2017 рік оголошено роком Реформації. У цей час особливо заслуговує на увагу період зародження і розвиток цього руху, який змінив життя мільйонів людей. Реформація – це нова сторінка історії, яка змінила не тільки Німеччину, в якій жив і творив Мартін Лютер, не тільки Європу, де працювали відомі реформатори – Кальвін, Нокс, Цвінглі, а й увесь світ.
Реформація у Франції відрізнялась від подібних процесів у сусідніх країнах. На початку XVI століття вона була найбільшою країною з найбільшою кількістю населення в Європі. Франція була державою, де католицтво глибоко вкоренилося у серцях і думках людей. Та реформатори все ж зуміли достукатись до декотрих. Різні погляди на релігію, політику та культуру з часом переросли у суперечки, сутички, а незабаром вилились у серію затяжних воєн, які трясли Францію протягом майже тридцяти років.
«К началу XVI века ни одна другая западноевропейская страна не достигла такого уровня национально-государственного единства и централизации власти, как Франция. Тем не менее, на всем протяжении этого столетия мало найдется стран, где нация была бы до такой степени расколота». [5, ст.55]
ІСТОРІОГРАФІЯ
Поява реформаторів у Франції
Світло Реформації стрімко розповсюджувалося по країнам Європи. Завдяки діяльності відомого німецького реформатора Мартіна Лютера та його 95 тезам нове вчення почало поширюватися по сусіднім країнам. Ці події не оминули і Францію, яка вже у 1512 році отримала перші насіння, які згодом проросли. С.М.Хьютон називає «батьком французької реформації» Жака Лефарка. [1,ст.143] Він почав проповідувати вчення про оправдання вірою, а також, разом із своїми сподвижниками, зробив переклад Святого Писання з оригіналу. Завдяки цьому Біблія стала доступною і зрозумілою простим людям. Піддані французького короля почали ставити запитання своїм священникам та церковним служителям стосовно різних місць Слова, але відповідей не було. Це стало першими зернинками, які згодом принесли великий врожай. [2]
Великий вклад у справу розповсюдження нових ідей у Франції зробив Жан Кальвін (1509-1564), який народився, ріс, отримував освіту та прийняв євангельську віру, за яку був арештований і висланий за кордони своєї рідної країни [3, ст.70]. У Женеві молодий Жак продовжував служити Богу, і вже у 1539 році виходить друком перша редакція «Настанов у християнській вірі». За допомогою цієї книги автор звертається до Франциска І та просить його припинити гоніння, які все більш розгоряються у цей час. У ній Кальвін описує свій погляд на віру, звертаючись до Біблії. [4, ст.166]
Перебуваючи у Женеві, він не перестав думати про свою Батьківщину. У 1559 році збулась одна із найзаповітніших мрій Кальвіна – відкрилась Женевська академія. Навчання у ній проводилось на кальвіністичних засадах. [5, ст.34] Учні прибували з всієї Європи, навчаючись, щоб потім пронести світло Євангелія по всьому світові. «Пришліть нам дерево, а отримаєте назад стріли», – говорив Кальвін [1, ст.144], маючи на увазі те, що в Женеві молодих людей навчать ефективно розповсюджувати вчення Реформації. Паралельно з цим Кальвін вів переписку з багатьма мешканцями Франції, починаючи з дворян, міщан, ремісників та закінчуючи найбіднішими верствами населення. У своїх листах він надихав людей, давав рекомендації з різних питань та підтримував співгромадян, які перебували під постійним страхом смерті або арешту. Люіс В.Спіц говорить про те, що якщо б вмістити переписку Кальвіна у книги, то потрібно було б видати тридцять п’ять томів! [3, ст.82]
Всі ці події спричинили опір з боку влади та тісно пов’язаної з керівництвом католицької церкви. Франциск І спершу нейтрально відносився до нових ідей, сприймаючи їх як інтелектуальну боротьбу проти занадто консервативної церкви. Проте згодом, коли вчення Лютера і Кальвіна почало дедалі більш поширюватися, король почав переслідувати представників нового вчення. Також поява французьких лютеран була негативно сприйнята королем Франциском І через те, що лютерани були вихідцями з Німеччини, а всі ці події розвивались на фоні війн з німецьким імператором Карлом. В середині 30-х років ХVІ століття почались жорстокі переслідування гугенотів. До 1545 року тисячі людей були спалені або відправлені на галери, а двадцять два міста і села були стерті з лиця землі. [1,ст.143] Але гоніння мали зворотній ефект: кількість бажаючих дізнатись про нову віру, за яку без страху віддають життя, зростала.
Походження слова «гугеноти»
Стосовно виникнення самого слова «гугенот», до цього часу немає одностайної думки. У результаті впливу Женеви французькі лютерани прийняли кальвінізм як основу свого богослов’я. Про це Спіц говорить так:
«Однако к концу пятидесятых годов французский протестантизм обрел женевскую окраску, поскольку французские переселенцы возвращались на родину для распространения своей веры, и кальвинистическая литература распространялась шире и шире». [3, ст.205]
Приблизно з 1560 року послідовники Кальвіна почали називатись гугенотами.
Одні стверджують, що ця назва пішла від імені Гюга Безансона, котрий був керівником французьких гугенотів. [3, ст.205]
– Існує теорія, про яку пише Шаф: він вказує на подібність французького і німецького, яке послідовники реформаторських ідей у Женеві використовували, говорячи про себе, у значенні «союзники», «співпрацівники», «конфедерати», «клятвена громада». Цим же словом почали називати себе французи, які прибували у Женеву, а потім, слово «гугенот», разом із ними перекочувало у Францію. [10, ст.154]
«Название «гугеноты», которым окрестили французских кальвинистов, возможно, происходит от швейцарского названия Eidgenossen, «приверженцы». Женевцы, поддержавшие восстание против Савойев, назывались Aignos и были дружелюбны по отношению к Eidgenossen. Позднее это название стало применяться по отношению к женевским протестантам. Первое известное упоминание о нем имело место в 1562 году». [3, ст.82]
– Богослов реформаторських поглядів, професор Женевського університету Мерль де Обіньє (1794-1872) писав:
«До периода после Реформации это прозвище имело чисто политическое значение, а не религиозное и обозначало просто сторонников независимости. Много лет спустя враги называли так французских протестантов, желая их заклеймить и указать на их иностранное, республиканское и еретическое происхождение. Такова подлинная этимология этого термина». [10, ст.154]
ІСТОРИЧНИЙ ФОН РОЗВИТКУ РЕФОРМАЦІЇ У ФРАНЦІЇ
Населення і основні демографічні процеси
У Франції ХІ століття ще продовжував панувати дух феодалізму. Франція з початку XIV до початку XVIII століття була країною з найбільшою кількістю населення у Європі. Мінімальна кількість населення складала приблизно 10 мільйонів, а максимумом було 20 мільйонів людей. [6, ст.182]
Шлюб був основою для створення сім’ї. Франція на початку XVI століття була католицькою державою, то шлюб був непорушним таїнством, який ґрунтувався на добровільній згоді обох сторін. Також при укладанні шлюбу враховувалось матеріальне становище обох сторін, класова приналежність, соціальне оточення. Пару вибирали з свого міста або села, з свого або сусіднього приходу. Середній вік для вступу у шлюб для чоловіків складав 28-29 років, для жінок 25-26 років. [6, ст.182]
Так як шлюб укладався у досить зрілому віці, то у середньостатистичної пари було 4-5 дітей. Але через складні умови проживання, відсутність правил гігієни, часті епідемії до дорослого віку не часто доживали більше двох дітей. Відсоток смерті новонароджених складав 25%, тобто з чотирьох народжених дітей до одного року доживали лише троє [6, ст.183]. Один з представників тогочасного суспільства пише про свою сім’ю так:
«Я, Луи, сын Луи-Франсуа и Анны Кюро, имел двух братьев – Пьера, умершего в возрасте 7 лет, и Луи, дожившего до 4 лет (я был его крестным). У меня также были три сестры – Анна, умершая в 2 года, Мари, умершая в 1 год, и Элизабет, умершая в 19 лет; она готовилась выйти замуж. Остался только я и однако уже считали, что и я умру от ослиной болезни; но мать намочила полотенце в источнике св. Мартина и закутала меня в него, и с тех пор я не болел этой болезнью». [9]
У цій цитаті приводяться докази того, що був високий відсоток народжуваності – одна сім’я виховувала шість дітей. Але з них п’ятеро не дожило до 20 років. Також цікавим є факт того, що існувала віра у чудодійність певних атрибутів або речей – рушник, змочений у воді джерела певного святого зцілював від смертельної хвороби.
Одними з основних причин високого рівня смертності були часті епідемії смертельних захворювань, таких як чума, холера, різні легеневі хвороби та хвороби органів травлення. Вони виникали на фоні неврожаю, несприятливих умов клімату, голоду і всезагального низького фону гігієнічних навичок. Один з представників тогочасного суспільства описує ситуацію в країні так: «В означенном 1577 году бедность и нужда были столь велики, что простой народ в великом множестве кричал и плакал на улицах, что было позорным и прискорбным…». [10]
У період переходу суспільства Франції від Середньовіччя до доби Відродження звучав із вуст людей заклик: «Избави нас, Господи, от чумы, голода и войны». [6, ст.184] І, незважаючи на те, що після певного стихійного лиха, яке забирало не один і не два мільйони людських життів, наступав демографічний вибух, все одно кількість населення була приблизно однаковою.
Економічний розвиток
Від 80 до 90 % населення тогочасної Франції жили у сільській місцевості. Переважна більшість сільських жителів займалася обробкою земельних угідь. В основному вирощували злакові культури. Деякі регіони тогочасної Франції спеціалізувались на вирощуванні певних культур:
Інші публікації
«Некоторые районы, особенно пригородные, специализировались на овощных культурах и на виноградарстве. Кроме зерна, овощей и вина сельская местность давала сырье для текстильной промышленности (овечью шерсть, лен и пеньку, шелк, производство которого было связано с культурой тутовых деревьев и разведением шелковичных червей), руду и древесину». [6, ст.186]
Промисловість розвивалась переважно у містах. Вона мала свої певні особливості: «Для старинной промышленности были характерны две черты: ремесленный характер и преобладание текстильного производства». [6, ст.186]
Ще однією характеристикою тогочасної промисловості можна назвати розподіл ремесла по маленьких лавках. Але вже у той час починає формуватися тенденція до переходу певного виду ремесла у руки купця-фабриканта. Він об’єднував під своїм керівництвом декількох ремісників, надавав їм матеріали, інструмент, заробітну плату, а вже продажем товарів займався сам фабрикант [6, ст.186].
Ці та інші моменти впливали на значний розвиток торгівлі як у середині самої країни, так і поза її межами. Франція як імпортувала товари у свою країну, так і проводила експорт різноманітних товарів. Один із істориків пише так:
«Франция экспортирует хлеб в Испанию, Португалию, Англию и даже Швейцарию… Бордосские, бургундские и орлеанские вина, а также фрукты идут в Англию, Шотландию, Лотарингию и Швейцарию. Во Франции производится много шерсти, распространено производство льняных и шерстяных тканей, и вывоз их идет в Испанию, Италию, варварские страны и даже в Англию. Во Франции много соли, и ее вывозят в другие страны, особенно в Англию». [8, ст.254]
У зв’язку з потребами вищих класів, особливо з часів італійських війн, які «відкрили» французькому дворянству багате культурне життя італійської буржуазії, виникають нові професії. «Во Франции появляются и быстро развиваются новые отрасли промышленности, главным образом производство предметов роскоши: шелка, атласа, бархата, серебряной и золотой парчи, изящного стекла, эмали и фаянсовых изделий, развивается ювелирное дело». [7, ст.162]
Релігія і культура
У Франції початку XVI століття релігія була тим елементом, який об’єднував суспільство. Купецький староста Парижу, зустрічаючи нового короля Генріха ІІ, у 1548 році сказав такі слова: «Символ и девиз нашего доброго города Парижа с древних времен и до наших дней един и тот же: единый бог, единый король, единая вера, единый закон». [13]
Адже католицтво – релігія, яку сповідували всі протягом багатьох поколінь. «Каждый подданный Франциска I или Людовика ХIV рождался христианином и французом». [6, ст.188]
Тим не менше, виникало багато питань. Найперше – це багата кількість церковних служителів, які часто були неосвіченими і не належно підготовленими до цієї праці. Ця ситуація змінюється з часу прийняття Тридентським собором (1545-1563) рекомендацій щодо покращення рівня освіти церковних служителів та створення багатьох єпархіальних семінарій.
По-друге, у тогочасному суспільстві існує ряд певних обрядів та забобонів, які католицькі священники намагались всіляко заборонити і боротись із ними. Але, незважаючи на цю боротьбу, релігія, яку проповідували з-за кафедри церкви, і релігія, яку сповідувала більшість французького суспільства, не були тотожними. [6, ст. 189] Люди вірили у Бога та сатану, вірили, що Один творить добро, а інший – зло. Голод, неврожай та інші стихійні лиха вони сприймали як справи диявола. Хворобу часто вважали покаранням за гріхи і, виконуючи певні обряди, намагалися позбутися її. [6, ст.189]
Важливим у житті кожного жителя монархії було старанне виконання певних обов’язкових і не обов’язкових обрядів. До тих, які належало виконувати кожному, належали недільна меса, сповідь та причастя на Пасху, пост та утримання у певні періоди року, виконання таїнств (хрещення, перше причастя, шлюб та ін.). До тих обрядів, які виконували по бажанню, належало паломництво по святим місцям. Поряд із церковними обрядами виконували такі, які мали не релігійний, а містичний зміст. Це був і дзвін цілу ніч на Свято Всіх Святих, і запалювання вогнищ перед літнім Івановим Днем, 24 червня. Ці магічні обряди передавались з вуст в уста, з покоління в покоління, коли довгими зимовими вечорами збирались сусіди і розповідали традиції, казки, читали книжки, співали пісень, передаючи мудрість свого народу. [6, ст. 190]
Культурне життя тогочасної Франції також зазнає змін. Часи формування монархії співпадають з виникненням нового культурного феномену – Відродження. Завдяки впливу Італії виникає зацікавленість в античній культурі та мистецтві. Велике значення надається вивченню стародавніх мов. Франциск І заснував Французький коледж, який існував на противагу католицькій Сорбоні. По всій Франції починають будуватися величні будови, двір французького короля починає жити розкішним життям. «Пятьдесят лет спустя после смерти Людовика ХI Францию нельзя было узнать». [7, ст.177]
ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕБІГ ГУГЕНОТСЬКИХ ВІЙН
Передумови виникнення гугенотських війн
Ще за часи правління Генріха ІІ у 1547 році з’являється створена парламентом комісія, яка швидко здобуває назву Вогняної палати, і переслідування протестантів посилюється.
«Ежедневно пламя костров пожирало французких мужчин, женщин, детей, старцев всякого состояния, духовных лиц и мирян». [14]
Після Генріха ІІ на французький престол сходять три його сини – Франциск ІІ (1559–1560), Карл ІХ (1560–1574) та Генріх ІІІ (1574–1589). «Вырождавшаяся династия вместе с ними прекратила свое существование» [7, ст.202].
Старшому сину Генріха ІІ Франциску ІІ було п’ятнадцять років, коли він очолив країну. Це був маленький неслухняний хлопчик, який, перш за все, любив добре поїсти і абсолютно нічого не розумів у справах держави. Фактична влада зосереджується в руках дядьків його дружини Марії. Франсуа Гіз стає керівником армії, єпископ Лотарінгський і кардинал зосереджують у своїх руках громадянську владу. Прихід цієї партії до влади було «ознакою часу» для Франції. Всі розуміли, що будь-хто може претендувати на управління державою. [7, ст.202]
Вже у серпні 1559 року три поводиря майбутньої опозиції – Антуан Бурбон, найближчий родич короля, його брат Конде і адмірал Коліньї збираються, щоб звільнити короля від тиранії Гізів. З часом деякі незадоволені особи починають відкриту боротьбу проти Гізів, але всі їх спроби жорстко придушуються.
У 1560 році до влади приходить новий король – Карл ІХ, який вже у 1562 році випускає Січневий едикт, який гарантує свободу для протестантів, право вільно збиратись поза межами міст і навіть у приватних будинках міст. Але ці вольності не задовольнили ні протестантів, у яких основна кількість послідовників проживала у містах, ні католиків, які були розлючені цим договором. [7, ст.204]
Безпосередньою причиною початку громадянських війн стали події у Вассі 1 березня 1562 року. Франсуа Гіз, проїжджаючи через містечко Вассі разом із своїм військом, жорстоко вбили і поранили багатьох протестантів.
Перший період релігійних війн (1562-1572 рр.)
Перший період релігійних війн, на який припало три війни, не був занадто жорстоким. Це, скоріше, нагадувало боротьбу двох партій за владу і за любов королеви Катерини.
«В большинстве битв победу одержали католики, но их командующий был убит дворянином-протестантом, и ровно через год после убийств в Вассе стороны согласились на перемирие, предоставлявшее гугенотам определенную свободу. Но мир продолжался недолго – в период между 1567 и 1570 годами вспыхнули еще две религиозные войны». [5, ст. 56]
Події у Вассі дали протестантам можливість впливати на королеву, і у 1570 році був виданий Сент-Жерменський едикт, який надавав свободу совісті, можливість вільно збиратись у містах, і, навіть, займати державні посади [7, ст.208].
Варфоломіївська ніч та другий період релігійних війн (1572-1576 рр.)
24 серпня 1972 року у ніч святого Варфоломія між другою і четвертою годинами ночі почувся дзвін з дзвіниці Сент-Жерменського собору, який підхопили всі дзвіниці Парижу. Це було знаком для початку вбивств протестантів. Всі начальники кварталів і поліція були попередженні про початок різанини. Будинки гугенотів були позначені білими хрестами. Цієї ночі загинув адмірал Коліньї, який був одним з головнокомандувачів гугенотських військ. Разом з ним полягло чимало достойних людей, представників дворянства, буржуазії та ремісницького класу.
«Примерно две тысячи человек были убиты ночью 23–24 августа в Париже, а в общей сложности было убито примерно 20 тыс. человек, их имущество захватили католики, которые были вдохновлены на это жестокое деяние Екатериной Медичи, имевшей сильное влияние на короля Карла IX». [4, ст.169]
Ж.Карпанье приводить інші цифри: «Жертвами резни в Варфоломеевскую ночь 24 августа в Париже стали три тысячи человек, в том числе Колиньи, а за ней последовали сходные побоища во многих крупных городах». [6, ст.216]
Також, про цю трагедію і про кількість вбитих та замордованих пишуть: «Когда два принца направлялись в тюрьму, толпы фанатиков вышли на улицы Парижа для безумной охоты на еретиков, убив, самое малое, триста человек. Массовые погромы происходили в провинциях до октября, в результате были убиты тысячи гугенотов». [3, ст.129]
Королева-мати Катерина Медичі планувала знищити протестантизм та всіх його послідовників у Франції. Мета даного акту була виражена у словах, яких казала королева перед початком погрому: «стереть с лица земли этих подданных, восставших против Бога и Карла IX». [3, ст.129] Але Варфоломіївська ніч, навпаки, мобілізувала всіх протестантів, об’єднавши їх проти ненависної їм влади.
Після Варфоломіївської ночі починається другий період релігійних війн. Цей період має дві особливості. По перше, цей рух не був направлений на те, щоб звільнити короля від влади Гізів. Ні гугеноти боролися проти влади, боротьба йде не за короля, а проти династії Валуа. Інша причина полягала у тому, що гугеноти, ще раз переконавшись, що вони у меншості у Франції і вже не мають надії здійснити свої плани у загально масштабних об’ємах, створюють на півдні свою організацію, «настоящее государство в государстве». [7, ст.215]
Підводячи підсумок Другого періоду релігійних війн, А.Манфред наводить такі слова: «В целом внутри Франции образовалась федеративная республика с явным перевесом дворянства и аристократии. В 1517 г. На съезде в Ниме эта организация была установлена окончательно». [7, ст.219]
Третій період релігійних війн
Зі смертю Карла ІХ (1560-1574) почався Третій період гугенотських війн. На престол зійшов Генріх ІІІ (1574-1589), який був посереднім політиком, бездумно витрачав гроші з державної казни, вів розпутне життя. Почали збільшуватися податкові збори. Складна політична ситуація посилювалась економічними негараздами. При правлінні цього монарха народні маси почали виявляти своє незадоволення.
У період політичної та економічної нестабільності протестанти і католики почали створювати свої угрупування. Об’єднавшись, протестанти створили Кальвіністичну Лігу. Центр їх організації знаходився на півдні країни і займав південні регіони Франції. Їх вплив дедалі поширювався. Король пішов назустріч гугенотам, і 1576 році у Больє було складено новий договір, який розширював права протестантів і збільшував кількість міст, які вони займали, до восьми. І тоді католики, на противагу гугенотам, створили своє об’єднання – Лігу. Мета утворення даної Ліги полягала в утвердженні інтересів католиків і дворянства, яке їх підтримувало, та які боялися втратити свій вплив. З часом стало зрозуміло, що ця Ліга перебувала під безпосереднім впливом Генріха Гіза і представляла його особисті інтереси. [6, ст.216]
До 1780 року на теренах французького королівства встановилась певна рівновага: південні регіони були підконтрольні протестантам, а північні очолювали католики. На територіях, які були підвладні протестантам і католикам, вони створили майже незалежні держави.
Війна трьох Генріхів
У 1584 році помер брат короля Генріха ІІІ і останній претендент на французький престол із династії Валуа – герцог Анжуйський Франсуа. Герцог Генріх Гіз намагався запобігти можливості сходження на престол Генріха Наваррського, так як він належав до протестантського віросповідання і був із династії Бурбонів. Генріх Наваррський перейшов у наступ і почалась війна «трьох Генріхів». Генріх ІІІ намагався посилити свою владу під час Генеральних штатів у Блуа, але герцог Гіз та учасники Католицької Ліги показали, хто має владу і вплив. Через страх перед герцогом Гізом Генріх ІІІ зробив свій останній промах – у замку Блуа був вбитий Генріх Гіз.
«Говорят, что Генрих III пнул ногой мертвое тело и цинично заметил: “Боже, такой длинный”. На следующий день был убит брат герцога Генриха Луи». [3, ст.129]
Генріх ІІІ вважав, що зі смертю Гіза вся влада належатиме йому, але його дії мали зворотній ефект. Тепер католицька верхівка відкрито виступила проти короля. Боячись помсти, король тікає під захист Генріха Наваррського. Але 1 серпня 1589 року фанатичний домініканський монах вбиває Генріха ІІІ, не розуміючи, що тим самим відкриває дорогу гугенотам до престолу.
«Но 1 августа 1589 г. в Сен-Клу монах-доминиканец Жак Клеман заколол короля Генриха кинжалом, и тот умер через несколько часов, успев провозгласить Генриха Наваррского своим наследником». [6, ст.218]
У останні хвилини свого життя Генріх ІІІ оголошує Генріха Наваррського своїм спадкоємцем і доручає йому престол і Францію. Шлях Генріха до престолу був нелегким, йому довелось відвойовувати право на владу у лігістів.
«25 июля 1593 г. он перешел в католичество, заявив, что «Париж стоит мессы»; в 1594 г. он короновался по обычаю французских королей и вступил в Париж, не встретив никакого сопротивления». [7, ст.234]
Після майже тридцятилітньої боротьби між католиками та гугенотами, Валуа та Бурбонами Франція була з пустою казною та з постійними економічними кризами. Але Генріх Наваррський, відомий в історії Франції як Генріх ІІІ, був мудрим правителем, і через деякий час країна почала відновлюватись.
НАСЛІДКИ РЕЛІГІЙНИХ ВІЙН ДЛЯ РОЗВИТКУ ФРАНЦУЗЬКОГО КОРОЛІВСТВА
Незважаючи на те, що Генріх Наваррський прийняв католицьку віру, він не забував про гугенотів. Вже 13 квітня 1598 року видається Нантський едикт, який розширює права послідовників вчення Кальвіна. У цьому документі король надає право на участь у суспільно-політичному житті королівства протестантам. Король надав право свободи совісті і право вільно проводити богослужіння. Також він подарував можливість займати державні посади.
«Он издал Нантский эдикт в 1598 году, который даровал свободу поклонения гугенотам, так что они могли образовать свое государство внутри французского государства. Им разрешалось иметь войска в нескольких из 200 городов, где они взяли власть». [4, ст.169]
Умови Нантського едикту не задовольнили радикально налаштованих представників як з гугенотської партії, так і католиків. Але ці умови влаштовували більшість населення тогочасної Франції. Умови цього договору дали можливість перейти від стану війни до мирного співіснування протестантів і католиків.
«Генрих IV энергично и разумно трудился над врачеванием ран тридцатилетней гражданской войны и внутренним восстановлением Франции. Суровый, но честный кальвинист Максимилиан де Бетун, которого он назначил руководить восстановлением экономики, боролся с инфляцией, сокращая расходы и искореняя коррупцию при сборе налогов. Он верил, что главным и истинным источником богатства является земля, и потому трудился над улучшением сельского хозяйства, строил дороги от ферм к рынкам, осушал болота, рыл каналы, строил мосты и защищал крестьян от нападений разбойных банд». [3, ст.170]
Завдяки старанній праці короля Генріха VІ Франція за декілька років перетворилася з післявоєнної країни на одну з провідних європейських країн. Відновлювався авторитет короля, довіра до влади зростала.
«При нем страна процветала, и он очень быстро завоевал уважение своих прежних врагов. Но религиозная нетерпимость и религиозные предрассудки не исчезли, и Генрих пал их жертвой в 1610 году, когда его жизни положил конец католик-фанатик, убежденный, что король – протестантский еретик и что его смерть угодна Богу». [5, ст.59]
Після смерті короля, протягом семи років, вдова короля Генріха, Марія де Медичі, виступала у ролі регентші для свого сина Луї ХІІІ (1610-1643). Починаючи з 1624 року, разом із кардиналом Ришельє, Луї ХІІІ продовжує проводити політику Бурбонів, яка базується на утвердженні королівської влади. Ця політика досягла свого розквіту при правлінні онука Генріха Луї XVI, більш відомого в історії під ім’ям Людовіка XVI, «короля-сонця». Страх і знесилення, які були результатом виснажливої громадянської війни, підготували французький народ до прийняття абсолютизму королівської влади. Франція пройшла довгий шлях – від радісних і веселих днів Франциска І до періоду громадянських братовбивчих воєн. На початку XVII століття бажання і можливість створювати опір абсолютизму майже вичерпалась. Але гугенотські війни принесли нові думки та ідеї, над якими почали замислюватися французи.
«Тем не менее, борьба гугенотского меньшинства против Валуа привела к возникновению новых политических представлений о независимости и праве на сопротивление, которые имели огромное значение для того времени и в последующую эпоху демократических революций». [3, ст.170]
По всій Франції лунали заклики об’єднатись, відкинути непорозуміння, жити у повазі один до одного. Промова відомого політика того часу звучить так: «Пусть у нас больше не говорят ни о гугенотах, ни о папистах: эти слова запрещены нашими эдиктами. Пусть и в наших сердцах утихнет злоба!» [11] Нажаль, його слова не були почуті. Людовік XIV видав наказ, згідно якого жорстоко карали гугенотів. Тому багато хто змушений був емігрувати до сусідніх країн, і це було тяжким ударом для економіки Франції.
«Людовик XIV захотел иметь одно государство, одного правителя и одну веру. Тогда примерно 400 тыс.гугенотов были вынуждены бежать из Франции в Англию, Пруссию, Голландию, Южную Африку и на Каролинские острова в Северную Америку. Из-за того, что гугеноты были искусными мастеровыми, это было серьезным экономическим ударом для Франции. Потеря гугенотов привела к поражению от Англии в борьбе за колонии в XVIII веке. С того времени реформатский протестантизм не играл большой роли во Франции, и протестанты составляли небольшое меньшинство ее населения». [4, ст.170]
ВИСНОВКИ
У наш час важливо пам’ятати тих людей, які були першими у боротьбі проти обрядів і догм, що не мали під собою жодного біблійного підґрунтя. Одними з перших, хто відкрив для себе красу Писання на початку Реформації, були гугеноти. Їх появу на теренах Франції можна пов’язати із деякими факторами: близькість Німеччини, де жив і творив Мартін Лютер; переклад Біблії на французьку мову; перехід суспільства від Середньовічних цінностей до доби Відродження; нові географічні відкриття, які розширили світогляд людей та інші.
Часи перед появою гугенотів на теренах Французького королівства були періодом встановлення і утвердження позицій абсолютизму. Поряд з цим розвивалася тісна співпраця церкви та влади. Католицтво було основною релігією і всі належали до нього. Лише Біблія відкрила певні помилки, вказала шлях до змін. Досить багато французів прислухались до її слів.
В той момент, коли нові ідеї з’являлись у Франції, король сприймав їх більш як просвітницькі, а не релігійні. З розвитком гугеноцтва, стало зрозуміло, що це не ідея Відродження, це новий рух у суспільстві, що кардинально змінює життя своїх послідовників. Гугенотів почали переслідувати і жорстоко карати. Вони знаходили собі захист в південних провінціях Франції, де з часом утворюється об’єднання гугенотських міст.
Період з сімдесятих років XVI століття до початку XVII століття в історії Франції відомий як період релігійних, або громадянських, війн. За ці, майже тридцять років, на території Франції відбулося вісім війн. У цих війнах гугеноти боролися за право вільно сповідувати свою релігію, проводити богослужіння у містах, займати державні посади. Також, як і будь яка війна, ця серія війн не відбулася без певного впливу політичних сил: дворянство боролось за децентралізацію влади, повернення до феодального середньовічного минулого, розширення прав і свобод.
В результаті періоду релігійних війн до влади приходить король Генріх IV, який у 1598 році видає Нантський едикт, що встановив свободу віросповідання майже на 100 років.
Підводячи підсумки ролі гугенотів у Франції, можна сказати, що гугеноти були чесними і порядними людьми. Переважна більшість були міщани, часто – дворяни, серед селян ці ідеї були мало розповсюджені. Серед міських жителів переважна більшість була ремісників, які чесно трудились щодня задля заробітку. Після релігійних війн країна була зруйнована і розбита, багато людей загинуло, а інші емігрували в сусідні країни Європи, а декотрі, навіть, поїхали за океан.
«Приблизительно около трехсот тысяч бежало из Франции. Среди них были самые талантливые французские ремесленники, расселение которых в странах, прилегающих к Франции, оказало значительно влияние на их промышленность. Людовик XIV заплатил очень высокую цену за национальную католическую ортодоксию. С меньшим извинением и в более просвещённый век он совершил ту же грубую ошибку что и Филипп II Испанский – “разрушил собственное государство во имя религии”». [1, ст.152]
Гугеноти відкрили шлях до нових ідей, які незабаром проявили себе під час Французької революції. Кальвін писав Фарелю про гугенотів: «Однако диссиденты не дрогнули. Они были готовы ко всему, они страдали, они умирали. Они множились после каждого страдания и любой смерти. Когда убивали одного, являлось десять. Костры буквально плодили их». Ці мужні християни відіграли важливу роль в історії Франції, і приклад їхньої відданості, чесності і вірності надихає християн всього світу протягом століть.
БІБЛІОГРАФІЯ
- Хьютон. С.М. Обзор истории Церкви / пер. с англ. А. Гейченко. Одесса: Христианское просвещение, 2009.
- Православная богословская энциклопедия. Том 4, стлб. 782. Издание Петроград. Приложение к духовному журналу “Странник” за 1903 г. Орфография современная.
- Спиц Л. История Реформации: в 2 т. / пер. с англ. Минск: Просветительский Фонд «Лютеранское наследие», 2003. Т. 2.
- Кернс Эрл Е. Дорогами христианства / Кернс Эрл Е. – М. : Протестант, 1992. – 416 с.
- Гонсалес Х. История христианства: в 2 т./ пер. с англ. СПб.: Библия для всех, 2009
- Карпанье Ж., Лабрен Ф. в сотрудничестве с Є. Карпанье и др. «История Франции», 2008.
- А.З. Манфред, В.М. Далин, В.В. Загладин, С.Н. Павлова, С.Д. Сказкин, «История Франции», Изд-во «Наука», 1972.
- N.Tommaseo.Relations des ambassadeurs venitiens sur les affaires de France au XVI siècle. Marino Cavalli, v.2. Paris,1838.
- Fillon, Anne. Louis Simon etaminier (1741-1820) dans son village du Haut-Maine au Siecle des lumieres. Le Mans; Universite du Maine, 1982.
- Burel, Jean. Memoires de Jean Burel, bourgeois du Puy. Publ. au nom de la Societe academique du Puy par Augustin Chassaing. Le Puy-en-Velay;impr. M.P.Marchessou,1875. P.44-48
- Duplessis-Mornay.Philippe de. Memoires et correspondence de Dupples-Mornay. Paris. Treuttel et Wurtz. 1824-1825. T. XI. P.30-31
- Шафф. Современное христианство. Реформация в Швейцарии. Том 8.
- C.B.Thompson. The wars of religion. Chicago. 1909, chap.II.
- Dulaure. Histoire de Paris. Ed. 1837. T. III, p.343.
- Эрланже Филипп. Резня в ночь на святого Варфоломея. Пер. Усовой Т.В., под общей редакцией Шишкина В.В. – СПб.: Издательская группа «Евразия», 2002. – 320 с.
***
Автор — бакалаврант богослов’я Віталій Вечірко
Иллюстрация
