Валентина Василівна Любчук написала досить цікаву дисертацію «Позакультові практики сучасних християнських церков як чинник розбудови громадянського суспільства в Україні» 2015 року, а результати дисертації викладено у тридцяти наукових публікаціях, де дві статті опубліковано у закордонних періодичних виданнях. Та вже із перших абзаців стає зрозумілим, що її робота доволі не мала, а сам формат вираження думок не є зовсім простим та змушує дійсно вдумуватись у прочитане. Дисертація ділиться на три розділи:
- теоретико-методологічні засади соціологічного аналізу позакультових практик;
- позакультові практики у контексті формування громадянського суспільства в Україні;
- позакультові практики християнських церков у нових соціокультурних умовах: СУСПІЛЬНИЙ ТА ОСОБИСТИЙ ВИМІРИ,
які й охоплюють весь об’єм даної роботи, а також вступ, 11 підрозділів та список використаних джерел. Автор дисертації переконує, що дослідження позакультової діяльності, її спрямованості, структури, типології актуалізується як з теоретичної, так і з практичної точки зору.
Сподобались слова Г.Гегеля (німецький філософ, перший хто визначив поняття «громадянське суспільство»): «громадянське суспільство, як і сім’я, є базисом для держави» (ст.61), а також він стверджував, що громадянське суспільство – це «диференціація, яка знаходиться між сім’єю та державою».
Основна ідеєя та водночас актуальність дисертації дослідження позакультової діяльності християнських церков набуває особливої значності, на погляд автора, оскільки слугує формуванню сприятливого соціально-психологічного клімату у суспільстві, міжконфесійній взаємодії, налагодження діалогу між церквою та державою. У даній дисертації автор доступно та зрозуміло вказує на те, що завдяки сучасним умовам громадянська спрямованість в діяльності християнських церков в Україні, перш за все, знаходить своє відображення в їхніх позакультових практиках. Автор стверджує, що позакультові практики впливають на становлення суспільства і, що більше всього дивно для мене, говорить: «завдяки позакультовим практикам люди можуть прийти до Бога» (тобто, мають як суспільну, так і особистісну цінність).
Інші публікації
Самі ж позакультові практики, згадується в роботі, ворушать взаємодію між поняттям «держава-церква» (точніше, налагоджують їх т.д.). В даній темі «деражава-церква» сподобався також факт, який тут згадується, що в процесі цих відносин (держава-церква) «актуалізуються принципи толерантності», тобто, невтручання держави в справи церкви, і навпаки, а також, як на мене, потужним підтвердженням (автор приводить) є аналіз здійснення передвиборчих програм кандидатів у Президенти України відповідних виборів 1999, 2004, 2014 років.
Вам зустрінеться модерністський тип (позакультових) практик, що характеризується певною свободою від керівницьких традицій, а також пост- модерністський тип, де першочерговими є громадські наміри (точніше, відповідність їх до проблем суспільства), де «курс» спрямований на можливості особистісної самореалізації цих практик. Також в роботі зустрінеться традиціоналістський тип практик, яким користуються вже більше самі католики та православні церкви, в той час як постмодерністським типом – протестантські церкви. Всі вищезгадані практики зрозуміло описані автором та є й для мене особисто в певній мірі новизною.
Найбільше, що мені подобається в подібних роботах, це те, що приводяться приклади досліджень, які мене особисто здивували: серед студентства ХНУ ім.В.Н.Каразіна 68% вважать себе віруючими, 8% – православними, 1% – протестантами, а саме вчення сповідують 48% – це для мене цікавий факт і лайк, що автор не впустив нагоду провести це опитування, адже, на мою думку, саме це й оживляє події тої чи іншої теми дослідження, які хоче відкрити автор.
Не погано й водночас коротко (лаконічно), зрозуміло Валентина Василівна торкається питання того, як сформувалась думка, що позакультові практики протестантських церков відповідають модерністському (або ще постмодерністському) типу практик, католицька – модерністському та традиціоналістському типу, а православна – чисто традиціоналістському типу практик. Сам метод шляху, який привів до таких висновків також не змусить вас заснути над монотонним багажем наукових виразів, адже все чудово поєднано з яскравими прикладами й дослідженнями.
Назва дисертації говорить сама за себе: «Позакультові практики сучасних християнських церков як чинник розбудови громадянського суспільства в Україні». Впродовж усієї роботи розглядається та доводиться автором думка, що позакультові практики сучасних християнських церков є важливим чинником розбудови громадянського суспільства в Україні (тобто, в процесі розглядається те, як громадяни залучаються як до життя церкви, так і до суспільного життя, проблем соціуму і т.д.). Сподобалось те, що згадується те, що церква не є якоюсь закритою, недоступною системою – тільки для вірян і знайомих. Вона є відкритою для людей і, водночас, для мене не є зрозумілим натяк автора на відкритість її до змін, які так стрімко розвиваються на Україні. Якщо мова йде у плані модернізації й допомогти іншим – я тільки «за», але якщо в плані змін віровчення – не зовсім. Валентина Василівна не дарма вибрала саме таку назву, адже саме ця думка і буде супроводжувати вас упродовж усієї роботи. Можу ще додати, що назва відповідає роботі та одним реченням відкриває усю тематику.
Вже читаючи з перших сторінок дисертації, стає зрозумілим (принаймні мені особисто), що дисертація була спрямована не для пересічних осіб, які просто зацікавились даною книгою як варіантом «щось почитати на вихідних». Дана дисертація із самого початку вже буде спонукати зосередитись на читанні, адже рівень використаних слів не є зовсім легким та простим для сприйняття. Я сам не одноразово зупинявся та перечитував той чи інший абзац/речення, щоб максимально точно зрозуміти, що автор хоче мені сказати та переконатись, чи дійсно правильно я його розумію.
Словниковий запас використовується переважно не простий – діти шкільного віку не просто не будуть читати дисертацію, тому що вона не є актуальною для них чи не цікавою, а тому, що перелік складних слів тут подається в поєднанні з науковим викладенням автором опрацьованого матеріалу.
На початку дисертації згадується розробник соціологічної теорії Е.Дюрктейм, який вважав, що головною функцією релігії є «інтигративна» (ст. 15) – на перший погляд це не зрозуміло для мене, хотілось б якоїсь більш простої мови вираження думок. І вам будуть зустрічатись наукові вирази та слова не тільки на початку, але й впродовж усієї дисертації. Так, наприклад, важко зрозуміти сам висновок автора, не знаючи терміну слів «мікросоціологічний теоретичний дискус» (ст. 59), «дискус практичної парадигми» (ст.59), «авторська дефініція» (ст.59), а ще такі поняття, як: «традиціоналістський/ модерністський/ постмодерністський тип позакультових практик», «релігійно-громадянська суб’єктивність» будуть зустрічатись читачу і не одноразово збиватимуть з пантелику.
Подобається, як автор чіпає тему аналізу позакультової діяльності та розглядає тему «вірянин» та «невіруюча» людина або «воцерковлена та «невоцерковлена» людина, та доволі просто на прикладі показує, що «воцерковлена» – це релігійна людина, яка дотримується релігійних канонів тощо і навпаки (її протилежність – «арелігійна» людина (ст.29)) та виражає свою, протележну М.Еліаде, думку. Адже, в такому разі межа між релігійною та нерелігійною людиною виходить досить прозорою. Я сам не можу погодитись з даною думкою, адже «релігійна людина» має віру і діла (+ характер Христа), а не просто дотримується певної системи забобонів, ретуально-обрядової традиції та ін.
Прочитуючи дану дисертацію, мені сподобалось, що згадувались також відомі соціологи класики: М.Вебер, Е.Дюркгейм, О.Конт, Б.Малиновський та ін., а також сучасні українські релігієзнавці та соціологи: А.Арістова, Л.Виговський, С.Здіорук, А.Колодний, О.Недавня, роботи яких були присвячені державно-церковним відносинам, аналізу релігійних конфліктів та ін. Вказані різні досвіди досліджень релігійності (взаємодії релігії та інших сфер людської діяльності) в працях Л.Бевзенко, Н. Дудара, О.Дурманенка, Л.Кондратика та ін., що свідчить про компетентність автора дисертації, який не однобоко підійшов до розгляду даного питання. Але згадування першого автора, який досліджував різні підходи та напрямки у дослідженні громадянського суспільства від ранніх концепцій до нашого часу також вказує на велику кількість інформації, вже наданої ним світу, а значить виникає питання особисто в мене – ЧИ ВАРТО БУЛО ПРОВОДИТИ ДАНИЙ АНАЛІЗ? Так, погоджуюсь, і автор про це також згадує, що попри великій кількісті робіт задля релігійності та релігії, проблема позакультової діяльності сучасних християнських церков як чинника розбудови громадянського суспільства є недостатньо дослідженою, але, як на мене, всі необхідні та основні питання в них вже розглянуті.
В загальному дисертація є доволі не малим трудом Валентини Василівни Любчук та впродовж читання усієї роботи відчувається дійсно не малий вже рівень кваліфікації в даній темі. Сам автор, на мою думку, все ж таки зумів поєднати в собі такі не прості наукові терміни з викладенням власної думки у поєднанні з аналізом попередніх науковців, які вже чіпали тему, зосереджуючись то на позакультової діяльності (окремих напрямків), чи просто культової діяльності, ігноруючи загально християнські та громадські цінності.
Робота автора крізь призму аналізу, досліджень (що стосується позакультувих практик) показала, що переважно в цілому вона спрямована на молодь, а також доводить, що саме молодь є цим основним діючим двигуном (на думку автора, також сприяє зниженню аморального способу життя і т.д.) позакультових практик, з чим я в цілому і хочу погодитись, адже молодь – це майбутнє. Сподобався в дисертації й аналіз того, що у вірян тих церков, в яких позакультові практики стають повсякденними, релігія відіграє більш важливу роль. Погоджуюсь із автором в тому, що саме ці позакультові практики свого роду і є чинником формування суспільства в Україні, адже чим займається людина, тим вона і буде в майбутньому. Автор потужно показує, як застосування категоріонально-понятійного апарату феноменологічної соціології й використання методології якісного аналізу дозволило дослідити роль позакультових практик у становленні громадянського суспільства. В той же час доводиться вчитуватись в речення, адже не все так зразу й стає зрозумілим. Особисто я вперше зустрічаюсь з дисертацією на дану тематику, тому не зовсім просто все це сприймаю.
В цілому робота сподобалась, автор використав, як на мене, достатньо прикладів, які протягом усієї дисертації будуть зустрічатись читачеві, а також анкетні опитування (особисто), інтерв’ю, аналіз соціологічної інформації і т.д. Все це гарно доповнило роботу та надало змогу читачеві насолодитись доволі не поганим рівнем відкриття питань позакультових практик сучасних церков, які діють як чинник розбудови громадянського суспільства України.
***
Автор – бакалавр теології Олександр Левчук
