2. – S. 16
- Сітарчук Р. Адвентисти сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії (друга половина XIX ст – 1917 рік)/ Р. Сітарчук // Полтава: Скайтек. – 2008. – 324 с.
- Юнак Д. История Церкви христиан Адвентистов седьмого дня в России 1886-1981гг. / Д. Юнак. – Заокский: Источник жизни, 2002. – Т. 1. – 448 с.
- Шандала О.О. Правове регулювання громадянства та правовий статус громадян в Австро-Угорській імперії / О.О. Шандала // Науковий вістник Ужгородського національного університету. – 2005. – С. 197-102.
- Жукалюк М. Крізь бурі, шторми, лихоліття / М. Жукалюк // – Київ: Джерело життя. – 2009. – 544 с.
- Юнак Д. История Церкви христиан Адвентистов седьмого дня в России 1886-1981гг / Дмитрий Юнак. – Заокский: Источник жизни. – 2002. – 448 с.
- Lyko Z. Sytuacja prawna Kosciola Adwentystycznego w Polsce Miedzywojennej 1918-1939 / Lyko. – Warszawa: Znaki Czasu. – 1979. – 380 с.
- Year Book of the Seventh-day Adventist denomination. The Official Directories-Washington: Review & Herald Publishing Association. – 1922. – 300 p.
