Міллеритський рух, що унікальним чином поєднав у собі заклики до духовного відродження та своєрідні есхатологічні очікування, був помітним явищем в історії Америки першої половини XIX століття. Проіснувавши буквально два десятиліття, він, тим не менш, справив великий вплив на протестантську релігійну думку та породив декілька конфесійних груп. Найвідомішою духовною спадкоємицею американського міллеризму на сьогоднішній день є церква Адвентистів Сьомого Дня, доволі поширена в світі (близько 25 млн. послідовників) і на українських теренах (до 48 тисяч послідовників). Унікальність міллеризму в наступному: незважаючи на есхатологічний акцент, цей рух залишився більш раціоналістичним, ніж містичним. «Як група міллерити були традиціоналістами, ортодоксами та навіть реакціонерами. Ми схильні розглядати їх у порівнянні з іншими інноваційними групами того часу як тих, що запропонували справді нову духовну перспективу. Наприклад, шейкери комбінували містичний месіанізм із спільним життям; мормони проповідували нове відкриття, християни з Онейди почали з пієтизму та спільного життя, а завершили наукоподібними міленіалістськими очікуваннями. Але міллерити не робили нічого з перерахованого, і цей факт лежав в основі їхнього успіху» [4, с.12-13]. Феномен міллеризму, який є ключом до розуміння віросповідних особливостей церкви Адвентистів сьомого дня, залишається маловідомим у вітчизняних релігієзнавчих колах. Серед українських науковців – адвентистів за віросповіданням – також практично не спостерігається зацікавлення у дослідженні історичних витоків власної ж конфесії. Актуальність даної статті обумовлена бажанням заповнити лакуну в українському релігієзнавстві в осмисленні історичного значення руху міллеритів.
Певний сегмент американських релігієзнавчих досліджень, що займається релігією в Америці XIX століття, присвячений вивченню міллеритського руху та їхніх поглядів. Доволі розлога стаття про цей рух та його особливості міститься в енциклопедичному виданні Encyclopedia of American Religions [3, с. 560-562]. На сайті archive.org можна отримати доступ до мемуарів Сільвестра Блісса, які фактично є життєписом Міллера, та декількох праць самого Міллера. Листи Міллера, за свідченнями джерел, зібрані у колекції Уїльяма Міллера у Коледжі Аврора штату Нью-Йорк [4, с. 5]. Із пізніших досліджень, мабуть, найвагомішими можна назвати збірник статей під назвою The Disappointed. Millerism and Millenarism in the Nineteenth Century [4] та монографію Девіда Роува God’s Strange Work. William Miller and the End of the World [5]. Але найбільше про погляди міллеритів як в науковій, так і популярній формі, мабуть, написано адвентистами. Ґрунтовна 4-томна праця Едвіна ЛеРоя Фрума The Prophetic Faith of Our Fathers, видавана протягом 1946-1954 років, дещо міфологізовано показує есхатологію Міллера як втілення багатовікових сподівань віруючих на Другий прихід Христа. Найвідомішими дослідниками з цієї теми в адвентистському середовищі є Джордж Найт, Еверетт Дік, Мервін Максвелл. На пострадянському просторі першою книгою, що почала відкривати цей релігійний феномен для широкої аудиторії, стала праця А. Григоренка «Есхатологія, мілленаризм, адвентизм» [7]. В українському інтелектуальному середовищі стала відомою монографія В. Докаша «Кінець світу. Еволюція протестантської інтерпретації» [8]. Щоправда, ці дві фундаментальні праці не зосереджуються власне на міллеризмі, а ставлять перед собою завдання охопити все розмаїття есхатолого-мілленіалістичних рухів в історії християнства. Російський історик адвентизму Є. Зайцев, згадуючи у своїх працях Міллера та його погляди, в основному користується напрацюваннями вже згадуваного вище Джорджа Найта [9].
Ще свого часу позиція Міллера стикнулася з численними зауваженнями критиків. Погляди Міллера та його прихильників вибудували чітку систему, обґрунтовану Біблією, похитнути яку могло лише одне: невиконання пророцтва про Друге пришестя Христа. І цієї події ні «близько 1843 року», ні в призначеному опісля 1844 році не відбулося. Невідкладність есхатології міллеритів та відсутність інституційної організації зумовили їхнє недовге існування. Але питання все ж полягає в наступному: як ця есхатологія, що мала стати надбанням історії як теологічний казус, все-таки отримала своє продовження через певні трансформації? Ця стаття має на меті прослідкувати еволюцію змін в міллеритській есхатології, що зумовила її виживання в доктринальній системі сучасної церкви Адвентистів сьомого дня.
Мабуть, найперше питання, яке має задати собі дослідник при осмисленні такого релігійного феномену, як міллеризм, полягає в наступному: які фактори викликали його до життя, що саме спричинило есхатологічний акцент у теології цього руху? Жоден релігійний рух не виникає в ідейному вакуумі, тому відповідь на це питання слід шукати в історичних обставинах, які склалися в Америці у першій половині ХІХ століття. Девід Роув вказує на три явища, які сприяли виникненню есхатологічного інтересу в американському суспільстві [5, с. 78-80]:
Інші публікації
- Індустріальний розвиток Америки. Здобуття Америкою незалежності у 1776 році дало можливість її громадянам вкладати зусилля у економічний розвиток країни. Стрімкі зміни в економічній, а відповідно і в соціальній сфері вели до протистояння з традиційним укладом життя. І не дивно, що в релігійній сфері як реакція на ці протиріччя виникають хвилі особливого духовного ентузіазму з метою відродити інтерес до традиційних цінностей. Ці процеси в американському суспільстві отримали у дослідників назву «Велике пробудження». Дослідниця А. Кіслова так описує це: «До моменту ратифікації конституції у США менше 10% населення було активно віруючими, тобто регулярними відвідувачами церкви. Загроза подальшого розповсюдження невір’я та атеїзму змусила церкву мобілізувати та привести у повну бойову готовність свої сили, спрямувавши їх на «боротьбу за душі». Хвиля «пробуджень» прокотилася по країні наприкінці XVIII – на початку XIX століття, торкнувшись найбільш віддалених куточків та охопивши своїм впливом доволі широкі маси населення, у повсякденному трудовому житті якого релігія в цілому грала доволі незначну роль» [10, с. 38]. Виділяють декілька хвиль цього «Великого пробудження» [7, с. 123], але в рамках даного дослідження нас цікавитиме друга хвиля, яку відносять до 1800-1830 років. В цей час у проповідників виникає особливий інтерес до есхатолого-хіліастичних мотивів у Святому Письмі, що приводить до теологічного переосмислення американської дійсності. «На відміну від апокаліптичного мілленаризму ранніх християн, що очікували драми історії у вигляді кінця світу, «прогресивний» мілленаризм оптимістично дивився в майбутнє, що взагалі було характерно для XVIII століття, століття Просвітництва. До цього типу «прогресивного» мілленаризму належав і американський теолог Дж. Едвардс… Вчення Едвардса, згідно з яким спочатку пройде 6000 років історії, а потім 1000 років спокою, протягом яких святі будуть визнані, а Церква піднесена, надихало не тільки самого автора, але і його читачів і слухачів… Для Едвардса «тисячоліття» було джерелом історичного оптимізму і віри в людський прогрес» [Там само, с. 132]. Погляди Едвардса спричинили великий вплив на суспільний світогляд того часу.
- Явища в світі природи. Незвичайні явища в світі природи, які не могла пояснити тогочасна наука, стали розглядатися віруючими як «виконання біблійних пророцтв». Наприклад, сплески есхатологічних очікувань стимулювали так звані «темні дні» у 1780 та 1808 роках (повне затемнення небесних світил), Лісабонський землетрус у 1755 році, катастрофічний за своїми масштабами (поштовхи були відчутні не тільки в Європі, але і досягли Азії та Америки), та метеоритний дощ («зорепад») у 1833 році [8, с. 305]. Це було інтерпретоване багатьма проповідниками як ознаки Другого приходу, описані у Матв.24.
- Політичні події. Політичні події, які відбувалися у Європі наприкінці XVIII – на початку XIX століття, також спричинили виникнення ряду цікавих інтерпретацій пророцтв Святого Письма. «Преміленаризм був відроджений завдяки політичним катаклізмам, що асоціювалися із Французькою революцією, зокрема після того, як Наполеон тимчасово змістив з престолу папу римського у 1798 році. Це дало дослідникам Біблії фіксовану точку у пророчій хронології книг Даниїла та Відкриття» [1, с. 177, 179]. Ці події в світлі біблійних пророцтв подавалися амбівалентно: або як повалення влади антихриста (хто вважав антихристом владу Ватикану), або як її встановлення (хто вважав антихристом Наполеона). Настрій людей того часу прекрасно виразило Місіонерське Товариство штату Вермонт у своєму періодичному виданні: «Ми живемо у вік чудес. Передбачення Біблії, які стосуються прославлення церкви останнього часу, стрімко збуваються» [5, с. 79].
Уїльям Міллер, з іменем якого пов’язаний досліджуваний нами рух, виріс якраз у описаній вище атмосфері напруженості між релігійною індифферентністю та духовним пробудженням. «Від своїх батьків молодий Уїльям засвоїв певні погляди, що визначили його життєвий шлях. У батька він навчився бути патріотом і солдатом. Від матері успадкував набожність та релігійний світогляд. Обидві ці лінії виявились у його подальшому житті» [6, с. 5]. Але уже в зрілому віці Міллер обрав собі деїстичний світогляд. Участь у «другій американській війні за незалежність» з англійцями у 1812-1815 роках привела його до світоглядної кризи та пошуку живих відносин із Господом. У 1816-1818 роках він починає особисто вивчати Святе Письмо, користуючись, як стверджують дослідники, «тільки Біблією і симфонією Крудена» [Там само, с. 32]. Особливо його увагу привертають пророцтва про повернення Христа, і Міллер на основі книг Даниїла та Об’явлення починає робити математичні підрахунки вірогідної дати цієї події. Не варто дивуватись такому підходу: «Він та люди його покоління жили у світі, де високо цінувався раціональний підхід до усього, включаючи релігію. …ХІХ століття став свідком розповсюдження класичного наукового методу, про який писав ще Френсіс Бекон. Все більше і більше людей займались вивченням оточуючого світу, виявляючи наукові факти, збираючи відомості про природу та роблячи на їх основі наукові висновки. У Америці ХІХ століття ту ж саму методологію застосували до Біблії: збери усі біблійні факти (або вірші) на задану тему, і ти зможеш зробити вірне тлумачення» [12, с. 32]. Вже у 1818 році в результаті свого дослідження Уїльям Міллер приходить до ряду висновків (у дужках цитуються біблійні посилання, на яких він базувався):
- Перед Другим Приходом Христа не весь світ буде наверненим до щирої віри (Матв.13:24-30, 2 Тим.3:1,13);
- Ісус реально і буквально повернеться на землю «на хмарах небесних» (Матв.24:30);
- Земля буде очищена вогнем і стане місцем перебування спасенних (Дан.8:14, 2 Пет.3:10-13);
- При Своєму Пришесті Христос воскресить померлих праведників і вони отримають життя вічне разом з тими, що зустрічали Христа живими, померлі ж нечестиві не воскреснуть, але повстануть лише після закінчення 1000 років для виконання вироку над ними (Об’явл.20:4,5);
- Згідно з часовим пророцтвом Дан.8:14 і при застосуванні принципу «день за рік» при розрахунках (Числ.14:34, Єз.4:6), всі ці події відбудуться близько 1843 року [6, с. 34-35].
Отже, отримані результати привели Міллера до теологічної позиції, якої в той час дотримувалася меншість, а саме до премілленаризму [12, с. 33]. Сучасний дослідник може засумніватися: чи точно до цієї позиції Міллер прийшов в результаті абсолютно незалежного дослідження? Девід Роув подає цікаві дані, що в нього довгий час були настільними дві книги: преподобного Георга Фабера Dissertation on the Prophecies та єпископа Томаса Ньютона з такою самою назвою [5, с. 76]. Але на момент дослідження Міллер демонстративно відклав їх у сторону, щоб створити в розумі ефект «чистого листа». При тому ми не заперечуємо можливості, що деякі концепції вищеназваних авторів могли відкластися у його свідомості. Невідомо, наскільки ці здогади вже тоді, у 1818 році, оформилися у голові Міллера в струнку есхатологічну схему. Деталі ще належало пропрацювати. Він не виступав публічно цілих 13 років, до 1831 року (як стверджують джерела, прораховував усі можливі зауваження і помилки, оскільки відчував відповідальність за звіщення цієї вістки [6, с. 36]), аж поки не отримав офіційного запрошення проповідувати в невеличкій церкві містечка Дрезден біля озера Шамплейн.
У 1831 -1839 роки ідеї Міллера стають популярними. Його запрошують по різних церквах, ареал його діяльності охоплює штати Нью-Йорк, Вермонт, Нью-Гемпшир, Массачусетс [Там само, с. 58]. Його лекції супроводжуються наочним посібником – намальованою Чарльзом Фітчем схемою пророцтв світової історії. «Особливий вклад Фітча у рух Міллера (разом з Аполлосом Хейлом) пов’язаний з розробкою спеціальної карти, що наочно зображувала основні пророчі символи Даниїла та Об’явлення. На карті були представлені декілька варіантів обчислення дати 1843 р. як дати Другого Приходу в результаті різноманітних маніпуляцій з пророчими періодами. Літографічним шляхом було виготовлено 300 екземплярів цієї карти. …Розміри карти були десь 1×1,5 метри, і ця карта використовувалась у якості наочного посібника під час прочитання лекцій міллеритськими служителями» [9, с.53]. Збереглося навіть зображення створеної Фітчем карти:
Щоб простежити хід розрахунків Уїльяма Міллера, ми скористаємося дещо адаптованим варіантом цієї карти, який нині використовує церква Адвентистів сьомого дня. Основним для цієї схеми є пророчий період у 2300 «вечорів-ранків» (зворот, вжитий у Дан.8:14 і сприйнятий Міллером як 2300 пророчих днів). Розробляючи своє тлумачення біблійних пророцтв, Уїльям Міллер скористався принципом «день за рік» (запропонований ще Йоахимом Флорським у ХІ столітті на основі текстів Єз.4:6 та Чис.14:34), перетворивши 2300 днів на 2300 років світової історії. Відлік цього періоду слід було починати з 457 року до н.е. (Дан.9:25, саме в цей рік був виданий останній указ перського царя Артаксеркса І Лонгімана про повернення вавилонської єврейської діаспори до Палестини). Ця дата дозволяла з точністю до років узгодити пророцтво Дан.9:24-27 про вихід Христа на служіння (27 рік н.е.), Його смерть (31 рік н.е.) та «початок проповіді язичникам» (побиття камінням диякона Стефана, 34 рік н.е.) А просте математичне додавання 2300 років до 457 року до н.е. приводило до, за підрахунками Міллера, «приблизно 1843 року» [12, с.34]. Спочатку Міллер принципово відмовився встановлювати точну дату Другого приходу, пам’ятаючи про застереження Матв.24:36: ««Про день же той і годину ніхто не знає, ні ангели небесні, а тільки Отець Мій один».
Справжньою знахідкою для Міллера стала співпраця з Джошуа Хаймсом. Хаймс не міг генерувати релігійні ідеї, подібно до Міллера, але був прекрасним промоутером [4, с.42]. Він популяризував ідеї міллеризму через друковане слово (у 1840 році був заснований періодичний орган Signs of the Times, що доносив до широкий мас ідеї не тільки самого Міллера, але й численних його послідовників). Не останньою мірою завдяки Хаймсу пік популярності міллеритських есхатологічних концепцій прийшовся на початок 1840-х років. Чимало проповідників, ознайомившись із есхатологічною схемою Міллера та захопившись її логічністю та стрункістю, самі стали лекторами, що мандрували від громади до громади, не рахуючись із конфесійними рамками. Що цікаво, міллеризм справді скоріше можна назвати міжконфесійним рухом, ніж усталеною релігійною інституцією. Новаторством стало використання наочних схем, про які вже згадувалося вище, та організація так званих табірних зібрань: міллеритами була придбана велика палатка, у якій могло зібратися до 4 тисяч слухачів.
Ще однією людиною, яка зробила свій вклад у міллеритську есхатологічну схему, став Йосія Літч. У 1838 році він опублікував книгу The Probability of the Second Coming of Christ [2], в якій представив особливе тлумачення Об’явл.9:15: «І були порозв’язувані чотири Анголи, приготовані на годину, і на день, і на місяць, і на рік, щоб убили третину людей». Він інтерпретував цей пророчий період як час існування Османської імперії, з політичною активністю якої ототожнювався біблійний образ шостої ангельської сурми. Літч, відрахувавши 391 рік і 15 днів (а якраз стільки виходило згідно з пророчим принципом «день за рік») від 1449 року (на його переконання, саме з цього року турки починають контролювати перстолонаслідування в Візантії) [2, с.154-155], став стверджувати, що у 1840 році Османська імперія має припинити своє існування. Дійсно, цього року європейські країни отримали дипломатичну перемогу над Туреччиною і наклали на неї торгове ембарго. Ця подія, розтиражована європейською та американською пресою, була подана Літчем як «виконання пророцтва». Хоча 1840 рік не був домальований міллеритами на пророчу схему, але таке точне, математичне «виконання пророцтва» справило враження на публіку і спонукало багатьох людей зробити свій світоглядний вибір.
Чим більше наближувалась встановлена Міллером дата, тим більше зростав релігійний ентузіазм та число його послідовників. Есхатологічні перспективи Міллера були вже настільки обгрунтовані численними його послідовниками за допомогою Святого Письма, що ніхто з опонентів не міг знайти хоча б одну слабку місцину у цих розрахунках. Тому міллерити впевнено проповідували свої ідеї. Сам Міллер став вважати, що Христос має прийти наприкінці березня 1843 року (у дні Даниїла єврейський релігійний рік починався весною, 1 нісана за єврейським календарем відповідало в той рік 21 березня за григоріанським). Але коли минув березень, а потім і квітень, і травень, релігійний ентузіазм мас дещо спав. Потрібна була інтерпретація, яка мала б пояснити «затримку» Другого Приходу. І в її пошуках міллерити звернулись до масиву старозаповітних текстів, що описували устрій святилища та служіння в ньому (не забуваймо, ідея «очищення святилища» із Дан.8:14 якраз і була покладена в основу есхатологічної схеми). Культова система Старого Заповіту передбачала ряд щорічних свят, які групувались на свята «весняні» (Пасха, свято опрісноків, «потрясіння першого снопа», П’ятидесятниця) й «осінні» (свято сурем Рош га-Шана, очищення святилища Йом Кіппур та свято Кучок). Згідно з традиційними теологічними інтерпретаціями, весняні свята символічно вказували на події з життя Христа та ранньої церкви, а осінні носили суто есхатологічний характер. У статті, опублікованій 1843 року, Міллер наполягав, що Другий Прихід має відбутися восени як виконання типології осінніх свят (знову-таки без вказівки точної дати).
Коли Христос не прийшов наприкінці 1843 року, знову знадобилось адекватне пояснення відкладення дати Другого Приходу. Почали перераховувати. І виявилось, що при додаванні років від нашої ери відбувся хронологічний зсув, і був порахований неіснуючий «нульовий рік» (по історії після 1 року до нашої ери зразу почався 1 рік нашої ери). Міллерити з полегшенням зітхнули: виявляється, Другий Прихід Христа слід очікувати не восени 1843, а восени 1844 року! Час кінця світу відклався ще на рік, і есхатологічні схеми було реанімовано. Але буквалізм розрахунків дав прецедент для виникнення у середовищі міллеритів так званого «руху 10 дня сьомого місяця». Біля витоків цієї ідеї – призначити точну дату повернення Христа – стояв один із сподвижників Міллера Самуїл Шеффілд Сноу. Якщо старозаповітне свято Йом Кіппур, в яке відбувається «очищення святилища» (що за єврейським календарем відзначалося якраз у 10 день сьомого місяця), символізує собою очищення землі вогнем від гріха при Другому Приході, то Христос має прийти якраз на Йом Кіппур 1844 року! При визначенні точної дати Сноу звернувся не до ортодоксальних євреїв, а до караїмів, традиція яких йому здавалася ближчою до Святого Письма [9, с.64, 76]. Міллер згодився з призначенням Другого Приходу на 22 жовтня 1844 року лише за два тижні до цієї дати. Це був останній, найбільш піднесений сплеск есхатологічних очікувань.
22 жовтня 1844 року увійшло в історію міллеритського руху як «Велике розчарування». Приходу Христа не відбулося, як не відбулося і очищення землі вогнем. Речі існували собі далі у звичайному порядку. Це стало серйозною психологічною травмою для багатьох послідовників міллеризму. Джошуа Хаймс, наприклад, виразив свої емоції так: «Найвищі надії та сподівання були зруйновані, і ми заплакали. Ніколи ще в житті я так не плакав… Ми плакали і плакали до самого світанку» [цит. за 9, с.79]. Більша частина людей, яка повірила Міллеру та його соратникам, розчарувалась у своєму досвіді. Як вже було наголошено у даній статті, розрахунки були настільки обґрунтованими, що зруйнувати ретельно вибудувану схему могло лише невиконання пророцтва. Здається, сам факт настільки трагічної помилки в принципі мав стати крахом не тільки руху, але й міллеритської теології як такої. Та, як не дивно, з колишніх міллеритів виокремилось декілька теологічних напрямів. Люди не могли повірити, що вся есхатологічна схема, що спиралася на численні біблійні тексти, була невірною. Вони давали різні відповіді на питання, де саме у обчислення закралася помилка.
Що цікаво, різні автори, які опрацьовують цю проблему, по-різному класифікують вищезгадані групи [6, с.125-126; 7, с.152-154; 12, с.51-54]. Найбільш прийнятною здається точка зору Джорджа Найта, який поділяє колишніх міллеритів на адвентистів «відкритих дверей», адвентистів «закритих дверей» та «духовників». Слово «адвентист», вживане дослідником, не було на той час анахронізмом, загальним терміном описуючи людину, яка вірить у скорий Другий Прихід Христа. Перераховані вище назви означають наступне:
- «Духовники». Це були люди, які вірили, що 22 жовтня 1844 року відбулося «духовне пришестя Христа у серця віруючих». Той досвід масового навернення та духовного пробудження, який спричинили проповіді Міллера та його послідовників, і був ознакою цього невидимого приходу Божого царства. Таке пояснення більше нагадує особисте переживання, ніж офіційну точку зору певної групи людей, тому не дивно, що цей напрям не мав історичного продовження у вигляді якоїсь деномінації.
- Адвентисти «відкритих дверей» (оскільки Христос не повернувся, це означало, що «двері благодаті» для світу ще відкриті) говорили, що була допущена помилка в розрахунках, і час повернення Христа був обрахований невірно. Ця група віруючих спробувала призначити ще декілька дат Другого Приходу за допомогою різних теологічних концепцій, але безуспішно.
- Адвентисти «закритих дверей» стверджували, що ті, хто не прийняв вістку Міллера до 22 жовтня 1844 року, не будуть спасенні. Втім, це не знімало головної проблеми – чому затримується прихід Христа? І пояснення було дане наступним оригінальним шляхом: в день «Великого Розчарування» доленосна подія «очищення святилища» мала відбутися не на землі, а на небі. Вже на наступний день, 23 жовтня, міллеритові Хайраму Едсону нібито було дане видіння, яке зображувало перехід Христа в одязі первосвященика із Святого у Святе-Святих небесного святилища для здійснення «слідчого суду». Едсон, ретельно розробивши цю концепцію з О. Крозьє та Ф. Хааном, опублікував результати своїх досліджень у періодичному виданні Day-Star у номері аж від 7 лютого 1846 року. Еллен Уайт, яка пізніше зіграє велику роль у становленні церкви Адвентистів сьомого дня, мала подібне видіння у грудні 1844 року. Це видіння «запевнило» її, що дата 22 жовтня 1844 року була правильною. Залишилось тільки підвести богословське обґрунтування під старі есхатологічні схеми. І знову в нагоді стала старозаповітна ідея святилища, інтер’єр та обрядність якого символічно «виконувались» у небесних реаліях. Завдяки впливу Еллен Уайт дата 22 жовтня 1844 року стала пояснюватись так: «Мені було показано, що відбулося на небі по завершенні пророчих періодів у 1844 році. Коли Ісус завершив Своє служіння у святому і зачинив двері у це відділення святилища, густа темрява оповила всіх, хто чув, але відкинув вістку про Його пришестя… Одягшись у первосвященицькі ризи, Він оточенні ангелів на полум’яній колісниці прослідував за другу завісу» [14, с.252]. А ось пізніше вираження цієї самої думки: «Христос, замість того, щоб прийти на землю у кінці 2300 днів, у 1844 році, увійшов тоді у Святе Святих небесного святилища, щоб завершити справу вилуплення і підготувати все необхідне до Свого приходу» [13, с.381]. Це пояснення і понині приймається одними з духовних спадкоємців міллеритів – церквою Адвентистів сьомого дня. Але при цьому навряд чи можна згодитись із відомим американським релігієзнавцем Уолтером Мартіном, що реінтерпретації міллеритських схем були розпачливими метаннями в пошуках виправдань: «Точка зору Хайрама Едсона, судячи з тих заяв, що були зроблені цим автором, полягає у спробі вирватись із-під страшного натиску суспільної критики, що лунала на адресу міллеритів, розчарування та замішання» [11, с.48]. Хоча і переосмислення досвіду «Великого Розчарування» було болючим, але інтелектуальне врятування есхатологічних схем неодноразово розглядалося у пізнішій адвентистській літературі як доказ «особливого Божого керівництва».
Висновок. Рух міллеритів, що отримав широкий суспільний резонанс у американському суспільстві середини XIX століття, запропонував унікальне бачення світової історії, інтерпретувавши її через пророцтва Святого Письма. Міллер та його послідовники переконали себе, що до 1843 року буде збуватися все більше «ознак кінця», і це вони намагались побачити в сучасній їм ситуації. Призначена на 22 жовтня 1844 дата кінця світу обернулась «Великим розчаруванням», але цей досвід, всупереч логіці подій, дав «друге дихання» міллеритським есхатологічним схемам. «Затримка Другого приходу» була адекватно пояснена завдяки біблійній концепції святилища. Спадок міллеритського підходу до тлумачення «пророцтв про останній час» помітний у віровченні деяких сучасних конфесій, зокрема церкви Адвентистів сьомого дня, яка має своє представництво і в Україні. Тому подальша наукова розробка цієї теми дозволила б вітчизняним релігієзнавцям розглядати особливості віровчення деяких деномінацій, що завдячують своєю появою міллеризму, не як екзотичні спотворення християнства, а як один з оригінальних і закономірних шляхів розвитку протестантської теологічної думки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Connors R., Gow A.C., eds. Anglo-American Millennialism from Milton to the Millerites. – Leiden-Boston: Brill, 2004. – 210 p.
- Litch J. The Probability of the Second Coming of Christ about AD 1843. – Boston: Published by David H. Ela, 1838. – 204 p.
- Melton J.G., ed. Melton’s Encyclopedia of American Religions. – Gale: Cengage Learning, 2009. – 1388 p.
- Numbers R.L., Butler J.M., eds. The Disappointed. Millerism and Millenarism in the Nineteenth Century. – Knoxville: The University of Tennessee Press, 1993. – 250 p.
- Rowe D.I. God’s Strange Work. William Miller and the End of the World. – Grand Rapids, Michigan/Cambridge, U.K.: William B. Eerdmans Publishing Company, 2008. – 250 p.
- Гордон П. Вестник полночного крика. – Заокский: Источник жизни, 1996. – 134 с.
- Григоренко А.Ю. Эсхатология, милленаризм, адвентизм. – СПб, 2004. – 392 с.
- Докаш В.І. Кінець Світу. Еволюція протестантської інтерпретації. – Київ-Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. – 544 с.
- Зайцев Е.В. Без прошлого нет будущего. – Заокский: Источник жизни, 2013. – 384 с.
- 10.Кислова А.А. Религия и церковь в общественно-политической жизни США первой половины ХIX века. – М.: Наука, 1989. – 240 с.
- 11.Мартин У. Загадка Адвентистов седьмого дня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bcwordoflife.org/dev/resources/Bible_Study/martin.pdf. – Дата звернення: 18.10.2017.
- 12.Найт Дж. В поисках своего лица. – Заокский: Источник жизни, 2009. – 224 с.
- 13.Уайт Е. Великая борьба. – Заокский: Источник жизни, 2008. – 672 с.
- 14.Уайт Е. Ранние произведения. – Заокский: Источник жизни, 2012. – 384 с.
Богдан Коваль, бакалавр релігієзнавства,
магістрант теології (Університет Ендрюса, Мічиган, США)
